Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.14
07:16
З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про гадючу цибульку або мускарі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про гадючу цибульку або мускарі
Весна тільки починала до роботи братись.
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
