Мати в церкву збирається, все святкове вділа,
А своїй доньці наказує, щоб тісто місила.
А дочка її питає: - Чи ж довго місити?
Мати на неї поглянула та й каже сердито:
- Міситимеш, як зі стріхи закапа добряче!
Мати в церкву, а дівчина коло тіста, значить.
Місить, місить, далі вийшла з хати, подивилась.
Та ніде ніяка крапля досі не з’явилась.
Помісила знову трохи, знову виглядає.
А ні хмарки, ні туману – лиш сонечко сяє.
Місить далі та лається вже про себе стиха.
Вийшла з хати, помацала – сухесенька стріха.
Місить далі, вже втомилась, що ледве не плаче.
Потом очі заливає дівчині добряче.
Коли й мати повернулась та її й питає:
- А чого ти досі місиш? – Що ж робити маю,
Як зі стріхи ще не капа? А мати сміється:
- Та ж зі стріхи вже не капа у тебе, а ллється!
Лиш тоді нетямковита дочка зрозуміла
Про яку-то саме стріху мати говорила.