А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,
Заглибитись у нескінченний вир
Тотемних танців і тотемних масок.
Хоча очима ти казала вір,
У чистоту любові, у незламність,
В уперту міць дивитися крізь час,
Який згубив малу фігурну стрілку
І тим самим тримає разом нас,
Потрохи розливаючи подібність
В єдину форму щастя і нещасть.
Була це віра у бетон і стіни
У парк, що раптом повниться густим,
Мені, тривожним запахом ірисів
Нектар яких приваблює комах;
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від парку,
Але тебе зі мною не було.
Я пригадав твій погляд незворушний,
Цю легковажність перевиту в млость
Очей, що мов навмисно не зважали
На те, що морок ночі підкрадавсь
Дзижчанням мушок на тонких пелюстках
Що й небеса над містом розійшлись
Як надмогильне мощене склепіння
Готуючи нові місця для втрат.
І злість брала, що ти цього не бачиш
Не бачиш ні ірисів, ні комах
Ані дрімучих тіней, що зникали
У безвість ночі, вранішній туман,
Що обпікати пальці сірниками
Цінніший досвід за усі моря
Які для тебе залишились фоном.
І я намацував твою, в повітрі, руку,
Фантомним спогадом, щоб стримати ходу
Та в інший бік звернути, геть від моря,
Але тебе зі мною не було.

23.02.2024