Вступ
Сонце піднялось високо та гріє не надто,
Бо ж вже осінь і холодний вітер з моря віє.
Добре, хоч сьогодні з неба мжичкою не сіє.
Днів таких от, як сьогодні, зовсім небагато.
Тож сів старий на колоді на березі моря.
Сонцю лице підставляє, мружить свої очі.
Мабуть, цим теплом останнім насититись хоче.
Бо ж наступні теплі днини будуть вже не скоро.
Навесні…Та ж чи удасться йому дочекатись?
Зітхнув дід. Здалося раптом, що хтось його кличе,
Але то всього лиш чайки над морем кигичуть.
У них, бачиш, сил достатньо цілий день мотатись.
А тут беруть своє роки та й дістають рани,
Що здобув в важких походах по краях далеких.
А в постелі помирати русові нелегко.
Із мечем в руці у битві було б непогано.
Тоді б Хорс зустрів його десь в небесному краї,
Де зібрались побратими, з ким ділив дорогу.
Та інакше зовсім доля склалася у нього.
А іти десь воювати уже й сил немає.
Подивився – попереду десь Корчев темніє
За протокою, де вітер хвилі розганяє.
В морі Руському, що зліва, сили набирає,
Жене хвилі в Меотиду, що справа синіє.
Довелось йому морями тими походити.
І на Царград, й на Таврику, й до хозар у гості.
Устелили від гостин тих усю землю кості.
Та ж чи може рус на місці, в хаті усидіти?
Довелось побачить світу та крові пролити
І своєї, і чужої за свій вік багато.
Є про що поговорити, є чого згадати.
Та ж кому то все цікаво? Були б хоча б діти?!
Та за вік свій не сподобивсь сім’ї він завести.
Тож самотньо й доводиться тепер доживати.
Нема кому бойовий меч по смерті лишати.
Нема кому свої статки у посаг принести.
Так склалася його доля, так боги рішили…
Задумався, закрив очі, задрімав, здається,
Під ритмічний шерех хвилі, що у берег б’ється.
Хоч над головою чайки весь час голосили.
Старий уже… Геть утратив відчуття тривоги,
Бо не почув, як до нього підійшли три вої.
Видно, з княжої дружини гриді, з молодої.
Почув уже, як кахикнув хтось побіля нього.
- Здрастуй, Ярун! – привітались, як він відкрив очі.
- Бувайте і ви здорові! Чи чогось хотіли?
- Та…ви ж знаєте багато, - один з них несміло, -
Вас про славного Роальда розпитати хочем.
- Про Роальда? З ним я, хлопці, походив по світу.
Все він мріяв свою власну створити державу.
Шукав воїнам звитяги, а для себе слави.
Коли б не він, нам би з вами отут не сидіти.-
У старого, навіть, серце защеміло в грудях, -
Та сідайте на колоду, місця ж вистачає,
Бо, як кажуть люди: правди у ногах немає.
А так мені спокійніше буде говорити.

1
Дід посидів трохи мовчки, з думками збирався.
Ще раз озирнувсь навколо, на море поглянув.
- Був хоробрим каган Роальд! Та і час був славний…
Народ русів, щоб ви знали, з двох родів складався.
Росії жили на захід від Дніпра, по Росі.
Хорсунь тоді був відомим усім стольним градом.
Тепер не те. Зруйнували його угри, правда.
Хоча дещо відновити із тих пір вдалося.
Але росії у Київ більшість перебрались,
Де каган сидів. Рід другий родіями звався.
Він східного Дніпра боку віддавна тримався.
А столиця того роду Переяслав звалась.
Тяжко русам доводилось – вороги ж навколо –
То слов’яни, то болгари, а то й якісь зайди.
Тож мечі в руках тримати доводилось завжди.
Доводилось відбиватись й від лісу, й від поля.
Ще припхалися хозари данину збирати,
Як з усіх племен навколо на той час збирали.
І поляни й сіверяни та й інші давали.
З хозарами не хотіли чомусь воювати.
Руси ж посланців прогнали, бо до того часу
Уже мали славу воїв в бою непохитних.
Вже й самі за даниною навчились ходити.
Хоч хозари на край наш і позирали ласо,
Та чіпати стереглися – знали нашу силу.
Потім до нас доєднались київські поляни.
Як то стало, говорити поки що не стану.
Та відтоді Руську землю три роди створили.
При Дірові й при Аскольду ми вже знані стали,
Бо і на болгар ходили, Царград нас боявся.
Аскольд віри батьківської, правда, відцурався.
Тож із Києва всі разом його і прогнали.
Прийшов Хельгед із Ігорем, взявся правувати.
