ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Нінель Новікова
2024.02.26 15:18
ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Теді Ем
2023.02.18

Анна Лисенко
2021.07.17

Валентина Інклюд
2021.01.08

Ярослав Штука
2020.12.05

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Критика | Аналітика

 ПРОБЛЕМНО-ТЕМАТИЧНИЙ ДІАПАЗОН ХУДОЖНЬОЇ, МЕМУАРНОЇ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ ПРОЗИ ІВАНА НИЗОВОГО
У попередній розвідці «Проблемно-тематичний спектр прози, публіцистики та мемуарів Івана Низового» [3] нами було розглянуто частину проблемно-тематичних домінант, порушених у прозових творах талановитого й прозорливого українського письменника. У цьому дослідженні ми маємо на меті розширити та доповнити проблемно-тематичний простір письменника.
Серед проблемно-тематичного пласту творів І. Низового можна виділити такі компоненти:

Мала та друга батьківщини (Сумщина, Луганщина)
Величезний масив мемуарно-публіцистичних та поетичних праць І. Низового присвячені темі малої батьківщини та неможливості повернення до неї. Сумщина – територія прекрасної природи, дитинства та юності письменника; «школа народолюбства, добротворення й духовної цнотливості» («Замість самосповіді» [10, с. 96]); його Едем; цілий світ, уміщений у «кружалці обрію» («Десь там, за соняшниками» [5 с. 29]), відзначений першим коханням, дитячими мріями та сподіваннями: «Світ – це таки світ: великий-великий, кінця-краю не знати. Я ще колись побачу його весь – захочу і побачу, так я і Миколці сказав: „Виросту, Пржевальським стану або Робінзоном Крузо, і мандруватиму собі скрізь”» («Десь там, за соняшниками») [5, с. 29].

«Я ніколи не зрікався свого рідного-бідного краю, любив його щиро та ніжно, приховуючи це від байдужого, зурбанізованого й совєтизованого оточення. Не хотів, аби зайвий раз висміювали або жаліли мене зверхньо: чого, мовляв, тобі сумувати за тим, чого насправді вже немає! Ні рідні близької в тебе там нема, ні могили не збереглися, ні...
Але ж це моя колиска, мої витоки, мій стартовий майданчик! І не гірший він за розпрекрасні екзотичні краї, де мені довелося побувати, і не менш славний він за історичні місця по всій великій Україні, яку я люблю ще й тому, що у ній є моя Сула і моє родове село в самісінькому верхів’ї легендарної праісторичної річки» («Там витоки мої») [10, с. 53].

Концепт Луганщина в проблемно-тематичній палітрі письменника відзначається своєю складністю та суперечливістю. З одного боку, Луганськ – це притулок поета, місце, де він оселився і прожив більшу частину свого життя (45 років), писав свої кращі твори, працював на благо свого краю, створив люблячу родину, знайшов багатьох друзів. Автор зізнається: «Якби я свого часу не втік з рідної навіки, любої серцю сирітської Марківки, то цього б ніколи не сталося. Лаявся б із бригадиром і головою колгоспу, тягав би вила по перегною та пив смердючий самогон» («Замість самосповіді») [10, с. 96].

«Отож Луганщина, де лежить моя бабуся-мама, де я прожив аж сорок років свого сирітського життя, виявляється, стала й справді моєю другою батьківщиною. Я і сам тут помру, і поховають мене, може, поруч із бабусею. У гіркій і трагічній чорноземлі придінцево-приайдарського краю, де свого часу також лютували голодомори й більшовицькі репресії. Де й зараз нам, правічним українцям, не дуже затишно живеться, не дуже сито їсться та п’ється. Мені, наприклад, „дружньо” пропонують забиратися на мою „бандерівсько-ющенківську” Сумщину місцеві (і не дуже місцеві, бо прийшли сюди звідусюд) „регіонщики”. <…> Зась їм, нікуди я не поїду з Луганська, хоч тут «ніколи не було голодомору», хоч тут „не било, нєт і нє будєт українского язика”!» («Українська трагедія») [11, с. 120–121].

