Олександр Вільчинський. Останній герой: Львів: ЛА “Піраміда”, 2004. 136 с.
(іл.); Останній герой: повість. Харків: Фоліо, 2012. 218 с. (Графіті).

Повість відомого прозаїка Олександра Вільчинського «Останній герой» вийшла друком у Львівському видавництві «Піраміда» 2004-го року, а Харківське видавництво «Фоліо» цю повість у 2012 році перевидало. З цієї слушної нагоди – 20-річного ювілею, розглянемо історично-буттєвий контекст твору, психологічні аспекти його екзистенційної з’яви та неочікувано-актуальне відлуння на теперішню війну. Сюжет повісті охоплює події героїчного спротиву вояків української повстанської армії на теренах Тернопільщини. Письменник правдиво розповідає читачеві про одну з найскладніших і найсуперечливіших сторінок минулого країни. Повість «Останній герой» – перший (за роком видання) в Україні художній твір про історію Української повстанської армії, написаний автором не ветераном УПА (історичний роман-тетралогія Романа Іваничука «Вогненні стовпи» був опублікований львівським видавництвом «Літопис» у 2006 році), історію боротьби і трагедії народу, відданості рідній землі і зради, честі і безчестя, історію, якою вона була.
Зазирнемо у минуле, не таке вже й далеке… Українська повстанська армія – військово-політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942—1960 років, зокрема, на Волині, Поділлі, Галичині. Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей. З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху, з польськими військовими формуваннями (Армією Крайовою, Армією Людовою) та радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі, УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС, які тривали впродовж кінця 1940-х — початку 1950-х років. Останнім часом з’явилися відомості, що останній бій боївки УПА з підрозділом МВС відбувся 14 квітня 1960 року саме в Тернопільській області. Хочу підкреслити, що рідні терени Олександра Вільчинського, зокрема, село Борщівка Лановецького району були одним із плацдармів боїв та місцем криївок вояків УПА, як влучно висловився у приватній розмові сам автор – «у лісі відразу, за нашим городом», можливо, тому джерела його поінформованості не викликають жодного сумніву. Письменник ословлює життя персонажів, відтворюючи художню дійсність, що розкриває сенс життя взагалі та, зокрема, унікальну особистісну сутність головного героя твору, котрий втілює у собі духовні, психоемоційні риси більшості повстанців, які воювали з гірким усвідомленням програної війни. Олекса Гомелюк на псевдо “Лісовий”, вояк УПА, після тривалих поневірянь на сході повертається у рідне село, де він залишив стареньку маму і кохану дівчину Улянку («Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж Крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, коли ми ще тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір»). Але повертається не сам, а з новим товаришем, колишнім піхотинцем вермахту, скаліченим у багаторічному полоні, який прибився до нього десь на Донбасі («Він пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес… І прізвище Віллі мав вельми звучне – Шуберт – однофамілець відомого композитора»). Згідно сюжету, події майже двотижневого перебування побратимів у Західній Україні розгортаються влітку 1954 року, коли в рідному селі панують «савєти», створені колгоспи та надзирає НКВД. «Наше поле вже давно колгоспне, але латочка городу коло хати залишилася, ото з неї мати й живе. Тата затовкли коні, ще як ми були малими… Відтак мати мала надію на синів.., але сини пішли воювати за Україну. Наш Василь був першим, хто записався до повстанців, він і мене туди привів… А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений». Прозаїк фокусує увагу на переживаннях та діях персонажів тут і зараз, серед яких є як вигадані, так і реальні історичні постаті, оскільки вони зумовлюють перебіг подальшого життя, на опрацюванні складнощів буття у стані протистояння з ворогами, у набутті контакту з середовищем та самими собою, осмислює кризові стани тривоги, відчуття глибокого психологічного дискомфорту: «Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися… Але щось не відпускало мене, якась сила… чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..»
Що чекає попереду героїв повісті … знає тільки Олександр Вільчинський! Оповідна конструкція повісті складається з 16-ти невеличких розділів, кожен об’ємом не більше 15-20 сторінок, з вельми виразними назвами. Принагідно хочу відмітити, що письменник «дружить» із титлами – як завжди, це – яскраво-метафоричні дефініції, іноді з присмаком містики, наприклад, «Вільний, бо живий», «Крук, Яворенко й інші», «В обіймах лісу. Кругова оборона», «Ластівка з дощу», «Залізні двері».