Сказав, що віднині Київ стольним градом буде,
А про Хорсунь й Переяслав хай люди забудуть.
Бо ж не гоже Землі Руський трьох каганів мати.
Мусили усі скоритись. Та ж кров же гаряча.
Як то комусь підкорятись? То й стали шукати
Ті кагани, їхні діти, де б правити стати.
За морями, за полями де чека удача?!
Дід Роальда скорив, кажуть Чернігів сусідній,
Що вважався сіверянським тоді стольним градом.
Отож, руська відновилась відтоді тріада,
Бо ж Хорсунь став після угрів розорений, бідний.
Але що то за свобода в кагана під боком?
Кожен про багаті земля, про заморські мріяв.
В своїх дітях і нащадках те бажання сіяв.
Хоч із київським каганом і мирились поки.
Але тільки виникала можливість здобути
Собі землі, хай далеко – за моря, за гори.
Збирав каган собі військо та й кидався скоро
Без надії, навіть, часом назад повернути.
Дід Роальда десь загинув за морем Хвалинським.
Батько його живим ледве вернувся з Бердаа.
Край десь за Хвалинським морем покорив криваво
Та не втримав, подолало мусульманське військо.
Після того, як убили Ігора древляни,
Святослав зробивсь каганом. А був бойовитий.
Не любив у стольнім граді спокійно сидіти.
Шукав весь час, воювати із ким знову стане.
Тоді якраз в Чернігові Роальд уже правив.
Мріяв про краї далекі, скорені народи.
Не було, щоправда, в нього поки ще нагоди,
Але торила вже Доля йому шлях до слави.

2
З хозарами наші предки давно не мирились.
Ті постійно пхали носа у слов’янські справи.
Даниною обкладали й не було управи.
Часом в полі зустрічались і до смерті бились.
Та, що гірше, усілися на шляхах торгових.
Всі товари вони митом своїм обкладали.
Купцям руським і проходу вільно не давали.
Попили з купців добряче вони кляті крові.
А, щоб піти та багаті землі воювати,
Доводилось у хозар тих дозволу просити
І здобиччю чималою за дозвіл платити.
А ті могли ще й ножаку у спину загнати.
Як то було при при Ігорю. Пролилося крові
Тоді руської чимало. Зненацька напали
При поверненні. Всю здобич в наших відібрали.
Хоча вільно пропустити нам давали слово.
А, щоб ті шляхи тримати, що купці ходили.
І, що ними наші раті на схід простували.
Вони з поміччю Царграду кріпость збудували
Понад Доном. У ній війська чимало сиділо.
Звалась кріпость та Саркелом. Вдало збудували.
Ми ж на лодіях в походи далекі пускались.
По Дніпру униз до моря Руського спускались.
Далі морем в Меотиду, Дону діставали.
А із Дону (де Саркел той) човни витягали,
Тягли волоком по суші прямо до Ітилю.
А Ітилем вже спускатись могли в повній силі
У Хвалинське море, де вже і порядкували.
Та Саркел той перекрив нам всі шляхи-дороги.
Хоч-не-хоч, а оминути ніяк не вдається.
Сидить каган у Ітилю, над нами сміється,
Бо вчинити ми не в змозі із отим нічого.

3
Отож, Святослав, як тільки справжнім став каганом
І від матері – від Ольги перейняв всю владу,
Вирішив прибрати, врешті, з Дону ту заваду.
Що найперше, то відправив посланців негайно
У степи до печенігів, домовився з ними,
Щоб підтримали в поході. Ми ж воюєм піші.
Печеніги ж виступають у бій кінні лише.
Та і давно ворогують з хозарами тими.
Домовився каган з ними, що прийдуть у поміч.
Та спочатку шляхи в степах усі перекриють.
Тоді точно у Ітилю взнати не зуміють,
Що ми хочем завітати до їхнього дому.
А тим часом зібралися всі руські дружини
Та й слов’янських теж багато посходилось воїв.
Святослав перевіряв сам, чи здатні до бою.
Не хотів з собою брати зайвої людини,
Що лиш буде заважати. Сам він був хоробрим
І легким, ходив, як пардус стрімко у походах.
Не тягав возів з собою, шатра. І в негоду
Спав, як всі, пітник підклавши і сідло. А в торбі
Носив хіба шмат конини, воловини, звіра,
Нарізав потонку м’ясо та й пік на багатті.
Таких самих із собою прагнув воїв мати.
Вони ж, дивлячись на нього, увірялись щиро,
Що з таким здолати здатні всю ворожу силу.
