СТАРЕЧІ РОКИ СЕМА СОРОМ’ЯЗЛИВОГО

Цілунків благав колись
В долі я слізно –
А зараз їх маю
Занадто, запізно.
Скажи мені, Парко –
Втіш цим хоч сірому –
Де цілунки були ці
Тридцять років тому?
Й тоді було вдосталь
Дівчат для пива й дружби:
Й тих, що вийшли заміж рано,
Й зациклених лиш на службі;
Й подружок моїх друзів,
І їх дружин гарненьких,
Й розумних занадто,
І в міру дурненьких;
Без всяких прикрас,
І з разками намиста,
Вродливиць сільських,
І красунь, що із міста;
В спідницях широких,
І в рейтузах тісних,
Найцнотливіших збудниць
Інстинктів первісних.
Здоров’ям і достатком
Як доля ще балувала –
Й тоді із них жодна,
Сама навіть Дженні,
Мене не поцілувала.

Й ось ті самі дівчата,
Що, як і я, постаріли,
Дарують мені цілунки,
Де б нині вже не стріли;
Й цілунки ті їхні,
Немов повінь, грізно
На мене всі хлинули
Занадто, запізно.
Цілують при зустрічі,
Цілують на прощання,
Цілунки їх отримую
Як відповідь на питання;
Без них вже ні заручини
Немислимі, ні поминки;
Мов жест вітальний, звичні вже,
Й немає від них схованки;
Цілують на вечірках,
Й ногою ще притопнуть:
Й це рух більш інстинктивний –
Мов комара прихлопнуть.
Цілунків звук у вухах
Лунає з усіх боків,
Немов сарани роїння
Кожні сімнадцять років.

З артритом, із диспепсією,
Із виразкою в перспективі,
Замучений я цілунками,
Що ні пристрасні вже, ні хтиві;
І стільки в них манірності,
Крім звички і ще дечого,
Що скоро доведуть мене
До недоумства старечого.
Скажи мені, Парко –
Втіш цим хоч, сірому –
Де цілунки були ці
Тридцять років тому?

ПЕРШЕ ДИТЯ... ДРУГЕ ДИТЯ

ПЕРШЕ

Дівчатко будь (та й хлопчик міг) –
Рожеве з голови до ніг
Й пашить аж: акушер не з рибних
Був, мабуть, а з ракоподібних,
Хоч має фах і досвід нині.
Та зосередьмось на дитині.
Це чудо – в мить цю феєричну
Овальну зріть або сферичну
Голівку; й радий, що одна:
Жах, як з двома він чи вона.
Й на місці все – вже спостеріг:
Руки дві й також двоє ніг –
А вам же, дні ждучи прийдешні,
Ввижались плавники чи клешні.
Й ще на них пальців по десятку,
Й на кожнім видно нігтя цятку.
Ще бачиш ніс, і рот, і очі,
Відкриті часто й серед ночі;
Заплющаться ж – і дихань чутність
Засвідчує легень присутність.
Салют хай не змовка й не гасне:
Дитя це – дивне і прекрасне!
Дитя гнучке, дитя потішне,
Неперевершене й розкішне,
Вражаюче і бездоганне,
У своїх чарах незрівнянне!
Ніж квіт, ясніш; ніж терн, колючіш –
Чи щось є в світі ще сліпучіш?!

ДРУГЕ

Приносять ввечері телеграму спішно:
“Пологи пройшли успішно.”
А яка у немовляти стать –
Можна вранці подзвонить і спитать.

МОЇЙ КОХАНІЙ

Більше, ніж миша ненавидить кота,
Чи як скеля відразлива кораблю;
Як країни Осі в США ненавидять всі –
Ось так же й тебе я люблю!

Люблю тебе більш, ніж оса жалить,
Й сильніш, ніж весна звеселя;
Люблю тебе більш, ніж п’янить може вірш,
Чи ніж біль зубний дошкуля.

Так же, як в’язень ненавидить тюрму,
Веселун же – тугу, що в серці шкребе;
Як бояться вістей про нежданих гостей –
Ось так же люблю я й тебе!

Люблю тебе більш, ніж качка струмок,
Й сильніш, ніж стрясає метро;
Люблю тебе так, як сухар свій жебрак,
Як води просить спрагле нутро.

Й тобі я клянусь зорею, що вгорі,
Й унизу теж, коли й там сія;
Як Вищий Суд не прощає облуд –
Ось так же й тебе люблю я!

ВІЧНИЙ ЧАР ЛЮБОВІ

Генії всіх народів у слові
Передали нащадкам чар любові,
Й для нас ті фрази їхні знамениті
Вже звичні, мов волошки сині в житі.
Панни їх, мов місячна ніч, осяйні
Й мерехтливі, мов сонце в літні дні;
Наче лілії в пору їх квітування:
Ці – наче присмерк, ті – мов світання;
То – як принцеси, пестунки долі,
То – ніби квіти скромні у полі.

Люба, коли я милуюсь тобою,
Кожна фраза древня стає новою;
Й здалось тепер, як збулись надії,
Що одруживсь на Шекспіровій мрії.