З іншого боку, митець неодноразово виказує свою неприязнь до другої батьківщини, що зумовлено низкою факторів: недоброзичливістю оточення, масовою русифікацією та українофобією, олігархізацією влади, зовнішньою непривабливістю міста та ін.:

«Луганськ я ніколи по-справжньому не любив і весь час мріяв поміняти його на інше, більш привабливе, набагато культурніше і, головне, справді українське місто. На Львів, наприклад, чи, у крайньому разі, на Харків або Суми <…> Життя (чи, може, лиха доля) одного за одним відбирало у мене хороших друзів, і я в Луганську почувався все більш самотнім» («Зустрічі без прощань») [7, с. 49–50];
«Луганськ, відверто кажучи, я не люблю. У ньому не знаходжу аніжоднісінького затишного куточка, де міг би відпочити душею, просто подихати свіжим повітрям, насолодитись тишею чи пташиним щебетом. У нечисленних парках і скверах явно не вистачає зручних лав, діючих фонтанів, зате повсюди, навіть на пішохідних алеях нахабно громоздяться пивні ятки, бари, кіоски. <…> Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року <…> Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. <…> На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. <…> А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають „бандерівцем”, криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани» («Я так і не став своїм») [10, с. 21, 23].

Життя простого, пересічного українця
Виживання простої людини в умовах низької заробітної плати чи пенсійного забезпечення, виживання талановитого, але скромного поета з мінімальними гонорарами в економічно нестабільній, суцільно корумпованій молодій державі – усі ці теми, писані з особистого досвіду письменника:

«…Скажу чесно, одним хлібом ситий не будеш – хочеться чогось і до хліба: доброго борщу, шматочок сала чи ковбаси. Хочеться, та не завжди можеться. Отож натираю окраєць чорного – найкраще, коли він свіжий – хліба цибулею або часником і зі смаком з’їдаю його, запиваючи гарячим чаєм, а інколи й бульйоном. З’являється відчуття ситості. Отак і обходжуся без скоромного, без делікатесів. Чекаю кращих днів, рідкісних маленьких свят…» («Що спало на думку») [9, с. 17];
«А я, отримавши „достойно-непристойну” пенсію, купую в супермаркетах і базарних „шопах” своє улюблене стравоїддя: обгризені капіталізмом здичавілим свинячо-телячі, курячо-качачі, собачо-кошачі маслаки й маслачки та варю з них юшки та галушки. <…> А ціни почали космічно зростати на все життєво необхідне: на тепло, світло, газ і воду, на проїзд і на… похорон» («Про імпотенцію та інтервенцію») [10, с. 36];
«До книгарень не заходжу, бо нема з чим, а ціни на книги дуже високі – космічні» («Вилюднюється світ») [9, с. 10];
«Сходив на ринок, придбав дещицю порівняно недорогих продуктів – маленька радість.
Потелефонувала Надя Кошель із Верхньобогданівки – більша радість, із духовним ухилом, душевним відтінком.
Справді радість велика – повернення додому доньки: утомлена, засмагла, рідна та люба; видно, що скучила за домівкою, за тихим прихистком у колі повної родини.
Здав до набору рукопис нової збірочки; пишеться й складається ще одна книжечка роздумів і сумнівів; останні спасівські сонячні дні позитивно впливають на настрій; їсти-пити є що, сигарет підкупив, поголився – усе це приносить відчуття задоволення і радості буття.
То чи так уже й багато треба мати приводів для радості маленькій, простій людині, пересічній, як любить повторювати мій близький земляк і мій далекий президент Віктор Андрійович?!» («Сльоза сльозу не здоганя») [12, с. 324].

Орієнтири ЗМІ
«Усі телеканали – брехливі, майже всі газети – препадлючі та продажні» («Винятковість») [8, с. 241];
«Скрізь у світі щодня щось відбувається – чи то хороше, чи то, на мій превеликий жаль, навпаки. Лише в Україні все тихо, мов на глухому безлюдному хуторі: ні собака не гавкне, ні півень не кукурікне. По радіо – співають, у телевізорі – гопакують, у газетах – реклама й оголошення» («Що спало на думку») [9, с. 16];
«А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію.<…> З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася „жовта”, або „бульварна”, преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті» («Дещо про журналістику, і не тільки про неї») [10, с. 24].