Ще коли був зовсім юним, не сидів на місці,
Об’їздив слов’янські землі. Й ті, що під каганом.
І другі, про які знали в Києві погано,
Звідки зрідка долітали до столиці вісті.
Бував він і над Окою, до Волги доходив,
Де болгари вже в Булгарі своєму сиділи.
Спитав в’ятичів, крізь землі чиї проїздили:
- Кому данину даєте? А ті мовлять горді:
- Даємо її хозарам по шелягу з рала!
Мовляв, данина та легка, чого й перейматись.
Чи ж могли вони на теє тоді сподіватись,
Що Хозарія могутня скоро впасти мала.
І платити доведеться данину їх русам.
Що прийде цей хлопець скоро і їх плем’я скорить.
Сидять собі в лісах своїх і не знають горя,
А вже скоро мечам руським покоритись мусять…
Тож, зібрав каган дружину та й рать чималеньку,
Прийшли руські теж кагани йому помагати.
Я тоді в Роальда гридем зумів якраз стати.
Батька не знав із малого, була тільки ненька.
Тож в поході сподівався здобичі надбати.
Трохи собі залишити, матір наділити,
Їй же важко дітей купу самій прокормити.
А ще ж сестер моїх заміж треба віддавати.
Пам’ятаю, зібралося військо у вівторок.
Принесли богам пожертви. Ми Хорсові, звісно,
А слов’яни – ті Перуну. При требищах тісно.
А жерці нам перемогу звіщували скоро.
Полишили стольний Київ, в степи подалися.
Не на лодіях, як завше, пішли пішим ходом.
Тож, про наш похід хозарам дізнатися годі,
Вони нашого походу Доном стереглися.
Шлях нелегкий, шлях далекий. Степи неозорі.
Можна днями не зустріти в степах чоловіка.
Недаремно ж називають край цей Полем Диким.
А навколо тільки трави колишуть, як море.
Ішли вільно, не крилися, бо ж хто нас помітить.
Печеніги степ навколо, як вовки пантрують.
Вони все навколо бачать, все навколо чують.
Коли хтось нас і помітить, то встигнуть схопити.
Білі вежі Саркелу ми здаля угляділи.
Їх на пагорбі нелегко було проглядіти.
Що ж, за мурами такими спокійно сидіти!
Недаремно цю фортецю отут спорудили.
Святослав спинив загони далі від Саркелу,
Велів, щоби жоден воїн в очі не потрапив
Тим, хто там стирчить на вежах. Погрозив карати.
А тут якраз печеніги і вози приве́ли.
На возах товар усякий. Знать, купецька валка.
Для чого то – невідомо. Та ми й не питали.
Якраз уже на ту пору й вечоріти стало.
- А що Саркел за фортеця? Який вигляд мала?
- О, фортецю міцну греки возвели хозарам.
Не підвладна вона була ворожим ударам,
Бо на пагорбі високім над ріку стояла.
З білих каменів до неба підносились стіни.
А над стінами ще вище башти піднімались.
У самій фортеці військо чимале трималось,
Що і Дон контролювати, й округу повинне.
Стіни були висотою в кілька людських зростів.
Дев’ять башт чотирикутних вони поєднали.
Ті, неначе грізні вої у степ поглядали.
Отож, взяти оті стіни було геть не просто.
А всередині фортеця натроє ділилась.
Теж високі міцні мури її розділяли.
Правда, вони не так грізно уже виглядали.
А до них із усіх боків хатинки тулились,
Де жили хозарські вої, що степ сторожили.
Власне, то і не хозари, а найманці різні –
Печеніги і болгари, торки, руси грізні.
Вони там настільки вжи́лись, що з сім’ями жили.
Три стіни навкруг Саркела – як згори глядіти,
То, неначе, хто трикутник там покинув білий.
- Як же ви тоді узяти той Саркел хотіли?
- Отож, слухай, Святослав як рішив поступити.
Як спустилась нічка темна, все навкруг накрила.
Святослав відправив хлопців, щоб тихцем пробрались
І десь, ближче під ворота Саркелу сховались
Та тихенько аж до завтра у сховках сиділи.
В тих возах, що їх пригнали до нас печеніги,
Заховались три десятки найспритніших воїв.
Їх тоді товаром вкрили усіх з головою.
І, як тільки Хорс на небо шар червоний вигнав,
На вози усілись вої, вдягнуті купцями.
Ті, що знали і хозарську, і болгарську мови.
І погнали. З-за пагорба вигнались раптово
І погнали вози хутко до Саркела прямо.
Озирались і кричали: «Рятуйте!» «Впустіте!»
«Поможіть! За нами військо русів виступає!»
