"Ой жалю мій, жалю,
Кілько я тя маю,
Спишу тя на листок,
Пущу до Дунаю"

З української народної пісні

– Де човен твій і як пройшла крізь терня
до мене босою у цю безвидну ніч?

– Людино, чоловіче, невідомцю,
я чула, що ти табором стоїш
зо всім своїм правдивим та уявним
набутків почтом на оцій горі,
і слово шириться про твій прихід невпинно.
Дивлюсь, між терня тихо, як віддавна,
та на підніжжі чулись голоси,
що долинали не інак, як звідси.
Втомилася. Ну ж, гості ороси
вуста спрагливі та таку ж цікавість!
Говорять, що кущі ці неласкаві
до зайшлих і немилостивих. Ти ж
стоїш між ними зовсім не подертий.
За тать прийшов під небо се, підперте
моєю батьківщиною, ачей?
Пророк чи завойовник душ слабих?
Зірки від незнання упали в трави,
аби не схибити у супроводі тих,
чиї серця веде чи не Лукавий.
Чи не лукавий блиск твоїх очей –
ось те знання, що я за ним шукаю.
Бо і оця гора – насліддя раю,
і це терновище, і славна в ньому тиш,
і навіть садна свіжі – серце тішать
знайомцям, до чиїх взивають віч.
Отут до Господа лилась й моя вечерня.

– Яка чудова видалась година!
Які хиткі твоїм словам часи!
Та правда в тім, що я, як ти, людина,
а кривда – у вабливості коси,
що в неї ти вплітаєш несказанне.
Де човен твій? Я бачив як хилилась
під берег хвиля, мов несла важку,
дорогоцінну й рідкісну поклажу,
аж раптом, мовби скинула, спинилась
і відбула назад в морські ряди,
а твердь здригнулась з певної ходи
своєї односудженої панни.
Та навіть на краєчку сеї кручі,
з якої видно камінь мілини,
не розпізнав я жодної дощини,
що ти на ній могла би приплисти.
Зізнайся, чи з підводної печери,
а чи з підвалин хворого ума
ти піднялася впевнено й нахабно,
немовби за собою привела
десяток воїв на мою погибель.
Нехай чужинець я, та навіть хиби
людської думки, що колись стрічав,
складали зброю перед чесним спитом.
Як чаші дві і з кожної відпито, –
хіба ж не стане спільним в роті смак?
Ось я стою зо всім своїм, відтак
черпай із мене черпаком розваги
усе, що за роки життя надбав:
вподоби, звички, судження, страхи,
всі помилки, пересуди й погорди,
покори, передбачення, покони.
З питва цього випльовуй заборони –
обгризені ваганням кісточки.
Не бійся, що твій хід я переграв,
бо ми з одної випали руки
на шахівницю програшної змаги,
мов ягоди в глибини буйних трав.

– Людино! Чоловіче! Невідомцю!
Якби ти знав, як змучилась плисти
твоя бесідниця у пустоті луни
від язика до місячного люстра!
І довгий шлях, і звивиста манера,
й іскристий хвіст промовлених марнот.
А кожна стрічна зірка, як гетера,
підсвічує увагою той рот,
що все у нім не тісно, та не пусто.
...

Помовчмо дружно, повиймаймо з п'ят
шипи майбутніх, нам належних свят!

08.2023


***

Чи ходивєс, моє серце, літними ночами
до ріки та й назад,
ой до ріки та й назад,

би змивала твою смуту гірськими сльозами,
би вчути дзюркоту,
ой дзюркоту ї розрад?

Чи любивєс, моє сонце, ранечко молитись
до мої сторони,
ой до моєго лиця?

Як зачинав хміль навесні горі плотом витись,
чи не хтів, як його,
вирвати ня з корінця?

А мені би ся обвити, спутати ти ноги,
би не журиламся,
не гайнувала душі.

Юж пускаю свою долю на твої дороги,
долі водою в ніч,
як списанії вірші.

Світе гожий, тя не видко ни з зимлі, ни з неба,
кілько єм виждала,
кілько єм ся вдивляла.

Всяких носиш, чи пропав де той, кого ми треба?
Бла бим ся тішила,
за него ся віддала.

Ой жалю мій стоголосий, жалю мій стосилий,
вертай од него к мі,
вертайся од него гет.

Най ся любит, мав би щастя, в стороні мій милий.
Спишу тя на листок,
пущу взимі тя під лед.

10.09.2023