ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2024.06.14 23:32
Я кину вудочку
по той бік Всесвіту,
По той бік розуму,
по той бік серця,
По той бік розпачу,
по той бік лиха,
Яке говорить нам
крізь море тихо.

Олександр Сушко
2024.06.14 21:02
У Юрка проблема: геморой! Непростий - прозово- поетичний! Бо дружок у нього - sexsy-boy, Смертний гріх для хлопців - справа звична. Зразу видко - жевжики - рідня, Та й живуть удвох в сміттєвім баці. Хвалять одне одного щодня, Так і мусить бути у

Володимир Каразуб
2024.06.14 20:36
тому що потрібно вірити хоча б у щось.
Читати псалми над головами і зливати розтоплений віск,
Говорити про те, що фігурки — це те, що тобі здалось,
Про тонку павутинчасту форму страхів, які запеклись
На воді.
Неодмінно потрібно вимовляти чиїсь імена

Самослав Желіба
2024.06.14 18:58
ЗОРЯ. ДОБРА БАГАТО В ЦЬОМУ СЛОВІ
Добра багато, а ще більш любові,
Такої що обійме цілий світ,
Мов руки матері й весняний квіт.
            А що лишилося від нього?
Де? Який в нім слід?
Воно ростануло, як ранок,
Як ранок, що обернувсь днем…

Козак Дума
2024.06.14 16:19
Аби людина отримала повну свободу – вона повинна померти…

Іван Потьомкін
2024.06.14 12:16
Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і покотяться вони ураз.
А йшлось про те, що притьмом добував він
Із священних книг те, що учні просили.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа

Світлана Пирогова
2024.06.14 10:10
В мою весну тендітну тихо стукав,
Як краплі-перли юного дощу.
У подумках душі тягнулись руки,
І сонця проникав крізь землю щуп.

В мою весну проходив лабіринти.
Окрилений ти птахом прилітав.
Гігантське небо квітло гіацинтом

Юрій Гундарєв
2024.06.14 09:08
Пописюн


Учора прочитав новий твір Олександра Сушка, який, на жаль, швидко розчинився в інтернеті. Але запам‘яталося ключове слово - пісюн.
Варто наголосити, що погляд Сушка-художника рідко піднімається вище пояса (жона взяла за шкабарняк, задрав хво

Віктор Кучерук
2024.06.14 05:21
Від такого конфузу
Червонію й журюсь, –
Вчора зрадила Муза,
Не з’явившись чомусь.
Не дотримала слова,
Залишила в ганьбі, –
Тільки біль підшлунковий
Відчуваю в собі.

Артур Курдіновський
2024.06.14 01:09
А ти переможеш! Я знаю!
В жахітті розтрощених снів,
Мов птах білосніжний, Ізраїль
В облозі брудних дикунів.

Тобі дуже боляче, гірко...
Історія пише рядки.
Засяє Давидова зірка

Євген Федчук
2024.06.13 19:57
Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
Аж за столиком сидять уже випивохи,
Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
Де вони грошей беруть? Коли устигають?
Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
Тож

Артур Курдіновський
2024.06.13 16:53
Тому, кому нема ще сорока,
Однолітку сказав би я багато!
А я мовчу. Бо краще - написати...
І до паперу тягнеться рука.

Та не потрібні ті чужі зізнання
Тому, кому нема ще сорока,
Коли в словах останнього рядка

Світлана Пирогова
2024.06.13 09:00
Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав

Микола Соболь
2024.06.13 08:18
Під вікном скорушина стрічає жовтневу зорю,
і злітають поспішно з холодних небес зорепади.
Про осінню красу все частіше тепер говорю,
дістаю недописані вірші весною з шухляди.
Саме час їх убрати, прикрасити всі в оксамит,
загорілись дерева у пущі, на

Віктор Кучерук
2024.06.13 04:51
Нарешті тихо в небі... На землі
Димить лише зруйнована споруда
Та іскорки спалахують в золі,
Де, в гурт зібравшись, плачуть мирні люди.
Кружляє попіл і відчутно гар
В розпеченім пожежею повітрі, -
Мов пам'ятник - обвуглений димар
І бита цегла, як

Ярослав Чорногуз
2024.06.13 04:04
Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Артур Курдіновський
2023.12.07

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Самослав Желіба (2000) / Проза

