Моя доня - психолог. Вона працює з людьми, які невзмозі самим справитись із бідою, яку внесла в душі людей війна. Їй телефонують із різних країн, просять про допомогу. Вона допомагає хлопцям із фронту, вони їй телефонують перед наступами і після. Отакий живий зв'язок.
Я питаю в неї, хто більше просить допомоги - жінки чи чоловіки. І, на жаль, вона каже, що чоловіки. Їх більше звертається до неї, бо вони часто не мають підтримки у родинах, їх не розуміють на роботі. І тому вони заглиблюються в себе, не знаючи, яким чином вийти із отого страшного кола, звідки, як їм здається, немає виходу.
Ось один із прикладів. Це та людина, яку я знаю через доньку. Молодий чоловік, менеджер 35 років, розлучений, жив у Куп'янську до війни. Зараз у Харкові. Він втратив у себе віру і все почало валитися. І робота, і особисте, і все інше. Пам'ятаю його з понуреною головою, якимось сірим, маленьким, невтішним. Пройшло декілька місяців занять. І от зараз до нас приїжджає молодий, успішний, впевнений у собі чоловік. Купив нову машину, поміняв роботу. До дня народження доні привіз їй квіти і мені, за те, що я народила його рятівницю. Дуже дякував мені і їй за спасіння і тепер часто звертається до неї.
Ще один приклад протилежності.
Недалеко від нас живе родина - батько, мати, двоє синів і донька. Батько гарний будівельник, створив декілька бригад, які ремонтують квартири у різних містах. Має золоті руки.
Його дружина від початку війни з донькою, невісткою і онучкою виїхали до Німеччини. Пів року тому вони всі, крім дружини, повернулись до Харкова. Вона шле додому гроші і все, що можна переслати з Німеччини, не нове, звичайно. Приїжджати додому не хоче, їй там тепло і сито.
Сини і донька мають свої родини і живуть по своїх квартирах. Батько вдома один. Йому 44 роки. З роботи приїжджає після 9 чи 10 вечора. І так весь час. Що він їсть, не знаю, але декілька днів тому він зайшов до нас якийсь фіолетовий. Я сказала, що йому треба лікуватися. А він замість лікування почав пити. Ми зателефонували синові і доньці, щоби вони обстежили батька. А вони відповіли, що він доросла людина і сам справиться. Ось так. Я телефонувала його дружині, але вона не бере слухавку.
І пропадає несамотній батько трьох дітей, розумний, талановитий, роботящий. Бо НІКОМУ став непотрібен! Ось таке нині життя у нас. Багато жінок втекли від війни, залишивши чоловіків самим дбати про себе. А вони ж пропадають на роботі, заробляють гроші для родин. Але деякі з їхніх дружин обрали собі спокійно пережити війну, бо вони, бачте, бояться вибухів. І живуть собі. А чоловіки втрачають надію і віру і сипляться.
Ви скажете, що самі винні. Але ж чоловік має для кого жити і коли немає поруч дружини, яка направляє його і словами, поглядом, ласкою, теплом змушує його перевертати гори. І він це робитиме, бо є для кого. А коли втрачається ДЛЯ КОГО. то не всі мають можливість зібратися і йти далі.
Шановні жінки, подруги, матері! Звертаюсь до вас, як до половинок наших чоловіків. Допоможіть тим, хто поруч із вами, обігрійте, скажіть добрі слова, обніміть їх, бо вони живуть ЗАДЛЯ ВАС. Поверніться додому, бо ви можете втратити родини назавжди і залишитеся самотніми. Прошу вас, почуйте мене і скажіть слова підтримки сильній частині людства, яка без нас, слабшої частини, не може жити.
Жінки в усі часи виживали, переносили усі біди воєнних часів, хвороб, без чоловіків. Ми можемо прожити без них, АЛЕ НЕ МОЖЕМО! Хай збережуться усі родини і це залежить від багатьох із нас, берегині. Допоможемо нашим чоловікам і на війні, і в тилу!
03.02.24