ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2024.02.26 15:18
ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Теді Ем
2023.02.18

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Ярослав Штука
2020.12.05

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Критика | Аналітика

 ПРОБЛЕМНО-ТЕМАТИЧНИЙ СПЕКТР ПРОЗИ, ПУБЛІЦИСТИКИ ТА МЕМУАРІВ ІВАНА НИЗОВОГО
Анотація: У статті здійснено спробу часткового аналізу проблемно-тематичного комплексу прозового спадку українського письменника двох епох І. Низового. Виділений проблемно-тематичний контент містить численні ілюстрації з різних мемуарних та публіцистичних творів письменника-шістдесятника.
Ключові слова: тематика, проблематика, художня проза, мемуари, публіцистика.

Основні тематичні обрії та проблематика художньої прози, мемуарної та публіцистичної творчості українського письменника І. Низового, як і поетична спадщина митця, відбиває не лише авторське світобачення, а й ілюструє основні віхи життя творця та ключові етапи української історії. Серед них можна виділити такі:

Трагічна доля родини та роду
Немилостивий монстр тоталітаризму безжально відшматував людські душі від роду Великородів-Низових, довівши його до майже цілковитої руйнації:
«…Неподалік від Сум, догнивають у землі кісточки її чоловіка Гната і п’ятьох малолітніх синочків... Вони померли у тридцять третьому, від голоду, хоч комуністи й не визнають цього. Там же, на Сумщині, й загублені могили мого дядька Івана, останнього бабусиного сина-кавалериста, та моєї мами Насті, єдиної дочки бабусиної... Їх забрала війна, як і мого батька-комуніста Данила. За переказами, моє рідне село Марківка, разом із численними колись хуторами, втратило в голодоморах і війнах вісімдесят відсотків населення. Моє коріння геть вирвано з рідної прадідівської землі!» («Українська трагедія») [5, с. 119–120];
«Ще будучи романтичним юнаком, я планував усю свою близьку рідню перепоховати на марківському цвинтарі, за вітряком, у спільній, можливо, могилі. Для цього треба було привезти жменю землі з великої звивини Дону (там умовно загинув чи пропав безвісти мій батько-комуніст Низовий Данило Трохимович), прах матері Насті Гнатівни Великород (Низової) із поруйнованої Комуни й бабусі Уляни (Улити) Олексіївни Великород-Пигуль з цвинтаря в селі Штормовому, що на Луганщині. Та ще по жменьці землі з-під Штепівки (там умовно поліг мій дядько Іван Великород у сорок третьому році), та ще шість пригорщей землі з колишньої марківської садиби моїх розкуркулених і замордованих великим голодомором тридцятих діда Гната і його п’ятьох малолітніх синочків – моїх дядьків. <…> Ото така доля мого великого роду! Ото такий трагічний фінал мого «великого запорозького козацтва низового». («Сльоза сльозу не здоганя») [6, с. 315].
Ця тема/проблема складає проблемно-тематичний комплекс з низкою наступних.

Тоталітарний режим Радянського Союзу
Союзна епоха неодноразово стає об’єктом гострої критики з боку письменника. Переживши кілька її режимів (про гітлерівський автор пам’ятає здебільшого з розповідей бабусі, бо сам був ще маленькою дитиною), митець приділяє особливу увагу в своїй творчості саме «сталінському „прижиму”» («Знов поїзд відійшов» [4, с. 82]), за часів якого рід Великородів-Низових зазнає численних людських втрат та решту лихоліть:
«„Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство!» – такий лозунг висів, здається, повсюди: на фасадах школи й клубу, сільради й пошти, лікарні й молочарні. На першотравневі та жовтневі демонстрації нас зганяли силоміць, і я, босий, у благенькій куфайчині, з порожнім шлунком і величезною любов’ю до батька-Сталіна ходив з Комуни до Марківки разом з усім обдертим, але «щасливим» народом. Смерть Сталіна приголомшила. Він же – бог, а боги не помирають. Тоді я ще не усвідомлював, що дні всесоюзного трауру по вождю „всіх часів і народів” були першим у моєму житті (і, може, найбільшим) святом» («Знов поїзд відійшов») [4, с. 75].
Тоталітаризм – це період не лише трагедії окремих родів – це національна катастрофа, у чому доказово письменник намагається переконати читачів. Саме тому з прозових та поетичних рядків митця часто виринають спогади про масштабні жахливі реалії тогочасся:
«До Сибіру й на Північ поповзли ешелони й обози розкуркулених, русло Біломорсько-Балтійського каналу й котловани Магнітки вимощувалися людськими тілами, колимське золото відмивалося кров’ю і потом, у степах України, Кубані, Поволжя, Казахстану ворушилися скотомогильники (і людиномогильники теж!), а весь радянський народ «від молдованина до фіна» «торжествував» і аж захлинався сталінською «радістю»…
«Ми наш, ми новый…» Що – на кістках? А чому б і ні – стоїть же на селянських та козацьких кістках колишня Петрова столиця! Тільки час від часу треба зміцнювати фундамент новими кістками та цементувати його новою гарячою кров’ю – кров’ю кронштадських «заколотників», «убивць» Кірова, захисників блокованого Ленінграда. <…>
…А там уже недалеко й до скотолюдиномогильників...
Один такий скотолюдиномогильник виявлено в нашому тихо-благополучному Ворошиловграді-Луганську, у районі Сучої балки. Я там був і бачив: людські й скотинячі останки впереміш. Що це, яким словом це можна назвати? Фашизм? Сталінізм? І те, й друге підходить. А точніше, мабуть, можна виразити словом «котлованізм» – від платонівського «Котлована». («Накипіло на душі. Про «однодумців», «інакомислячих» і ще багато про що») [1, с. 11, 13];
«– Мертві хапають живих, – каже тихо віруючий п’яничка без власного імені. Це він натякає червоним бабусям, що вони прирікають своїх онуків і правнуків на новітні колгоспи, казарми й бараки Гулагу. Але його ніхто не розуміє: верзе щось, п’яний і недорікуватий» («Велика» політика на дворовім «п’ятачку»») [4, с. 18].

