ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2024.06.14 23:32
Я кину вудочку
по той бік Всесвіту,
По той бік розуму,
по той бік серця,
По той бік розпачу,
по той бік лиха,
Яке говорить нам
крізь море тихо.

Олександр Сушко
2024.06.14 21:02
У Юрка проблема: геморой! Непростий - прозово- поетичний! Бо дружок у нього - sexsy-boy, Смертний гріх для хлопців - справа звична. Зразу видко - жевжики - рідня, Та й живуть удвох в сміттєвім баці. Хвалять одне одного щодня, Так і мусить бути у

Володимир Каразуб
2024.06.14 20:36
тому що потрібно вірити хоча б у щось.
Читати псалми над головами і зливати розтоплений віск,
Говорити про те, що фігурки — це те, що тобі здалось,
Про тонку павутинчасту форму страхів, які запеклись
На воді.
Неодмінно потрібно вимовляти чиїсь імена

Самослав Желіба
2024.06.14 18:58
ЗОРЯ. ДОБРА БАГАТО В ЦЬОМУ СЛОВІ
Добра багато, а ще більш любові,
Такої що обійме цілий світ,
Мов руки матері й весняний квіт.
            А що лишилося від нього?
Де? Який в нім слід?
Воно ростануло, як ранок,
Як ранок, що обернувсь днем…

Козак Дума
2024.06.14 16:19
Аби людина отримала повну свободу – вона повинна померти…

Іван Потьомкін
2024.06.14 12:16
Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і покотяться вони ураз.
А йшлось про те, що притьмом добував він
Із священних книг те, що учні просили.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа

Світлана Пирогова
2024.06.14 10:10
В мою весну тендітну тихо стукав,
Як краплі-перли юного дощу.
У подумках душі тягнулись руки,
І сонця проникав крізь землю щуп.

В мою весну проходив лабіринти.
Окрилений ти птахом прилітав.
Гігантське небо квітло гіацинтом

Юрій Гундарєв
2024.06.14 09:08
Пописюн


Учора прочитав новий твір Олександра Сушка, який, на жаль, швидко розчинився в інтернеті. Але запам‘яталося ключове слово - пісюн.
Варто наголосити, що погляд Сушка-художника рідко піднімається вище пояса (жона взяла за шкабарняк, задрав хво

Віктор Кучерук
2024.06.14 05:21
Від такого конфузу
Червонію й журюсь, –
Вчора зрадила Муза,
Не з’явившись чомусь.
Не дотримала слова,
Залишила в ганьбі, –
Тільки біль підшлунковий
Відчуваю в собі.

Артур Курдіновський
2024.06.14 01:09
А ти переможеш! Я знаю!
В жахітті розтрощених снів,
Мов птах білосніжний, Ізраїль
В облозі брудних дикунів.

Тобі дуже боляче, гірко...
Історія пише рядки.
Засяє Давидова зірка

Євген Федчук
2024.06.13 19:57
Розходився дід Свирид, весь двір його чує.
Вранці прогулятись в парк чинно чимчикує,
Аж за столиком сидять уже випивохи,
Вже й півлітру розпили, зосталося трохи.
Де вони грошей беруть? Коли устигають?
Чи то ніяких турбот більш в житті не мають?
Тож

Артур Курдіновський
2024.06.13 16:53
Тому, кому нема ще сорока,
Однолітку сказав би я багато!
А я мовчу. Бо краще - написати...
І до паперу тягнеться рука.

Та не потрібні ті чужі зізнання
Тому, кому нема ще сорока,
Коли в словах останнього рядка

Світлана Пирогова
2024.06.13 09:00
Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав

Микола Соболь
2024.06.13 08:18
Під вікном скорушина стрічає жовтневу зорю,
і злітають поспішно з холодних небес зорепади.
Про осінню красу все частіше тепер говорю,
дістаю недописані вірші весною з шухляди.
Саме час їх убрати, прикрасити всі в оксамит,
загорілись дерева у пущі, на

Віктор Кучерук
2024.06.13 04:51
Нарешті тихо в небі... На землі
Димить лише зруйнована споруда
Та іскорки спалахують в золі,
Де, в гурт зібравшись, плачуть мирні люди.
Кружляє попіл і відчутно гар
В розпеченім пожежею повітрі, -
Мов пам'ятник - обвуглений димар
І бита цегла, як

Ярослав Чорногуз
2024.06.13 04:04
Цілує смерть північна зелень гаю...
Невже у Лету канемо от-от?!
Від цих думок всього перевертає,
Осотом клятим заросте город?!

Із України лишиться окраєць,
Все інше божевільний ідіот
Собі навік в полон позабирає,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Артур Курдіновський
2023.12.07

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Самослав Желіба (2000) / Проза

 Смерть Сашка Водка

Усі збіги з реальними людьми випадкові.

