І

Вогнем пекельним спротив наростає
Війна уже московію жере.
Горять автомобілі ще й трамваї,
І серед біженців - мале, старе...

Великі нафтосховища палають,
Сирени потрапляють в ноту "ре",
Повстанці душать ту, провладну зграю,
Коли Пуйлатий ноги задере?

Ніхто любові нелюда не учить...
Якби він став безхатьком хоч на мить --
Побитий, гнаний звідусіль, смердючий,

Зі смітників поїв серед зими --
Кохання, людяності став би учень?! --
Буває, сперечаємося ми.

ІІ

Буває, сперечаємося ми --
Життя було б інакше нецікаве,
Щось іноді під серцем защемить,
Згадається жорстокий хтось, лукавий...

Як розлучити хочуть нас самих,
Інтригами за чашечкою кави.
Лунає ніби дружелюбний сміх,
Обійми тиснуть лагідні ласкаві...

Копаєш глибше, раптом чуєш - ні!
Позаочі систематично хають,
Так, мовби ходиш босий по стерні.

Велике почуття - предмет їх лайок,
Ще й захищаємо падлюк, дурні,
В емоціях доходим до одчаю.

ІІІ

В емоціях доходим до одчаю --
СваркИ із бур у скляночці води --
Чого на світі дивнім не буває?
Дрібничок марнославства це плоди.

Чи випить заспокійливого чаю?
Пройтися, походить туди-сюди?
Поети аж за хмарами витають
Аби подалі бути від біди.

А ми -- списи ламаєм, недалекі,
Травмуємо, дурні, себе самих.
Візьми-но валер'яночку з аптеки

І ласку заспокійливу прийми,
Несуть життю й любові небезпеку,
Словесні роздирають нас громи.

ІV

Словесні роздирають нас громи,
Буває мить захмарення лихого --
Втрапляємо в лукавого ямИ,
Засліплені, відходимо від Бога.

Небесна синь спалахує, димить,
Бо ллємо у порожнє із пустого...
Коли уже просвітлені уми
Нарешті вкажуть правильну дорогу?

Дає розрядку часто гумор нам,
Веселе кепкування виручає,
Раптово тепла радість весняна

З'являється, як поблиски ручайні...
Та поки що затьмарює мана,
Щось поміж двох чорнюще виростає.

V

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Пригадую, як гріх мене здолав.
Хоч ти була в далекому Дубаї,
Відчула, що поменшало тепла.

Немов заколисала доля злая,
Спокусою привабила імла.
Незгодою Боги обох карають --
Ножем спокута душу пройняла.

Поважно запитаю: о Яриле,
То просвіти чи руки заломи:
Це ж ви людей такими сотворили?!

Чом нас лише шматуєш пазурми?
Де справедливість? Скільки я та й мила
Не раз уже і грюкали дверми.

VІ

Не раз уже і грюкали дверми,
Емоції терзали божевільно --
Мов гуси ті, лопочучи крильми,
Слонів із мух робили швидко, вільно!

Про це колись би написать томи --
Вітриська зіштовхнулися свавільні --
Шалено перед пекла ворітьми,
Рвучи на клапті кораблі вітрильні.

Як з часової глянуть висоти,
Нас регіт гомеричний розбирає --
Забули гострі оминать кути!

Неначе напилися самограю!
Куди там бідні нерви берегти...
Ревнуючи, доходили до краю.

VІІ

Ревнуючи, доходили до краю --
То Чорнобог випробування шле,
Перевіряє, скажемо: прощаю,
Чи поведе нас за собою зле.

Світила віщі в небі-зореграї
Раптово склалися, мов амулет,
Від ницих підступів нас захищають,
І пророкують щастя, творчий злет.

Хоча нечистий також досить сильний --
Володар хижий темряви й тюрми.
На все піти готовий дух свавільний...

Щоб наробили помилок самі!
Ми -- у вогні кохання непохитні,
Зомбовані підступністю пітьми.