 Три історії зі спільним епілогом
І. Сумне кохання

   Човен старого полковника Залінського ішов Дніпром спокійно. Похитування навіювали солодку сонливість. Зрештою, він причалив до одного з чисельних острівців, аби провести там кілька днів, можливо, останніх у своєму житті. Як втомився полковник від війн, служби, самого буремного життя. Він хотів відпочинку. Залінський прив’язав човна до одного з прибережних дерев. Вологий пісок пах бажаною свіжістю, а незаймані людиною високі трави наспівували пісню шелесту та сухопутних хвиль. Відблиски, легкий шум, до якого так тягнеться міська людина. Спокій. Залінський розбив намет і запалив багаття, щоби зготувати собі степовий куліш. А після вечері він піде мандрувати острівцем, поглажуючи трави розкритими долонями. Спокій…
   Ніч він проведе в наметі, слухаючи потріскування ватр. Давно його не долав такий дитячий легкий сон. Роками він засинав до того довго, ніби насилу й неохоче. Нині ж, у єднанні з природою рідного краю він міг дозволити собі нечувану розкіш спокійного сну. Прокинеться він рано, за звичкою, але в доброму гуморі, щасливий. Яка тиха скромна втіха, яка радість. Яка бажана й така далека від галасливого швидкого міста. Старий полковник шукав спокою й відповіді на одне-єдине питання: «Нащо?» Нащо він жив так довго, нащо воював? Нащо покинув? Полковник не мав дружини ніколи. Так, випадкові нетривалі зв’язки та несерйозні романи. Він багато подорожував, знав запах пороху зранку, багато бачив, і такого, чого би волів ніколи не бачити. Складне й надто довге життя без чітких міцних мет. Адже він міг прожити й зовсім інше життя, зовсім не таке. Але результат був би той самий: ось цей тихий острівець, безлюдний і свіжий. Але Залінський ніби й помолодшав, коли ступив на берег. Зазвичай, йому було важко ходити, він горбився, часто потребував ціпка. Але не зараз. Яка дивовижно-спокійна сила природи, омолодження, повернення до своїх коренів.
   Він ішов крізь трави й пестив їх, а вони – його. Свіжість, спокій і милі промінці ранкового сонця пізньої весни. Здавалося, що він лишиться тут навічно, що полишить саме тут свій слід. Але яким чином? – це таємниця природи. Він знову заварив собі каші, випив води й замислився, ось так, сидячи біля намету. Про що він думав? Невідомо, хоча й неважко здогадатися. Можливо, він тут і закінчиться, подалі від людей і неприродного шуму міста, подалі від заводських труб, подалі від високих поверхів. Але думав він не лише про це. Він присвятив усе своє життя Україні, просто так, без особливого запалу. Інколи йому здавалося, що він патріот, але він так і не написав жодної української книжки, а лише воював та їздив різними куточками країни. Нині ж він хотів дізнатися: що це таке, справжній патріотизм, справжня любов до своєї землі? Він думав. Думалося легко в цьому спокійному місці. Слава Богу…
   Він знову підвівся й підійшов до берега, тримаючи руки в кишенях. Він роззувся і став у воду. М’які хвили вдарялися об нього й мирно танули трохи позаду. Легкий вітерець і благодатна свіжість. Що іще потрібно? Він звільнив свою голову від зайвих думок і просто насолоджувався миттю. Він вдихнув на повні груди й повільно видихнув. Так, це саме те місце й саме той час. Залінський вийшов з води, зірвав якусь квіточку та розтер її в долонях. Вона віддала свій запах, що викликав у унього мирну щасливу посмішку. Ось воно… Патріотизм – це любов до рідної землі, до рідної природи, до усамітнення в ній. І ніяких людей… Ніяких бордів, ніяких ліхтарів і ніякої політики. Просто любов, щира та взаємна. Залінський глянув у небо, заплющив очі та впав на коліна. Він зібрав долонями жменьку піску й підкинув її. Так, це саме воно. Залінський молодецьким рухом збив зі свого сивого волосся піщинки раз, другий. Нарешті він розплющив очі. Але вже зовсім інші, не такі, як раніше, а сповнені любові, любові до рідного краю. Він скинув із себе футболку та спробував розтібнути штани в цій спокійній атмосфері. Але блискавку заклинило, що викликало невдоволення. Міцним рухом обох рук він розірвав свої брюки, спустив труси й упав на свою любу українську землю. Вона, така цнотлива і незаймана, не хотіла віддаватися йому одразу, тому він ударив її прямо під своїм пахом. Земля більше не опиралазя, а віддалася йому, його незграбним старечим рухам. Залінський зносив свою любу землю, аж поки не відчув нестерпний біль у мошонці. Гадюка… Звідусіль на полковника полізли великі щури та гадюки, вони жалили та шматували його, але він не зупиняв свого дійства. Він схопив ту саму гадюку й, не припиняючи злягання із коханою землею, бив змію головою об землю. Все марно, вона не дохне, а лише звивається довкола руки. Тоді Залінський із останніх сил почав гризти її своїми старечими та золотими зубами. А інші все продовжували вбивати Залінського, що ставав усе слабшим. Він бив щурів, відкидав гадюк, а вони все лізли. Він слабшав, помирав. Але все ж таки зміг кінчити у землю, попри старання зарадити цьому всіх патріотів іншого обряду – щурів і гадюк. Вони дожирали вже бездиханне тіло полковника, на якому перед смертю залишилася щаслива усмішка.
   Пройде ще чимало часу… Але із сім’я, яке пролив Залінський у глиб коханої землі проросте гарна вишня та щовесни майорітиме квітом для всіх, хто подивиться на цей острівець звіддаля.