Сирітство
Ще від початку життя малий Іван перебував у тенетах горя та скрути. Будучи дитиною безвісти зниклого на війні комуніста та загиблої на глинищі під час колгоспних робіт доньки розкуркуленого трудівника, володаря «сорока десятин землі, пари коней та дві пари волів», І. Низовий у півторарічному віці лишився круглою сиротою. Виховувався разом із сестричкою Людою бабусею Уляною – берегинею роду, фізично знищеного радянською машиною. І. Низовий повною мірою зазнав чи не всіх людських кривд: життя в холодному, мокрому льосі, тривалий голод, дитяча потреба в батьках, ранній відхід від школи до «життєвих університетів»:
«Сирітство – це, мушу сказати, найбільша і найтяжча мука!» («Сльоза сльозу не здоганя») [6, с. 287];
«А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав…» («Та нехай собі заздрять») [4, с. 49].

Голодомор
І. Низовий зазнав впливу двох голодоморів: 1932 – 1933 рр., який прирік на смерть його дідуся (і родинні статки разом з ним) та рідних дядьків, та 1946–1947 рр., від якого фізично постраждав і сам письменник, і решта його вцілілої родини:
«Їли ми все, що повзало й літало, що пробивалося з пораненої землі до сонця. Труїлися, хворіли, помирали та знову воскресали. Нам треба було вирости, щоб замінити в радянсько-колгоспному рабстві батьків і дідів. Ми зобов’язані були вирости й чогось навчитися, аби продовжити свій рід-нарід і колись, уже в зрілому віці, відверто плюнути в червоні пики наших гнобителів!» («Сльоза сльозу не здоганя») [6, с. 290];
«…Це голод, голод і голод. Це безкінечні радналоги, фінінспектори, об’їждчики. Це – босота і голота, а значить, і постійні хвороби: кір, короста, жовтуха, скарлатина, понос, віспа... Це, зрештою, кругле сирітство. Відсутність (наприкінці сорокових – початку п’ятдесятих) усього найнеобхіднішого: хліба, жирів, гасу, сірників, голок, ниток, солі... Їли макуху, мелясу (патоку), печені цукрові буряки (якщо вдавалося вкрасти їх на колгоспному полі). Ласощами були навіть картопляні обрізки пополам із дертю – свинячий корм, що його бабуся потайки приносила зі свинарника. Зрідка – перегін, сироватка, сколотини... Це – замість справжнього молока. А з приходом весни – вітаміни: кропива, щавель, яглиця, «курятина» (трава-бур’ян, із якої варили юшку), лобода, грицики, калачики, рогіз, цвіт акації, молоде листячко липи, серцевина буряка, зелені яблука-кислички, лісова суниця, ліщинові горішки, горох, вика, еспарцет, конюшина...» («Знов поїзд відійшов») [4, с. 82];
«…Харчувався травою і листям, деревною корою і половою, хом’ячками та їжачками. Не раз отруювався, та – вижив. Усім смертям на зло. Аби сьогодні свідчити: голодомор в Україні був! Штучний, спланований у сталінській Москві.<…> Так великий Сталін мстився «хахлам» за їхню непокірність, за «куркульський сепаратизм». За нашу, ще давньоруську, «тризубість» і за вже сьогоднішню «помаранчевість». За те, що ми й досі всі як один не переписалися на Калашникових, Стрельникових, Старунових, а якщо й переписалися (або нас переписали без нашого відома та добровільної згоди), то не стали «перевертнями» і «яничарами», зберігши під «радянською» одежею свою козацько-куркульську сутність, свою святу українську душу («Українська трагедія») [5, с. 121–122].

