Репліка
25 листопада минулого року довелося мені побувати у Києві. У столиці того дня відбувалася акція «Засвіти свічку», приурочена до Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Вулиці, що вели до центру міста, до Софійської та Михайлівської площ, перекривалися для руху транспорту, площі заполонили національні прапори з траурними стрічками, які тримали учасники акції… А я приїхав на весілля. Весільний кортеж, що складався з кількох машин і автобуса, петляв по столиці, пробиваючись до пам’ятника княгині Ольги (нареченою була Оля). І якесь сум’яття було на душі: молодята і траур, радість і смуток. Мимоволі згадалася притча Івана Франка:

Два сусіди жили поруч себе рядом:
Сей весілля справляв, а другий похорон.

В одній хаті ридання і плач над мерцем,
В другій хаті музика і спів над вінцем.

Тут на мари мертвого кладуть і голосять,
Там до шлюбу рушають і дари виносять.

Одним шляхом везуть і труну й молодят,
Один піп погребе й буде шлюб їм давать.

І веселі й сумні вернуть з церкви ураз,
І певнісінько сі й ті спільно вп’ються за час.

Се не казка, брати, тільки образ, мабуть,
Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,
І сі й ті до одного кінця нас ведуть.

Весілля, яким керував найнятий «тамада», розпочалося, як і годиться, жартами та веселощами. А мені було мулько на душі… Довелося попросити у «затєйніка» мікрофон та нагадати весіллянам, про Голодомор, розповісти, що у нареченої від голоду 1933 року помер прадід, його найменша та найстарша доньки та перша внучка, закликати вшанувати їх пам'ять і пам'ять мільйонів невинних жертв хвилиною мовчання. Спочатку всі якось зніяковіли, але дружно встали, дехто прошептав молитви, обличчя просвітліли і напруга та сум’яття минули.
Батько молодого потім подякував мені і з прикрістю сказав: «Нащо ж вони у тому загсі призначають на такий день весілля. Що, не могли попередити дітей? То вони ніби спеціально так роблять… У мене на Чернігівщині повністю сусіднє село вимерло…»
Цього року я брав участь у акції «Засвіти свічку» вже в Хмельницькому. Але ситуація повторилася: на майдані викладено хреста з лампадок, священики співають «Вічну пам'ять», а молодята приїхали фотографуватися… Ніби з «сусідньої хати». Але ж «хата» у нас одна… Горять поминальні свічі у вікнах… а за вікнами гримлять салюти, лунає весела музика, співають захмелілі весілляни…
Культурна людина, як відомо, відрізняється від дикуна шанобливим ставленням до своїх предків. Я розумію, що ми ще не навчилися належно шанувати себе і своїх пращурів, що не було кому вчити, але вже пора.
Валентин БЕНДЮГ