- Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Тепер від того соромом пече.
Надворі його темрява зустріла.
Яскраві зорі блимали з небес,
Ще, навіть, зовсім і не потьмяніли.
І Хорс, напевно, спочивав ще десь.
Та віз уже стояв посеред двору,
На ньому навантажені міхи
З пшеницею. Тож виїздити скоро.
Таки устиг – прогнав усі страхи.
Тут тато вивів і волів з-за хати.
- Ну, що, прокинувсь? Вмийся та поїж!
- Я зараз хутко і зберуся, тату.
Крізь ніч метнувся до струмка скоріш,
Умився прохолодною водою.
Шмат м’яса з хлібом мама подала
Та молока вечірнього удою.
Доїти вранці ще ж не почала.
Їв чи не їв – скоріше, причастився.
І от вже віз їх полишає двір.
Він поряд з татом хутко примостився
Та й подались під супроводом зір.
З села на биту вибрались дорогу,
Що понад Ворсклу в темряві вела.
- А чи далеко до Гелону того?
- Не дуже. Доля, як не буде зла,
За три години будем біля нього.
- А що за місто, тату, той Гелон?
Попереду ще не близька дорога,
Воли ідуть неспішно за селом.
Для них дорога ця, напевно, звична,
Не треба зайвих витрачати слів.
Поки нема попутних, а ні стрічних,
Тож тато кинув погляд на волів
Та й мовить: - Синку, то велике місто.
Мабуть, у світі більше всіх воно.
Чимало люду в нім буває, звісно,
Чимало оселилось вже давно.
Навкруг вали насипані з ровами.
А на валах стіна з дубових паль.
Із неї зручно битись з ворогами,
Що зазирають у наш край, на жаль.
Як тільки вістка розлетить по краю,
Що ворог суне – всі мерщій туди.
Тож ворог лише облизня й впіймає,
Метається навкруг туди-сюди,
Розорить землю та хати попалить
По селах і вертається ні з чим.
Тоді назад вже люди повертали,
Бо ж усе слід відбудувати їм.
- А хто живе в тім місті? – син питає.
- Кого там, синку тільки і нема?!
Будини, звісно, перше проживають,
Бо ж здавна рід наш край оцей тримав.
Прийшли гелони та й там оселились.
Від неврів теж чимало прибуло.
А потім й греки в край наш нагодились,
Їм тут де розвернутися було.
З усіх земель сусідніх сюди їдуть,
Везуть товар: і хутра, і зерно,
Знаряддя всяке, посуд різновидний.
В Гелоні продається все воно.
Продав, що є, купив те, що потрібно
Та і додому можна вирушать.
Тож, греки й зачастили сюди, видно,
Чогось купить, а щось своє продать.
Зерно їх, перше, звісно, що цікавить,
Бо там, на півдні є міста у них.
Отож, вони зерно туди і правлять.
А нам товарів навезуть своїх:
І посуд всякий, і прикраси різні,
І зброю гарну їхню, і вино.
Хтось тут уже і оселився, звісно,
Живе в Гелоні, наче свій, давно.
- А чому місто не Будин назвали?
Це ж землі наші? – Так то воно так,
Але гелони перші збудували
Там град над Ворсклу. Й зажили отак.
А далі наші предки долучились.
Дубові стіни поряд возвели.
Коли ж багато люду заселилось,
Тоді уже всі разом узяли
Й поставили міцні дубові стіни
Круг всіх поселень. Так Гелон і ріс.
Ти сам побачиш його скоро, сину.
От проминем отой великий ліс,
Що в сутінках попереду чорніє
І буде видно стіни нам його.
А вже на сході небо рожевіє,
Хорс скоро лика візьметься свого
Вмивати в Ворсклі. Тож здалека видно
Той чорний ліс на їхньому путі.
Вже чується коліс скрипіння слідом.
Хтось теж в Гелон потрапити схотів.
- А звідки тут гелони узялися?
Чому в своєму не живуть краю?
На лантухах зручніше умостився
Й продовжив тато розповідь свою:
- Колись гелони тут не проживали
Та й звалися по іншому, не так.
Як кіммерійців у степах їх знали.
Лякався того імені усяк.
Бо ж вони були дуже войовничі,
Носились степом із кінця в кінець.
Вважали: землю їм орать не личить.
Тож кожен кіммерійський верхівець
Лише на війни й здобич сподівався.
В степу тоді їм рівних не було.
Говорять, кіммерійський цар дістався
Аж ген за море, сіючи там зло.
Країни сильні перед ним упали,
Міста лежали спалені кругом.
Бо кіммерійці жалості не знали…
Хотіли світу звоювати всього.
На те і час, і сили витрачали,
Забувши зовсім про свій рідний дім.
А вороги тим часом поглядали
На їх степи. Хотілось дуже їм
У тих степах безмежних панувати.
Тож кіммерійці витрачали сил,
Аж тут в степах з’явились скіфи раптом
І кіммерійцям вдарили у тил.
Ті похопились та вже пізно було,
Зібрати сили проти не могли.
Та й у зневірі на усе махнули.
Царі їх войовничі ще були,
А люд простий не захотів вмирати.
Навкруг чимало вільної землі,
Податись можна світом, пошукати.
Податися за море, взагалі.
І, як царі їх їхні не вмовляли
За землю битись – не погодивсь люд,
Отож, царі одні на битву стали,
Але не десь зі скіфами, а тут –
Перед народом. Розділились навпіл
І між собою билися на смерть.
Народ лише дививсь на їхній запал.
Скропили кров’ю вони землю вщерть.
Коли ж упав останній із останніх,
Тіла зібрали й поховали там.
Курган високий насипати стали
У пам’ять про царів загиблих нам.
Коли ж курган насипали високий,
То розділились та і розійшлись.
Одні за море подалися, поки
Іще про них там згадки збереглись.
Другі в Таврійські гори перебрались,
Де й досі, звані таврами, живуть.
А треті, що гелони прозивались,
Направили на північ свою путь.
Щоб диким скіфам здобиччю не стали,
Пішли у край, де і степи, й ліси.
В цім краї предки наші панували,
Отож взялись гелони їх просить
Притулок дати. Їх бо не багато.
А предки добрі прихисток дали.
Ті стали свою кріпость будувати
І в кріпості над Ворсклою й жили.
Орали землю та хліба ростили,
Торгівлю із сусідами вели.
Сюди будини свій товар возили,
А місто саме так і нарекли.
«Куди? – питались, - їдеш? – До гелонів».
Ото відтоді так і повелось.
Хоч стільки люду там живе сьогодні
Та назвисько від перших збереглось…
Ось уже й ліс півтемний проминули.
І Хорс з-за Ворскли визирнув якраз.
Його лице світ раптом осяйнуло
У той ранковий прохолодний час.
Вози позаду голосно скрипіли,
Уже зібралась валка чимала.
Усі з товаром у Гелон спішили.
Туди дорога з’їжджена вела.
Лиш ліс минули і перед очами
Постав Гелон могутній вдалині.
Дубові стіни на валу стирчали,
Провал воріт відчинених виднів.
Туди вози поволі заїздили
Ті, що до міста перші досягли.
І мито вартовим в’їздне платили,
Щоб в місті вільно торгувать могли.
Здалека, навіть враження справляли
Високі стіни Наче, дивний сон.
Ворота, як обійми розкривало
Перед хлопчиськом місто це – Гелон.