Суверенність та соборність / руйнація України
Упродовж усього життя І. Низовий був палким та непохитним патріотом своєї Батьківщини, доводячи свій патріотизм не лише творчою, а й громадською діяльністю. Протягом більш ніж чотирьох десятиліть він виборював українську правду на теренах проросійськи налаштованого Луганська:
«Руйнуємо Україну – аж гай шумить! <…> Триває послідовна, добре спланована й кимось щедро проплачена руйнація Української держави» («Позаростали стежки-доріжки») [4, с. 34, 35];
«Бо Україна у нас одна, і ми не дамо її розривати на «регіони» і «пісуари». І ніколи не станемо під «знамйона» нібито наших, але насправді чужих нам різних-усіляких маргіналів-москволюбів!» (««Посполите рушення» несамовитих «патріотів»») [5, с. 19];
«Бо ще не кінець. Ще є надії. На здоровий глузд. На патріотично настановлений розум. «Ще не вмерла Україна…»» («Великий час покути») [5, с. 82];
«А Україна – твоя, мій дорогий читачу, моя, наша – вистояла, зберегла свою жовтогарячість і блакитонебість, приголубила вірних і, як завжди, у всі часи, по-материнськи пожаліла невірних, заблуканих, розгублених...» («Провалена роль») [4, с. 38].

Державотворення в роки незалежності Україні
Досмертно люблячи свою країну, письменник завжди був непохитний у своїх переконаннях стосовно держави (державної влади, політики держслужбовців). Тому у своїх творах він майже завжди розмежовує два концепти «Україна-Батьківщина» та «Україна-держава», надаючи їм позитивної та негативної конотації відповідно:
«Чесно кажучи, сучасні політики в Україні вже всім добряче набридли: кидають пустопорожні слова на вітер, а зі щедрих обіцянок анічогісінько не проростає, хіба що самісінький бур’ян, тож люди не просто перестали вірити лицемірним «державотворцям», але й почали їх відверто зневажати або й ненавидіти» («Час великої публіцистики») [5, с. 24];
«А за що ж нам неслава, а точніше, ганьба – жити в державі злодіїв, невігласів і яничарів?! Чи довго це триватиме? <…> Хіба ж про таку Україну я мріяв, хіба такої старості хотів для себе?! Така Україна мені не потрібна, і такій Україні я не потрібен – такий. Я ж не люблю цю новопосталу державу, не шаную її гетьманів та отаманів, зневажаю наших доморощених панів і підпанків!» («Вилюднюється світ») [3, с. 16];
«„Велика політика” будить у мені величезну, непереборну огиду» (««Велика» політика на дворовім «п’ятачку»») [4, с. 19].

Українсько-російські відносини
Проблема українсько-російських взаємин була особливо болісною для митця. Письменник завжди виступав апологетом української незалежності (державної, територіальної, культурної). У своїх творах та громадському житті І. Низовий справедливо виступає проти російської шовіністичної політики, «московитів-москалів» [1, с. 16], які гучноголосо заявляють про свої права на володіння українськими землями, вливають у вуха пересічних українців та росіян інформаційний бруд, фізично й морально кривдять українське населення, зрощують на нашій території армію прибічників – хохлів-яничарів:
«Як довго триває ця війна, – іноді думаю я. – Їздимо одне до одного з візитами ввічливості, а самі ховаємо ножаки за пазухою та мріємо відшматувати частину сусідської території – по Дніпро, по Збруч, по Сян, по Одру. А мені особисто не треба ні Поволжя, ні Уралу, ні тим паче Магадану, хоча там повно-повнісінько наших українських кісток – від козаків-першопрохідців до їхніх прапрапраправнуків-шістдесятників» («Винятковість») [2, с. 246];
«Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад» («Про славу і неславу свою і несвою») [4, с. 26];
«Москва лужковсько-жириновська вельми гостинна й затишна для всіх «вигнанців із раю», для різномастих покидьків, злодюжок і перекинчиків. Скільки їх туди притекло з України – сам Господь-Бог не знає. І «цар» Путін навряд чи рахував своїх нових підданців-заср... вибачте, засланців» (««Реквієм» по втікачах») [4, с. 39].