ІІ. Смерть логіка

   У житті нашого любого професора Кряки було все: від перевдягання в прибульця і зґвалтування сільської корови, до втечі у ліси від «боснійських найманців» і пожирання там власного лайна, щоби вижити. Інколи йому спадало на думку, що він – тампон, який може підкоряти розум кожного або кожної хто ним скористається. Він виписував на стінах божевільні все тим же лайном псевдоєврейські літери, в яких сповідав свої гріхи перед студентами та пророкував майбутнє.
   Одного разу він голий вибіг до катедри на науковому зібранні та проголосив, що він став єдино можливим джерелом логіки, і тому всі три логічні закони ним скасовуються разом з Аристотелем. Після цього завідувачу стало зрозуміло, у яких лікарнях Кряка лежав і від чого він лікувався щонайменше раз на рік. «Дофілософствувався дебіл» – Такими словами завідувач катедри проводжав Кряку в останню його путь до божевільні. Там же наш професор знайшов собі друзів за розумом, які цілком визнавали його соліпсистські теорії та всіляко допомагали йому розрадити душу вислуховуванням його нескінченної маячні. Та новий для професора завідувач уже зовсім іншої установи, лікар-психіатр Семен Миколайович, поклав на нього своє недобре око. Швидко визначивши стан Кряки як шизоафективний, він вирішив скористатися цим по-повній. Адже ніхто ж не повірить у те, що я далі скажу, – в цьому й був ґеніальний план.
   Семен Миколайович закрив Кряку в ізоляторі як «особливо небезпечного для себе й інших» і щоночі, впустивши поперед себе двох костоправів-санітарів, приходив ґвалтувати Кряку. Лікар розфарбовувався у Джокера та брав із собою музичний програвач із повним зібранням пісень Лани Дель Рей. Він змазував презерватив Фіналгоном, аби завдати своїй жертві пекельних мук і казав щоразу одну й ту саму фразу: «Я хочу, щоби ти уявив, як жалієшся комусь, мовляв, тебе злісний ворог бетмена зґвалтував». – Після цього страшне дійство починалося. Щоночі, тижнями. А найстрашніше було те, що Кряці здавалося, що це біси прийшли випробовувати його пророцьку стежу. Він чув голос у голові, який закликав його до витримки, підбадьорював у жахливі хвилини і засуджував при спробі здатися. Кряка твердо знав: це не лише випробування віри, це – кара за гріхи Ізраїлю.
   І голос звертався до нього з усе серйознішими наказами. Його печінка голосом Господа наказала їсти, знову ж таки, власне лайно задля випробування віри. І те, що він пережив таку фекальну дієту вже було ознакою божественної місії. Коли лікар про це дізнався, професору були непереливки. Костоломи лупили його ще жорсткіше, ще довше. Аж поки одного разу він просто не вмер. Його тіло закопали на задньому дворі психіатричного відділення №14 пізньої ночі, а в документи внесли лише одне слово: «Втік».