VІІІ

Зомбовані підступністю пітьми
Не раз в її тенета потрапляли.
О небо, чорноту гидку здійми,
Січи надвоє темряву кинджалом.

Ізнов усе закінчиться слізьми,
Невже до цього їх було замало?
Цю слабкість навпіл ти переломи,
Твердішим стань бетону чи металу.

Тоді, можливо, світло задзвенить,
Зародиться із крапель невагомо,
Протягне золотаво-срібну нить,

І пошматує темінь блиском грому.
Кохання повернулось, пломенить!
Та промінь сонця ллється у свідомість.

ІХ

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Весна сягає розквіту свого.
Бо сварками набили вже оскому,
Нас огортає пристрасті вогонь.

Зело тонке на дереві старому --
Відродження любові йде кругом...
І знову ми купаємося в ньому,
Упившись насолодами його.

Аби лише було здоров'я трохи --
Милуюся -- розкішний пеньюар,
Окраса ніжок - чарівні панчохи.

Кохання - торта найсолодший шар,
Найкращий дар життя, жаги епоха --
Розвіює щонайтемнішу з хмар.

Х

Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Те світло в наших душах дивовижне --
Кохання кров, котрою каламар
Наповнений поета, сяйво ніжне.

Бо ним пастух сонетових отар
Напоював свої писання книжні --
Творець великий -- не простий віршар --
Петрарка - полум'я любові стрижень.

У нього -- невзаємне почуття --
На щастя, а чи жаль - нам невідомо.
Але воно -- духовне опертя!

Вогонь той ошляхетнює свідомий.
Це -- лікувальна благодать життя,
Зникають нервів збурених судоми...

ХІ

Зникають нервів збурених судоми...
Вогонь той палить воду, сушить дно,
Й оаза вже -- на сподові морському...
За спокоєм - шал насолоди знов.

Нуртує вибухами космодрому,
Жадає полум'я жаги -- вино --
Планети мало -- всесвіту огрому --
Запрагло осягнути так воно.

Аж простір плющиться од цих ротацій!
Бува смертельний пекла чути гар.
Коли занадто - сплеск іде негацій.

Все в міру корисне - дізнавсь Ікар...
Остудить запал у медовій праці
Кохання, як музичний знак бекар.

ХІІ

Кохання, як музичний знак бекар,
Звільняє від бемолів та дієзів.
Дива дарує, ніби той казкар --
І чистить душу в трепетній бентезі.

Воно живе між геніїв, бездар,
У музиці, малярстві, снах поезій,
Захоплює безхатьків-нечупар
Частіше навіть, ніж багатих Крезів.

Не знаю, чи спроможний Дон Жуан,
Зазнати почуття, всім нам знайоме?
Любові похітливий шарлатан...

Він удає захоплення натомість.
То справжність має щастя океан --
Все відміняє, мов чарівний пломінь.

ХІІІ

Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Сотворює окремий світ із двох...
Не буде там, їй-Богу, місця злому,
Так може це - кохання для епох?!

Бо й Гуллівер, бува, зростає з гнома,
Якщо аристократ... Нерідко лох
Фальшиві цінності багну низькому
Вигадує, неначе скоморох?!

Вершина тьми -- то купол в позолоті.
Хоч має дно колоти між почвар.
Життя перевернулось -- цирк на дроті,

Царями править блазень-дуремар...
І праведники у війні - двохсоті*.
Імла водою заливає жар.
______________________
*Двохсоті - мовою сучасної війни - загиблі.

ХІV

Імла водою заливає жар --
Мов селевий потік, брудний, огидний,
Пожежна піна - плюх на тротуар...
За нею навіть попелу не видно.

Таке жахне сплетіння Божих кар --
Армагеддон - краса небесна блідне,
Де Сатана - гігантський бетоняр --
Все заливає з реготом єхидним.

Але, бува, займаються моря --
Мости могутні падають, згоряють,
Із вод раптово полум'я вдаря.

Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря,
Вогнем пекельним спротив наростає.

МАГІСТРАЛ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє -- чарівливий пломінь --
Імла водою заливає жар.

24.03.- 10.04. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)