Зробимо аналітичний «розтин»…Стриманість оповідної манери прозаїка, на мою думку, це стиль прямого повідомлення, через який письменник впливає на судження, думки читача. Гадаю, тип нарації базується на нюансованому тонуванні деталей, як основних, так і додаткових, у наявності смислових натяків, передчувань, звернених до емоційної сфери, навіть до підсвідомості, сливе навіювання (ще Аристотель наголошував на великій силі мистецького навіювання (латиною suggestion: навчаю, навіюю).
Сюжет повісті Олександра Вільчинського викликає сильні емоційні реакції, а саме: гнів та злість, сум та смуток, задоволення чи страждання, – ці традиційні емоції знайомі кожному з нас, але потребують оновлення, очищення, навіть звільнення від пригнічення або неприйняття чогось у повсякденному житті. Через синтез відтворення реальності і творчої уяви письменника ми інтенсивніше розуміємо і аналізуємо своє власне буття в умовах теперішньої війни з тим самим ворогом. Смерть стала частиною нашого життя, її буденність й присутність кожної хвилини поряд із воїнами на фронті чи звичайними пересічними жителями у так званому «тилу» – це і є героїзм насправді, як, власне, і в час подій, про які оповідає повість: «Наша партизанка часто нагадувала полювання: або біжиш, або стріляєш. Правда, дуже ризиковане полювання, бо ж стріляєш не тільки ти, а й у тебе, і всі лови можуть закінчитися у першу ж хвилину , і закінчитися назавжди. Але страх сидить до того моменту, коли ще не почалося, а коли вже почалося… то кров сама закипає…і вже ні про що не думаєш. Майже шкірою відчуваєш, як твої кулі у відповідь лунко цвьохають, здіймаючи хмарки куряви на маківці горба по той бік видолинка, кришать грудки, рвуть траву й лягають у ціль, ту ціль, для якої ти також ціль і не більше…»
Вельми інформативно і точно письменник відтворює топонімічні реалії, де відбувались події повісті: «Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Піщатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля»… «Наш Чорний ліс багато чого пам’ятає. Взимку 41-го тут полював на зайців ляндвірт, а вже наступної зими ми полювали на ляндвірта…А Василь каже, що і Крук призначав Яворенку зустрічі у Чорному Лісі… за бажанням самим лісом можна було дійти аж до початку нашої вулиці, і тягнувся він аж до Великих Вікнин в один бік і до Гриньковець в інший, а у найвужчому місці крем’янецький шлях розтинав його майже навпіл». Для тих, хто не знає, повторюся, що це Тернопільщина!
Мовна семантика теж викликає щире захоплення – «ледь гладущик з рук не випав.., лежання у фосі.., струмок, де завжди больбалися качки і гуси.., та й Віллі без мене може щось учворити.., за гуркотом двигуна – віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевно, цілу ніч десь гульбарили…».
Авторка цієї рецензії до так званих спойлерів не належить (спойлер англійською – отруювати, псувати), тому не буду передчасно розкривати до кінця інтригу і розповідати, як згідно оригінальній і дещо несподіваній фантазії письменника, склалися долі на той час молодих героїв повісті. Але виникло стійке бажання, принаймні у мене, дізнатися про подальший перебіг їхнього життя. Автор повісті не воював у лавах УПА (він народився 1963 року), однак письменник став добровольцем на донбаському фронті взимку 2016-17 років, про що написав повість «У степу під Авдіївкою». Можливо, ці два твори, як я відчуваю, свідчать про своєрідне зачароване коло національної історії 20-21 століть. Бо ж війни різні, а ворог один і той самий. От тільки завершальна ланка ланцюга ще не встала на своє місце – Перемога! Про неї мріяли та за неї боролись Олекса Гомелюк та його побратими у повісті «Останній герой», про це мріють і за це продовжують воювати сьогодні воїни Сил Оборони України, і серед них побратими письменника, багато хто вже заплатив за свою мрію життям. Повісті Олександра Вільчинського не дають нам про них забути. І сьогодні, коли минає 20 років від часу першого видання “Останнього героя”, можна лише дивуватися пророчій прозорливості автора.