Звиродніння української нації під гнітом рабської психології, «синдрому» хохляцтва та яничарства
Українців без національної самосвідомості І. Низовий часто іменує етнофолізмом «хохли». Митець виділяє таких людей поза межі українського етносу. Хохли – це «етномаргінальна субкультура» (визначення Я. Балановського), якій властиві такі риси, як раболіпство та холуйство перед усім російським – державою, мовою, культурою; характерний для російської ментальності неприкритий шовінізм, часткова чи загальна нетерпимість до всього українського, цинізм, грубість.
«Мені, українцю, нічого не жаль, крім самого себе: сивого, зболеного, усіма забутого на своїй землі. Та ще жаль тих співгромадян-співвітчизників, які не вміють думати, не хочуть нічого знати, уперто рачкують назад, боячись завтрашнього дня. Жаль, бо вони забули, чиїх батьків вони діти, бо втратили рідну мову і як слід не навчилися чужої. Що ж, вони не перші такі – ніякі. Дай Бог, щоб останніми вже були!» («Хто тут перший?!») [4, с. 20];
««Кращі з кращих» втекли з України, менші за них, але теж «кращі», поховалися по шпаринах, а гірші з найгірших (і це без лапок), зоставшись на «родінє», оголосили себе найбільшими патріотами «регіональної» держави, знову стали «слугами» народу. Їх «список-реєстр» значно переважає список воістину славних синів і доньок України! Сотні й сотні імен, від «а» до «я». Чого варті кушнарьови й кисельови, пискуни й тихонови, клюєви та богатирьови, ківалови й германи, азарови та...
Як довго ще гадатиме Україна, чого вони варті, оці «патріоти» й «подвижники прогресу»?!» (««Реквієм» по втікачах») [4, с. 40–41].

Мова і мовна ситуація в Україні
Проблема української мови – одна з ключових не лише в ліриці поета. Вона є однією з центральних тем, порушених і в прозі письменника. Постійні утиски з приводу використання рідної мови як на державному, так і на локальному рівнях, колоритно відображені автором упродовж усього творчого шляху. Процес русифікації на радянському та пострадянському просторі України автор переживає особливо болісно, тому виступає палким поборником української мови не лише у своїй літературній творчості, а й у громадській діяльності, за що свого часу нерідко розплачувався:
«Схаменіться, вождики Донбасу, Криму та Харкова! Заговоріть із високих трибун насправді не чужою для вас державною мовою України. Цим ви одразу і назавжди виправдаєте себе перед усім багатомовним і різноголосим світом. Навіщо вам залізні нотки, чавунні матюки і брутальні гасла? Вони не притаманні доброму народові нашому. Адже українською мовою можна лише вітати гостей, любити рідних, близьких і далеких, співати пісень, по-доброму жартувати. Українська мова, на відміну від мови північного сусіда, не терпить хамства, мату, а тим паче ненависті» («Іронічний роздум з присмаком печалі») [4, с. 11].

Отже, у творах художньої прози та в мемуарно-публіцистичних пошуках І. Низовий піднімає ряд важливих тем і проблем, які здебільшого є актуальними й сьогодні. Цей тематично-проблемний спектр яскраво виражений і в ліриці митця. Він розкриває перед читачами не лише картину життя самого письменника, а й допомагає простежити важливі етапи розвитку в історії нашої держави. У наступних дослідженнях сплановано продовжити розгляд проблематики та тематики прозово-публіцистичної та мемуарної спадщини митця.

Список літератури

1. Низовий І. Д. Загублене відлуння: публіцистика, критика і бібліографія. Луганськ, 2004. 144 с.
2. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади. Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. 264 с.
3. Низовий І. Д. Опісля присмерку: нотатки знічев’я. Луганськ: Глобус, 2003. 60 с.
4. Низовий І. Д. Там, де я ніколи не плакав. Луганськ: Глобус, 2006. 99 с.
5. Низовий І. Д. Там, де я сміюсь крізь сльози. Луганськ: Глобус, 2006.156 с.
6. Низовий І. Д. Цим дорожу: вибрані вірші та поеми. Луганськ: СПД: Рєзніков В. С., 2011. 352 с.


Манько А. М. Проблемно-тематичний спектр прози, публіцистики та мемуарів Івана Низового. «Topical issues of the development of modern science»: Papers of the 1st International scientific and practical conference (Bulgaria, September 18 – 20, 2019). Publishing House «ACCENT», Sofia, Bulgaria, 2019. рр. 284–293.





  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2024-01-01 16:57:08
Переглядів сторінки твору 38
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (6.055 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.763
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Автор востаннє на сайті 2024.02.25 16:48
Автор у цю хвилину відсутній