Обережно: Постмодернізм!

   Сьогодні був особливий день для Сашка Водка, бо він вирішив накласти на себе руки. План – залізобетонний: він підпалить усю свою макулатуру й згорить разом із домом і дружиною. Ось і його мила стукає у двері, щоби привітати з добрим ранком. Але він грубо виганяє її – «Пашла на х*й!». Так, не сьогодні їм розмовляти. Він хоче побути на самоті у цей роковий день. Він дістає пляшку дешевого вірменського кон’яку, виготовленого та розлитого в якомусь льосі Кривого Рогу.
   Пише Ласиця.
   Але Водку сьогодні й не до нього, не до єдиної людини, з якою він був близький духом. Пішла перша шклянка і Водка скривився. Зі скривленим лицем він розбиває шклянку о підлогу й починає пити з горличка. Йому треба подумати. Ось, довкола нього все його надбання: купа віршів з огидними римами, якісь там статті, машинки «Лего». Усе це має згоріти, бо воно нікчемне й не варте життя, не варте, як і сам Сашко.
Треба відповісти Ласиці, та якось непрямо. Він має написати вірш, найкращий вірш за всю свою кар’єру, на прощання. Він робить іще три ковтки коньяку, кривиться й сідає за свій письмовий стіл. Він напише свій найкращий вірш на сам кінець. Він починає.
   «Пора мені під три чорти…» Ні не це, закреслюю.
   «Якби ж то шмарклі на губах
   І сині електрички…» Ні, знову не те. Треба щось ліричне, щось краще.
«Вечірній легіт, щебети, нірвана...» О, во-во, воно. «Вмочає сонце пензля в яру мідь». «Вмочає»? Якось не так, але продовжуємо, часу все менше, а треба все зробити із самого ранку ще. – І вірш пішов, полинув, як по маслу ніж. Ось він уже готовий, підписаний і викладений на шпальтах «Майстерень». Коньяку все менше, все менше, як і свідомости.
   «Та пашло ано фсьо» – думає Сашко, запалює свою макулатуру й тихо виходить за двір свого приватного будинку. Горить. Горить його минуле, його мила і його машинки «Лего» разом з ними теж горять. А він піде зі світу живих іншим чином: утопиться. Він іде до єдиного містка в своєму селі через маленьку річку Яску. Трохи стоїть на перед огорожею і… стрибає. Він знає, що треба одразу вдихнути, щоби втратити свідомість, але щось загубив ту мить. Він просто потоне сьогодні. Але ж ні… Перед його очима пропливло все його життя: горде і жалюгідне, видатне і тюхтійське… Ласиця… Ні! Цього не можна так переривати! Він виплив абияк до брегега й ліг на спину. «Нєт, нєльзя».
Він не полише ні свого діла, ні своєї України… Україна… Ласиця…
   Сашко перевернувся на живит і почав робити ритмічні рухи вгору-вниз тазом. Штани! Треба їх здихатися! Вони відмежовують його від землі і від думок про Ласиці! Сильними рухами він рве на собі штани, щоби вони не заважали йому й продовжує свою справу.
   Та щури й гадюки із «Поетичних майстерень» не хотіли, аби все так просто перервалося. Вони полізли на нього гризти, жалити, переконувати в необхідності смерти. Вони гризли Водка, а він усе продовжував свою молодецьку справу, як тоді колись… Ласиця… На обрії горіло все село. Вогонь швидко перекинувся на інші подвір’я. Але Сашку було байдуже, бо він уперше за багато років любив. Щури жерли його, та він не спинявся. Гадюки жалили його, та що вони йому? Він помер і був з’їдений щурами так, що лишилося лише криваве місце на бережку. І ніхто більше ніколи не згадав про нього, окрім Ласиці, що все перечитував останній вірш небіжчика та плакав дівочими сльозами.

