Сон

Буває, так, що сон тебе торкне
Серед читання, в ніч, приспавши очі
І потім враз прокинувшись себе
Питаєш сам, о боже і навіщо
Відважився на вбивсто? Як посмів?

***

І

Похмурий ліс близького повечір’я здавався храмом осені.
І лопіт крил в склепінні темних крон поволі тихнув.

Стояли там, високі темні постаті
Над мертвим тілом дівчини,
Обез-
Головленої жриці. Кров її
Лилася по землі, по листю, персах
Стікаючи у зморений живіт
І хтось сказав: тепер виймайте серце!
І ехом прокотилось в голові:
Виймайте серце!
Боже, милий — вбивці! І словом перекреслюючи дійсність,
Я кілька кроків шурхотом назад
Подався, мов вагаючись тікати,
Як голос повторив: бери ножа.
І я оглянувся: була на ньому маска,
А біля ніг дівоча голова
З відкритими очима і волоссям,
Яке немов зміїлося. Тоді ж,
По праву руку нахилився третій:
«Якщо не може, ти за нього ріж».
І ось тоді почувся знову лопіт,
Скрипіло дерево і біснувався птах,
І чулося мені: «Тікай убивце, тікай нещасний,
Геть від них тікай».
І я побіг.

ІІ

...Але куди ця стежка?
І шурхіт листя і густий туман,
(Коли це він так низько опустився?!)
І ці птахи — я чую як летять
Вгорі над головою. Чи наснилось?
Чи може, як над озером стояв
Усе придумав і злякався яви?
Тепер біжу наляканий стрімглав
Між нефами в яких цей дикий храм
Справляє чорну месу повечір’я?!
Позаду хтось... Чи то мені здається?
Та ні ж, нікого. А голодний страх
Змальовує хортів, що пруть на здобич,
А цей триклятий полохливий птах
Немов навмисно вказує на мене.
Чого це ти? Яка ще вбіса жриця —
Чого б це я їй голову стинав?
А ліс скрипить: «Убивця, вбивця,
Вбивця! Ти вбив її!»
«Замовкни, не вбивав!»
І падаю. Встаю. Задкую. Морок.
Холодна тиша і нервовий сміх.
Це я сміюсь чекаючи на напад,
Та птах пропав, як бісові хорти.
Дивлюся за спину, — а ось нарешті й вихід.


ІІІ

Тепер я вдома. Ніч, що за дверима
Вбирає все в одну жахливу тінь,
А тут при світлі чорна невідомість
Залита сяйвом люстри. Тиша стін
Предметами вселяє певний спокій,
Мов коло розуму описує квадрат
І все зникає за його порогом.
А тінь до спальні тягнеться, щоб там
Забутись сном, — прокинутись від того,
Що ширився уявою, бо згодом
Повз ніч легку для явлення химер,
Удосвіта, постане сміхотворним.
Але він тут. Сирий, вільготний подих
Довкола дому, чується мені,
Біля дверей хтось знову тінню ходить,
А інша тінь ввижається в вікні.
І раптом тріск, — і скло в дрібних осколках
Мов хто здоровим каменем розбив
І у вітальні, бачу на підлозі,
Криваве серце жриці, а під ним
Написано кривавою рукою:
«Не смій обмовитись інакше біль твоя
Ув’язнить серце і помре з тобою».

ІІІ

Тепер вони ідуть від дому геть,
Мов дві примари в серці сновидіння
Де в місячному сяйві парк міський
Ховає їх у темних володіннях;
До чортового колеса веде.
Якщо це сон то я за ними: «Гей!
Скажіть мені, що все це означає?»
І я іду за ними слідом в парк,
Та в парку тиша, їх уже немає.
Та хто ж вони такі? Адепти культу?
Сектанти, що справляють ритуал
І п’ють лиш сон свого безсмертя смертю,
Тоді вселяють міф. Чи я читав
Про Ацефала, а тепер жахаюсь
Залізши між бентежні сторінки
Вразливої уяви та шукаю,
Як вибратися з лабіринту слів?!
Та якби не було — уже світає,
І безліч чорних постатей ідуть
Алеями і тихо розмовляють.
Я злегка чую зшерхлі голоси:
«Коли йому несли картоплю фрі,
То хтось писав десятки монографій»,
«Тепер оця байдужість у тобі»,
«У колі тексту — нікуди тікати».
А парк розваг запалює вогні
І колесо заходиться іржею.

IV

Тепер я бачу — це насправді сон.
І все в словах розсіяних довкола,
І постаті — приховані слова
У мантіях зі слів і кожен стовбур
Словесною корою оброста,
І крони їхні теж гнучкі слова,
І гайвороння творене словами
Алеї всі, весь парк, його трава —
Усе в словах, і навіть небокраєм
Слова чиїсь написані, а — там —
І колесо поскрипує словами.
І знову птах сполоханий вгорі,
І знову голос промовляє: «Вбивця!».
Невже це я з таких складаюсь слів
Яких чомусь не можу роздивитись?
І я біжу де хлюпає фонтан.
Фонтан зі слів і плещеться словами
І відображення мого у нім нема
Немов мене до себе не приймає.
Що в біса відбувається, скажіть?
Чіпляюсь тих хто парком повз проходить,
І всі вони розвалюються вмить,
На смужки слів від дотику легкого.
І раптом птах спускається згори
На статую, що в центрі водограю,
Лишень з двох слів він сплетений:
«Життя»
Та «Істина» і кличе: «Йди за мною».
І я іду.

V

А він веде мене.
Повз колесо в кімнату з дзеркалами,
І я заходжу разом з ним туди
І бачу відображення та пляму
Отам де серце, наче пустота
Наскрізь прошила скривлену фігуру.
І птах наказує: «Стань ближче та заглянь
У чорноту, у ту чорнильну яму».
Підходжу ближче і читаю:
«Тут
Є безліч вивісок для вашої реклами».

03.03.2024