ІІІ. Гіпнотичний спів

   ДК був переповнений. Так багато людей прийшло послухати талановиту молоду співачку Тому Хейвен. Усі квитки розкупили іще за півроку за лічені години – такою була її слава. І нічого, окрім слави та визнання, дівчині не було потрібно.
Вона, поки їхала сюди, проігнорувала навіть якогось збоченця, що бився тілом об землю на маленькому острівці, що його видно було з набережної. Бо це було нецікавим. До Томи прийшла слава! Але слава вимагала жертв. Хто платить, той і замовляє музику. А очікування в народу були вкрай прості та банальні. Для народу музика – це розвага, а не мистецтво. Тож Тома й писала потрібні пісні й потрібну музику, аби її слухали якнайбільше. Вона загубила себе, і все, що лишилося від її початкової обдарованости – це голос, гіпнотичний голос, здатний вразити кожного, хто був почув його. Бідна Тома втратила себе. Але її становище було гіршим від Крячиного, оскільки було що втрачати.
   Скільки зібралося народу на її виступ, скільки народу! І більшість – дуже юні хлопці та дівчата, яким ледь за 23. Її музика була інфантильною, шаблонною, та такою затребованою на ринку. Вона була пробувала написати щось від душі, але одразу ж втрачала масу слухачів. Така була справа.
   І ось ця сцена поруч із глибокою оркестровою ямою. Тут вона співатиме для них. Вона перевтілиться в босоногу простоволосу польову русалку в одній нічній сорочці та співатиме для них шароварщину, борчинські пісні про ображених дівчат і розбавлятиме це все протяжним аканням, якого їй не бракувало. А люди слухатимуть цей райський спів, вбираючи в себе зовсім дурний їхній сенс. Її виступ триватиме півтори години. І за цей час вона стрибатиме верхи на одному з фанатів, що вибереться на сцену. За дивним збігом обставин це виявиться університетський професор-логік. Вона радітиме і увесь зал поділятиме її радість. Адже це – кумир, такий нетривкий, але й такий теперішній кумир.
   Потім вона двічі виходитиме на біс, доспівуючи свої хіти. Фотографуватиметься із фанатами, прощатиметься. І… впаде в оркестрову яму. Зламавши ребра дивним чином так, що вони проштрикнуть її серце. І вона помре майже на місці. «Кумир! Кумир!» співали в одному радянському мультику. І так само люди менше ніж через півроку вже іншій талановитій дівчині з гіпнотичним голосом кричатиме «Кумир!» І нащо воно все було? Така безглузда смерть, кількамісячний посмертний підйом популярности, а потім… забуття. Чи є на небі рай? Чи бачитиме Тома сутінки її популярности? І чи згадає про неї хтось через 10 років? Захололому трупу вже байдуже на все це. Але вона відповідатиме за свою запроданість перед богом, якщо він є.
   – Чи ти вістила між живими?
   – Ні, Батьку…
   – Чи втратила ти голос, що його тобі дав Я?
   – Ні, Батьку.
   І тоді, сувора рука творця опуститься їй на тім’я. Тома вже знатиме свій вирок, знатиме, що не впоралася зі своїм життєвим призначенням, а піддалася навіюванням сатани, що підбурив її любити чуттєвий світ: славу, гроші, зручність і компроміс із сумлінням. Так і закінчилась би ця історія, якби не було чого сказати більше про майбутнє.
   А для цього продовження нам знадобиться електричка «Черкаси – Яблунівка».

ЕПІЛОГ

   Усі троє їхали одним вагоном електрички «Черкаси – Яблунівка». Але ви вже зрозуміли, що Яблунівка – це таке пекло, де Кряку цілі десять років жорстоко ґвалтуватиме психіатр, загримований під міма, Залінського гризтимуть щури-патріоти та кусатимуть гадюки-побратимки, а Тома щоконцерту падатиме в оркестрову яму з подальшим переломом ребра. Супроводжував їх дух смерти та захисник Рима Самаель, одягнений під білого офіцера, що постійно безпросвітно пиячить боярку. Залінський спробує втекти з вагону через дірку в туалеті, але наштовхнеться він лише на полив покидьками з інших вагонів, відбуде гомосексуальний досвід із постійними спробами зачати дитину, і знову поверниться до того самого вагону. Повернеться, бо «Якщо уся електричка «Україна» їде до Яблунівки, то їдеш і ти, мр*зото». Еге ж, Самаель ніколи не губить мертвих на своїй колії.
   А головні гріхи всіх трьох були такі:
   1) Залінський зґвалтував рідну землю, та ще й боровся з патріотами іншого обряду за право це робити. Не ґвалтуйте землю, не треба.
   2) Тома продала свій мистецький дар мінливій і дуже дурній публіці.
   3) А Кряка був фіктивним і дуже пихатим професором. 180 сторінок пояснювати одне-єдине поняття «суспільство театру»! Я монав. Клоун.
   Власне, частку покарання вони здобули собі ще в останні хвилини життя. І тепер ці покарання триватимуть іще десять років.
Дійсно, нащо цілу вічність, коли людину можна перевиховати фіналгонним ґвалтуванням на селі й відпустити назад до світу живих? Я був би прихильником такого невічного покарання, якби було не так, бо вогненним озерам, скреготам зубів і вилам теж є що робити, наприклад, знімати «Антизомбі», писати російський реп і/або забивати своїми віршами поетичні портали. Як гуманіст, я не можу погодитися із постійною рутиною чортів у пеклі, бо їм же буде нудно! Та й Тому цілу вічність катувати гравітаційними парадоксами не треба за її слабкощі – нормальна дівка… майже… була би… можливо…
   Аж ось електричка зупинилася. «На вихід». – наказ Самаеля.
   Тут пасажири розділяться та підуть трьома різними дорогами на покарання, серед яких обов’язкове позбавлення Wi-Fi’ю, і які мають їх змінити до мозку кісток перед новим народженням. А електричка, наповниться вже відкатованими гівнюками та рушить назад у Черкаси.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2024-06-08 20:32:34
Переглядів сторінки твору 32
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (3.611 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.611 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.753
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми САТИРА Й ГУМОР
ФАНТАСТИКА
Автор востаннє на сайті 2024.06.14 19:38
Автор у цю хвилину відсутній