А все військо за пагорбом пилюгу здіймає.
Щоб побачили, хто буде зі стіни глядіти.
Коли вози під ворота самі підкотили
Та сторожу там благали, каганом лякали,
Перші наші з-за пагорба з’являтися стали.
Тоді тільки-но сторожа ворота відкрила.
Вози стали заїздити у кріпость, одначе,
Десь на півдорозі стали, неначе застрягли.
Тут вої із-під товарів вискакувать стали,
Накинулись на сторожу. Тії більше значно,
Але ж того не чекала. Стала відбиватись.
Щоб ворота зачинити – вози не пускають.
Перше ті вози з дороги відсунути мають.
А тоді вже зачиняти воріт намагатись.
А наші ж з мечами стали та не підпускають.
Піднялась тривога, стали хозари збігатись,
Насідати з усіх боків та до воріт рватись,
Бо ж з-за пагорба вже наші вої вибігають.
А тут іще ті, що з ночі ховались під стіни,
Раптом вискочили й також до воріт подались.
Хоч би як на них хозари гуртом нападались
Та де ж тут їм розвернутись чи вдарити в спину?
Поки бійня йшла в воротях і ми нагодились.
Як натисли, хозар миттю з воріт відтіснили.
Кого трохи порубали, багатьох побили
І вже у самій фортеці разом опинились.
Розбіглися по вулицях, морем розлилися.
А хозари перед нами, як зайці втікали.
Уже й опір не чинили та зброю кидали.
Скоро майже всі живі ще у полон здалися.
Звісно, здобичі багато ми тут і не мали.
Та і не задля грабунку на Саркел ходили.
Досі звідси Дон хозари пильно сторожили,
А тепер на Дону міцно ми ногою стали.
Святослав зійшов на вежу, на Дон подивився,
Погрозив у бік Ітилю. Тут вітер здійнявся
І червоний плащ кагана на вітрі метався.
Та, здавалось, не каган то Ітилю грозився.
А сам Хорс збирався мстити хозарам проклятим,
Що віками над слов‘янським краєм панували.
А ми тільки «Слава! Слава!» унизу кричали.
І той крик аж у Ітилю, мабуть, було знати.

4
Святослав сидів не довго у Саркелі тому.
Віддав полон печенігам, як за поміч плату.
Кріпость велів Біла Вежа тепер величати.
Та із усім своїм військом поспішив додому.
Залишив у Білій Вежі Роальда дружину,
Аби той зумів хозарам гідну відсіч дати,
Коли спробують фортецю назад відібрати.
Обіцяв сюди прислати залогу постійну.
Роальд, врешті, відчув себе майже незалежним.
Святослав сидів далеко, а він сам господар.
Хоч і кріпость невелика, але ж то свобода.
Тож до справи оборони узявся належно.
Під час штурму кріпость майже і не постраждала.
Трохи вправили ворота, стіни підлатали
Та будівлі у фортеці, що вогнем дістало.
Та і степи навколишні пантрувати стали.
Кожен божий день сторожа у степ виїздила,
Дивилися, чи де часом не таївся ворог.
Хоча вістка до Ітилю досягла й не скоро.
Та хто зна, коли чекати на ту вражу силу.
Я також одного ранку, тільки Хорс піднявся,
Разом із товаришами у степ подалися.
Їхали та озирались, сторожко велися.
А день літній зі спекою ще зрання почався.
У степу життя буяє, навіть, в таку спеку.
То там шурхне, то у небі жайвір заспіває.
А навколо тільки сонце і вітру немає.
Таку спеку, вже повірте, витримать нелегко.
Тож нас трохи розморило, хоч не піддавались.
І у мареві далекім далі виглядали.
Але табуни, хіба що траву випасали.
Тури, сайгаки, кулани людей не лякались.
А тут раптом із байраку вискочили кінні.
- Печеніги! – старший крикнув. Всі миттю спинились,
За мечі свої одразу бойові схопились.
А ті на нас налетіли мовчазні, мов тіні.
Хоч ми з ними у союзі і Саркел той брали
Та вірити печенігу, видно, дарма було.
Є можливість взяти здобич – вони все й забули.
Тож у засідці сиділи і на нас напали.
Спершу стріли в нас пустили, кількох зачепили,
Тоді кругом обступили, за шаблі взялися.
Хоча кожен з нас із ними відчайдушно бився,
Але вдесятеро мали вони більше сили.
Самі трупом устеляли всю землю навколо,
Але й хлопці раз по разу падали убиті.
Засвистіли і аркани, щоб нас полонити
Та ми до спини спиною утворили коло
І рубали їх… Та, врешті, хтось мене поцілив
Кистенем чи булавою прямо по шолому.
