Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,
з вокзалу тут у нас недовгий шлях...»
Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився,
залазив, виглядаючи, на дах.

Зайшлося серце, як побачив кісоньку:
зігнулась під вагою рюкзака;
але на неї, бабу звичайнісіньку,
з барачних вікон ласились зе-ка.

Стирчав я біля вахти наїжачений, –
там нагляда́ч робив дружині шмон,
але в листах було їй розтлумачено,
як під поділ прип’яти самогон.

Зайшли в кімнату, де усі відвідини,
дружинонька – ні мертва, ні жива,
а я, як на судовому засіданні,
з конфузу переплутував слова.

Вона присіла вздовж стіни на лавочку,
а я присів на витертий матрац;
приймав жону тут вчора злодій Лавочкін,
а позавчора – шулер Моня Кац.

Шпалер блакитний колір майже вилиняв,
у дверях – вічко (звем його «вовчок»),
в кутку портрет товариша Калініна
мовчить, як в нас удома образок.

В обставинах таких-от – не до роздуму:
я самогону жахнув, стріскав книш...
Ну, жіночко, стели казенну про́стиню
й лягай зі мною поряд, як раніш.

Гогочуть караульні у присі́ночку,
а за вікном зе-ка беруть на сміх:
«Віддай, Степане, жінку на хвилиночку,
розведемо рідкіш її на всіх!»

Ех, люди! Несерйозні, мов налигані,
бракує вам нервових лікарів!
Адже тут жінка, а не десь на вигоні
вдоволення розпалених корів.

І злість бере, і шко́да хлопця кожного,
та не даси ж дружину – перетой...
Уранці – як по серденьку порожньому
по рейці бахкав штабою конвой.

Ну, люба, за обставини пробач мені,
іди сідай в зелений свій вагон,
та не журись, – дадуть іще побачення,
та згадуй – не мене, ти що як втрачена! –
а те, я́к слід ховати самогон.

(2024)

*** ОРИГІНАЛ ***

Личное свидание

Я отбывал в Сибири наказание,
считался работящим мужиком
и заработал личное свидание
с женой своим трудом, своим горбом.

Я написал: «Явись, совсем соскучился,
здесь в трех верстах от лагеря вокзал...»
Я ждал жену, жрать перестал, измучился,
все без конца на крышу залезал.

Заныло сердце, как увидел бедную,
согнулась до земли от рюкзака,
но на нее, на бабу неприметную,
с барачной крыши зарились зека.

Торчал я перед вахтою взволнованный,
там надзиратель бабе делал шмон,
но было мною в письмах растолковано,
как под подол притырить самогон.

И завели нас в комнату свидания,
дуреха ни жива и ни мертва,
а я, как на судебном заседании,
краснел и перепутывал слова.

Она присела, милая, на лавочку,
а я присел на старенький матрас -
вчера здесь спал с женой карманник Лавочкин,
позавчера растратчик Моня Кац.

Обоев синий цвет немало вылинял,
в двери железной кругленький глазок,
в углу портрет товарища Калинина -
молчит, как в нашей хате образок.

Потолковали. Трахнул самогона я
и самосаду закурил...Эх, жисть!
Стели, жена, стели постель казенную
да, как бывало, рядышком ложись.

Дежурные в глазок бросают шуточки,
кричат зека тоскливо за окном:
«Отдай, Степан, супругу на минуточку,
на всех ее пожиже разведем».

Ах, люди-люди, люди несерьезные,
вам не хватает нервных докторов.
Ведь здесь жена, а не быки колхозные
огуливают вашенских коров.

И зло берет, и чтой-то жалко каждого,
да с каждым не поделишься женой...
На зорьке, как по сердцу, бил с оттяжкою
по рельсе железякою конвой.

Давай, жена, по кружке на прощание,
садись одна в зелененький вагон,
не унывай, зимой дадут свидание,
не забывай - да не меня, вот глупая, -
не забывай, как прятать самогон.