Релігія та віра, що «зведені вже до явного абсурду» [11, с. 26]
І. Низовий був глибоко віруючою людиною та намагався жити, дотримуючись Божих заповідей. У статті «Та нехай собі заздрять» митець чесно зізнається: «Я вважаю себе людиною справедливою – доказом цього є все моє життя. Не вкрав, не вбив, не спаплюжив святинь. Було, що грішив по-маленькому – каюсь, ставлю свічки покаяння у православних храмах рідного Київського патріархату. Надіюся, Господь мені простить. А Патріарх Філарет, спасибі йому, уже простив мої перегрішення й благословив на дальше благочестиве життя» [10, с. 49].
Звернення до Бога дуже часто можна зустріти в його медитативній ліриці, де концепт Бога часто виступає синонімічним концептам гармонії та волї [4].
Однак у прозових творах письменника релігійна тематика розкривається в дещо іншому аспекті. І. Низовий загострює увагу саме на комплексі проблем, пов’язаних із релігією. Авторська натура не сприймає релігійних вакханалій, підігрування церковників державній (часто антинародній) політиці, їхні гріховні діяння та лицемірство, а також показову набожність осіб без церковного сану. Особливо жорсткій критиці піддає митець служителів православної церкви Московського патріархату:

«Бо хіба ж то нормально, що церковні ієрархи перебирають на себе непритаманне служителям Бога та Істини право правити народом, указувати йому, під якими прапорцями й куди йти. А якраз цим і займаються настановлені московським патріархом зденаціоналізовані українофоби-священнослужителі. Це ж бо й справді ганьба, коли зруйновані московськими безбожниками храми в під’яремній Україні, нині відбудовані коштом держави незалежної та народу-суверена, освячуються антиукраїнськими пастирями та захоплюються у власність Московським патріархатом! А чи не є відвертим фарисейством те, що настоятелі чужої нам церкви благословляють „на святоє подвіжнічество” безродних януковичів та азарових, агітуючи недосвідому й задурену політиками паству голосувати за них, бо вони, мовляв, посланники Божі, живе втілення святих ангелів-архангелів?! («Час великої публіцистики») [11, с. 27];
«Якщо хочеш вижити – не вір нікому, окрім Бога. Та не московського (він теж брехун), а свого, правічнослов’янського» («Винятковість») [8, с. 241].

Екзистенційна криза
С. Кінг у своїй праці «Про письменство» зазначав: «Письменство – самотня праця. Присутність того, хто в тебе вірить, усе змінює. Їм не треба нічого говорити. Зазвичай досить просто вірити» [1, с. 66]. Саме тому мотиви самотності є наскрізними у творчості І. Низового. Однак це не лише самотність творця, а й самотність людини в середовищі абсурду, самотність громадянина у ворожій державі. Екзистенційна криза також проявляється через мотиви страждання, страху, відчаю та смерті. Прагнення свободи та зрештою позбавлення її через тяжку хворобу, відчуженість від світу – такі проблемно-змістові домінанти літературного спадку митця:

«Усе минеться, травою поросте, забудеться. І кумедне з трагічним так переплетуться, що годі буде й розібрати, де сцена, а де глядацький зал. Де комедіянти, а де трагіки, де актори, а де глядачі.
По суті своїй життя – туманний ранок і мокра стежина в нікуди» («Винятковість») [8, с. 245–246];
«Самотність – ліки, які можуть зцілити на час або вбити назавжди. Важливо поставити діагноз та визначити дозу» («Сльоза сльозу не здоганя») [12, с. 321].