   Коли Миколі Ласиці розповіли, що половина Нової Пирятинки згоріла, а на березі Яски знайшли криваве місиво зі слідами протиприродного сексу, він усе зрозумів. Він упав на стілець, закрив обличчя долонями та закричав. Закричав так, як може кричати лише вірний своєму коханцеві гомик. Він згадав усе, усе їхнє кохання, і ту саму ніч… Меланхолія не полишала Миколу і він почав ходити до берегів Яски, щоби покласти там польові квіти, які так любив дарувати Водко на їхніх таємних побаченнях.
   Годинами Ласиця сидів на березі річки, плакав і думав самому втопитися. Та ж ні… Сашко в останні хвилини свого життя хотів жити, хотів жити для свого коханого, тож і він мусить… Сльози вусатого, сильної статури чоловіка не кінчалися в такі моменти, і здавалося, що Яска витікає із Ласчиних очей, а він – прекрасна русалка, що вийшла на берег в очікуванні свого коханого, який ніколи не прийде. Але не тому не прийде, що забув, а тому, що загинув… Чи винна голубка, що голуба любить, чи винен той голуб, що щури зжерли?
   Миколі треба було забути сум, тож він почав пити ще більше, ніж до того у шкільній каптьорці. Але не помагало. Він пішов до клубу, куди з каверним концертом приїхали Туркіновський і Лелека. Останній грав на електробандурі, а Туркіновський добре співав Лінкін Парк. Все марно. Слова з пісень лише розпалювали Ласчине горе.
   Треба прочитати його останній вірш знову.
   І Ласиця читав, зачитувався кожним рядком, і в кожному слові знаходив згадки про ту солодку ніч, коли вони вперше полюбилися. Вони ховалися від своїх почуттів так довго, але нарешті, глибокої ночі пролунав дзвоник у квартирі Ласиці. Він відчинив… На порозі стояв, похиливши голову Водко й про щось думав.
   – Що ти? Що т… – і міцний поцілуник у самі губи.
   Більше нічого не існувало для них, це було цілковите затемнення. Лише шерхіт одягу, що падає, обійми, рука в руці… Микола перевернувся на живіт, запрошуючи Сашка взяти від нього все. І він узяв. Вони лежали на дивані вдвох і мило розмовляли про те, як усе так склалося, які дурні вони були, що приховували, що гаяли дорогоцінний час. Вони розмовляли про майбутнє, про спільних дітей, коли приймуть такий закон і не доведеться більше ховатися від людського ока. Вони називали дупцю Ласиці голубим фарватером і єдині на селі почали розводити голубів.
   А тепера цього немає й не буде, бо… помер. Очі Ласиці не просихали, як не просихала і його горлянка у шкільній каптьорці. Він закинув вчителювання на фізкультурі, пропускав уроки й цілі робочі дні, доки директорка сувора не насварила його, і все читав передсмертне прощання Водка, написане для нього. Все життя поділилося в нього на до та після цієї події. І хто би зміг висловити цей жаль словами, коли його вогонь не гасила навіть палена горілка з ацетону за 13 грн, якою Микола впивався з тих пір іще більше, ніж раніше. Це тривало нескінченно довго, аж поки Ласиця не зрозумів, що своїм життям він платить за те, що Водко ніколи не сумуватиме за мертвим ним – і тоді він ніби переродився, хоча й ніколи вже не був таким, як колись.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2024-06-09 19:53:58
Переглядів сторінки твору 164
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (3.611 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.611 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми САТИРА Й ГУМОР
ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
Автор востаннє на сайті 2024.06.15 00:42
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2024-06-09 21:29:46 ]
Це нижче плінтуса! Я в шоці!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Самослав Желіба (М.К./Л.П.) [ 2024-06-09 21:32:53 ]
Що Вам не подобається? Я жодним лихим словом не згадав Чорногуза. Навпаки: у них з Курдіновським склався рок-кавер-гурт


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2024-06-09 21:48:55 ]
А хіба я про Ярослава Чорногуза? Я про Олександра Сушка і Миколу Соболя. Це ще один виклик їм? Вам, дорослим людям, не набридло поливати один одного брудом? Їй богу, як жорстокі діти, які не відають, що творять. Краще б свою ненависть випустили на спільних ворогів, а то гризетеся, як щурі у спільній клітці. Я не хотіла втручатися, але Ви ж пане Самославе, мені здаєтеся небездарою і навіть в цьому ганебному оповіданні є місця, які у мене викликали емоції, але ж можна було хоча б змінити прізвища? Є речі, над якими злословити, чи жартувати не варто.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Самослав Желіба (М.К./Л.П.) [ 2024-06-09 22:02:36 ]
Дякую за комплімент. Зараз замінимо прізвища


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Самослав Желіба (М.К./Л.П.) [ 2024-06-09 22:53:26 ]
Один наш спільний знайомий подумав, що інший наш спільний знайомий написав передсмертні слова. Ну а я висміяв цю ситуацію по-повній. Оно, наш смертник о 20-й годині на сайті був


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Микола Соболь (Л.П./М.К.) [ 2024-06-10 00:51:51 ]
У цих людей, Таню, плінтуса не існує, це яскраві представники російської "культури", яку вони і захищали та захищають. На жаль більшість авторів скористала українським прислів'ям: моя хата скраю нічого не знаю, але чим закінчується таке мовчання можна подивитися на події у Бучі чи Куп'янську.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Самослав Желіба (М.К./Л.П.) [ 2024-06-10 06:57:52 ]
Привіт, Соболю, ну як тобі твір?