Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – такі джерела,
які не напувають, а біжать
моїх думок пісенним а капела,
вриваючись у тиху благодать
западин кулуарного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
які не напувають, а біжать
моїх думок пісенним а капела,
вриваючись у тиху благодать
западин кулуарного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
2026.04.30
09:39
Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
2026.04.30
05:47
Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
2026.04.29
23:51
Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
2026.04.29
22:02
ми переважно сумні
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
2026.04.29
21:39
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
2026.04.29
12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, потім з
2026.04.29
11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про гадючу цибульку або мускарі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про гадючу цибульку або мускарі
Весна тільки починала до роботи братись.
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