Поети і поезія. Літературна творчість в умовах державності
Роль поета та поезії в сучасному світі неодноразово переосмислювалась І. Низовим. Вплив поетичного слова на людську свідомість (її естетично-виховна функція), виживання справжньої поезії в умовах тотальних імітацій та кустарництва, людської байдужості до прекрасного та неуцтва – усі ці проблеми займають важливе місце в проблематиці прозової / поетичної творчості митця та в його літературно-критичній діяльності.
На шпальтах газет автор піддавав конструктивній критиці твори багатьох поетів-початківців. Звертаючи увагу на сильні сторони та очевидні недоліки молодих ентузіастів, підкріплюючи свої думки вагомими аргументами, автор у такий спосіб прагнув стати каталізатором їхнього професійного становлення та розвитку, запобігти розквіту графоманства в українських літературних колах:

«А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки» («Про славу і неславу свою і несвою») [10, с. 29];
«Робота – мій духовний харч, вона утримує мене на цьому світі. Та й заробіток малий приносить: чи то гривні на сигарети і чай, чи то якісь продукти» («Вилюднюється світ») [9, с. 9];
«Так, справжніх поетів убивають. Хто – це вже інша справа. Одних убивають одразу ж, інших – поспіль, після багаторічних катувань. Убивають кулею, <…>, тюрмами й засланнями, <…> Цькуванням та замовчуванням <…> А нині ще й голодом навчилися вбивати <…>» («Сльоза сльозу не здоганя») [12, с. 331].

Історія. Історична пам’ять та історичне безпам’ятство (манкуртство)
Невігластво та байдужість до власного історичного походження, амнезія щодо історичних помилок державного значення, проросійські політичні та культурно-історичні орієнтації – ці та багато інших питань завжди хвилювали І. Низового. Колега по перу та учень митця Ю. Кисельов в одному з віршів згадував про занепокоєння І. Низового збереженням історичного минулого, національної свідомості та національного багатства, про його намагання створити краще майбутнє для своєї держави: «Українці крізь рабства віки / Пронесли рідне слово на волю. / Доказ є – Низового рядки: / В них Вітчизни тривоги і болі. / Наша сила, – нам каже поет, – / У плеканні козацької слави. / Наших предків чужинський багнет / Не лякав, хоч косив їхні лави. / Час прийшов відродитися нам / В синьо-жовтій державній обнові. / Ми духовний збудуємо храм / На міцній споконвічній основі. / Й, щоби тошно було ворогам, / Жити будемо в мирі й любові!» [1, с. 62].
Збереження та досконале знання історії своєї країни її народом є однією з запорук гідного майбутнього держави та її громадян. Саме тому історична тема в прозовій та поетичній творчості І. Низового є наскрізною:

«Історію, як відомо, творить народ. Історія творить, звісно, героїв. Мабуть, так воно і є, за великим рахунком. Але ж істина для всіх відкривається не одразу... Українську „історію” сьогодні „пишуть” (кров’ю) антинародні вожді й вождики; вони ж визначають (призначають) і своїх, від імені антинародної влади, „героїв”. <…> Це – медведчуки й суркіси, волкови й бакаї, пінчуки й деркачі, рабіновичи й фельдмани, потебеньки й піскуни... <…> Колись (гадаю, уже скоро) у поминальні синодики впишуть імена справжніх героїв-жертв – їх згадуватимуть у всіх церквах Києва та Львова, Одеси та Полтави, Ужгорода та Луганська. В українських (а не московських!) церквах. <…> Без них сьогодні народ збіднів ще більше, ослаб і знедолився. Але народ (так бувало завжди) оговтається, опритомніє, прийде до тями, до єдиного гасла, до єдиного опозиційного табору – і переможе. Обов’язково переможе!» («Знов поїзд відійшов») [10, с. 81];
«Я не фаховий історик, одначе не лінувався зазирати в наукові й літературні джерела, і тому дещо знаю, можу зіставляти й аналізувати.
…А тепер щодо Росії – коротенько. Маленька гнило-болотяна Москва „по-братськи” прибрала колись Твер і Рязань, „охрестила” у Волхові гордий Новгород, „освободіла” Казань і Астрахань, співчутливо прийняла в своє „матірнє лоно” Кавказ, „доточила” до мордви, мері й чуді різних хантів-мансів-черемисів разом із самояддю – і так від острова Сааремаа до острова Кунашира... У „расєйському морі” потонула, була, і наша (а чи й справді наша?!) Україна. Молодший і менший брат-московит став найстаршим для всіх древніх цивілізованих народів і племен „Расєї-Совдепії”. І – прощай усе своє, рідне, суто національне!» («Люблю-обіймаю всіх») [10, с. 32];
«Бо ми байдужі до своєї історії, бо ми не пам’ятаємо свого коріння, бо ми загубили правічні криниці свого роду-народу!» («Вузлики в пам’яті») [10, с. 71];
«Ми, українці, що, були, вимріяли незалежну державу, несподівано (а чи й справді несподівано?), наразі втрачаємо все: Україну (вона стане Малоросією, Хохляндією, Новоросією, Южним Краєм), свободу, мову, усю свою тисячолітню історію. Нас узагалі не стане на землі, бо саме цього хочуть новітні яничари – пахолки путінської Росії…» («На самоті з самим собою») [11, с. 126].

Природа та її занедбання людиною, екологічні проблеми
І. Низовий народився в селі Рудка на Сумщині, серед мальовничої та живописної природи, яка глибоко закарбувалась у письменницькій пам’яті, якою марив митець на урбаністичних просторах Луганська. Особливо натхненним співцем природи постає І. Низовий у своїй ліриці, у той час як у мемуарних та публіцистичних працях милування природою чи ностальгічні спомини проявляються здебільшого контекстуально. Письменницька увага стає більш прикутою до природних руйнацій, пов’язаних з людськими діяннями чи людською байдужістю, а також з поглинанням природних територій у зв’язку з швидкісними процесами урбанізації:

«Он під моїм вікном багряніє шипшина, ондечки, у глибині маленького саду на червоні квіти, назву яких я давно забув, а спитати немає в кого, падають перезрілі сливи-синюхи; з яблуньки-дички горобці скльовують сонячні яблучка-дрібушечки; на грядці дозрівають останні помідори, осипаються зернятка кропу й божі корівки пригрібають їх землею, аби проросли майбутньої весни…
Осяяний осінню, я ще не хочу завершувати свій життєвий шлях… Опираючись на ковіньку, дибаю по землі – спостерігаю і захоплююсь: диво та диво!» («Сльоза сльозу не здоганя») [12, с. 339].
«Це вони, це їм подібні призвели до багатьох і багатьох небажаних, незапланованих, тяжких, а то й ганебних проблем у нашому сьогоднішньому житті. Дніпро, бездумно перегороджений п’ятьма греблями, гниє, отруюючи все довкола. Його притоки міліють і висихають, бо живильні поліські болота були бездумно осушені. Карпатські гори руйнуються, бо ліси на їхніх вершинах бездумно вирубувалися. Нам скоро нічим буде дихати…» («Бути – народом!») [6, с. 4].

Кохання й закоханість
Закоханість, як відомо, одна з визначальних рис поетичної натури, саме тому ця тема неодноразово порушується у творах І. Низового. У художній прозі, мемуарах і публіцистиці письменника темам кохання, закоханості та проблемам, пов’язаним із ними, відведено менше місця, ніж у його ліриці, однак їх ігнорування унеможливлювало б створення цілісної проблематико-тематичної картини письменника:

«...Через мою винятковість жінки ніколи до кінця не розуміли мене і намагалися зігріти лише обіймами та поцілунками. І лише одна кохана жінка (ім’я її заховаю глибоко в душі) розуміла мене і сприймала таким, яким я був.... Вона і досі розуміє і сприймає мене у всій моїй винятковості. Їй завдячую поверненням втраченого зору, піклуванням про моє здоров’я і сьогодні, у найхолодніший період самоти-винятковості» («Винятковість») [8, с. 240].
«У різний час мене любили ті жінки, яких я не міг полюбити, або ж я любив таких, що не відповідали мені взаємністю, або й геть зневажали мене, уважаючи себе вищими та достойнішими кращої пари. Та нерідко були й щасливі збіги, які давали змогу насолодитися красивим і вельми солодким коханням. Один „альянс” тривав довгий час, інший минався швидко, а були й такі, що нараховували довгі роки. То ж на долю я не можу поскаржитись, а ще й тішуся тим, що з жодною колишньою подругою серйозно не посварився, а якщо якусь де зустріну, то бачу приязну посмішку й сам почуваюся вельми втішно. <…> зовсім поганих жінок немає – є хороші, кращі та найкращі!» («Сльоза сльозу не здоганя») [12, с. 310–311].

Отже, серед проблемно-тематичного діапазону прозової, публіцистичної та мемуарної творчості І. Низового можна виділити такі компоненти: 1) трагічна доля родини та роду; 2) тоталітарний режим Радянського Союзу; 3) сирітство; 4) голодомор; 5) суверенність та соборність / руйнація України; 6) державотворення в роки незалежності України; 7) українсько-російські відносини; 9) звиродніння української нації під гнітом рабської психології, «синдрому» хохляцтва та яничарства; 10) мова й мовна ситуація в Україні; 11) Сумщина (мала батьківщина) та Луганщина (друга батьківщина); 12) життя простого, пересічного українця; 12) орієнтири ЗМІ; 13) релігія та віра, що «зведені вже до явного абсурду» [11, с. 26]; 14) екзистенційна криза; 15) поети і поезія; літературна творчість в умовах державності; 16) історія; історична пам’ять та історичне безпам’ятство (манкуртство); 17) природа та її занедбання людиною; екологічні проблеми; 18) кохання й закоханість. Подальші розвідки в цьому напрямку дозволять розширити горизонти тематичного та проблемного поля письменника.

Використана література

1. Кисельов Ю. Воля. Бахмутський шлях. 2011. № 1/2. С. 62.
2. Кінг С. Про письменство. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 2017. 272 с.
3. Манько А. М. Проблемно-тематичний спектр прози, публіцистики та мемуарів Івана Низового. “Topical issues of the development of modern science”: Papers of the 1st International scientific and practical conference (Bulgaria, September 18–20, 2019). Publishing House “ACCENT”, Sofia, Bulgaria, 2019. 293 p.
4. Манько А. М. Релігійно-духовні мотиви у творчому доробку Івана Низового. Науковий потенціал та перспективи розвитку філологічних наук: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 8–9 грудня 2017 р.). Київ: Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, 2017. С. 44–47.
5. Низовий І. Д. Десь там, за соняшниками. Луганськ: Луга-принт, 2004. 64 с.
6. Низовий І. Д. Загублене відлуння: публіцистика, критика і бібліографія. Луганськ, 2004. 144 с.
7. Низовий І. Д. Зустрічі без прощань: літературні спомини. Луганськ: Луга-принт, 2003. 84 с.
8. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади. Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. 264 с.
9. Низовий І. Д. Опісля присмерку: нотатки знічев’я. Луганськ: Глобус, 2003. 60 с.
10. Низовий І. Д. Там, де я ніколи не плакав. Луганськ: Глобус, 2006. 99 с.
11. Низовий І. Д. Там, де я сміюсь крізь сльози. Луганськ: Глобус, 2006.156 с.
12. Низовий І. Д. Цим дорожу: вибрані вірші та поеми. Луганськ: СПД: Рєзніков В. С., 2011. 352 с.


Манько А. М. Проблемно-тематичний діапазон художньої, мемуарної та публіцистичної прози Івана Низового. ADVANCES OF SCIENCE: Proceedings of articles the international scientific conference (Czech Republic, Karlovy Vary – Ukraine, Kyiv, October 11, 2019). Czech Republic, Karlovy Vary: Skleněný Můstek – Ukraine, Kyiv: MCNIP, 2019. pp. 74 – 85.





  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2024-01-01 16:53:07
Переглядів сторінки твору 41
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (6.055 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Автор востаннє на сайті 2024.02.25 16:48
Автор у цю хвилину відсутній