Я із коня і звалився. Що було по тому,
Вже не відав. Лиш надвечір відчув своє тіло.
Відкрив очі. В небі зорі де-не-де сіяли.
Печеніги над вогнищем у яру сиділи,
Про щось, мабуть, невеселе весь час гомоніли.
Думав, може іще хлопці десь поряд лежали.
Але, видно, не далися до рук наші вої.
Всі загинули і полі. Та і я б не дався,
Якби мені удар отой в бою не дістався.
Боляче і повернути тепер головою.

5
Відлежався, набрав сили, рана заживала.
Печеніги за собою притягли до стану.
Про той полон печенізький говорить не стану.
Та і пробув в тім полоні я доволі мало.
Печенігам полоняник для продажу тільки.
Ще жінок вони б лишили, бо ж по кілька мали.
А чоловіків вони в інші краї продавали –
І хозарам, і ромеям, і в Булгар Великий.
Ішов купець караваном якраз до Булгару,
Йому мене і продали. Купець торгувався,
Тож я йому за півціни, мабуть і дістався.
Поранений, не оправивсь як слід від удару.
Ішли довго караваном вгору над Ітилем.
Везли товар, що за морем, в Румі купувався.
У Булгарі розпродатись купець сподівався,
Щоб і ціну, і дорогу все те окупило
Ще й прибуток гарний мати. Найняв охорону,
Яка степ на кілька поприщ навкруг пантрувала.
Печеніги караван той тому й не чіпали,
Хоч розбійницькі, при тому, були в них закони.
Як зайшли в булгарські землі, розслабились, видно.
Тут царі булгарські добре з розбоєм справлялись.
Розбійники-печеніги сюди не з’являлись.
Спинявсь купець, щоб торгівлю вести принагідно.
То місцеві добре знали, з’їжджались зусюди.
Продавали, купували заморські товари.
Тож купець рушав в дорогу з хорошим наваром.
Видно, жили у Булгарі тім не бідні люди.
Мене вже аж у столиці вивели на продаж.
Саме й рана затяглася, і сили набрався.
Чи ж отак товаром стати колись сподівався?
Хоча, звісно, був з простого та ж руського роду.
Торг в Булгарі був великим. Я таких не бачив
Ні в Києві, ні в Хорсуню, ні в Переяславі.
Купець ціну чималеньку за товари правив.
Та й за мене заломив він, за князя, неначе.
Руси, видно, в ціні були в цім далекім краї.
Бо ж ішла про нас вже слава по усіх усюдах,
Що ми сильні і сміливі та і вправні люди,
Яких і каган хозарський в гвардію наймає.
Так три дні я і простояв на торгу отому.
Всі ходили, прицінялись та ціну збивали.
Аж на третій день надвечір мене сторгували.
Видно, до душі прийшовся вождеві одному.
Розплатився дирхемами. Привели до хати,
Де той вождь на час спинився. Рук не розв’язали.
Цілу ніч сиділи люди та сторожували,
Все боялися, що схочу від них утікати.
Вранці вибрались в дорогу. Караван маленький.
З два десятки охоронців, верблюди з товаром.
Скупивсь, видно, дуже гарно той вождь у Булгарі.
А додому добиратись довелось далеко.
Вождь чи з муроми, чи з мері. Я не розібрався.
Я й слов‘янською не надто умів говорити.
Ішли лісом над рікою. Комарі та літо.
Я від клятих них руками ледве відбивався.
Ті ж вимажуться у багнюку, тільки очі світять.
І комарі їх, здається, зовсім не кусають.
Їдуть собі, на сторони пильно поглядають.
Хоча, хто ж у таких хащах захотів би жити?
Зовсім дарма я так думав. Розбійного люду,
Видно, в хащах тих багато вже тоді водилось.
Якось ми уже надвечір спочити спинились,
Тільки вогнище розвели, як на нас зусюди
Якісь люди налетіли з криками і свистом.
Злі, обшарпані. З дрючками й довгими ножами.
- Моски! Моски! – почулося злякане між нами.
Видно, знали уже добре цих бандитів з лісу.
Накинулись усі скопом на нашу сторожу.
Та, хоча і боронилась, сміло відбивалась,
Та вже скоро між дубами побита валялась.
Я ж упав, бо що без зброї учинити можу?
Моски у полон на брали, здається, нікого.
Може, тому, щоб нікому було розказати.
Одного мене зв‘язали, не стали вбивати.
Роздягли усіх побитих. Товару усього
Підібрали та і лісом кудись подалися.
Повели й мене з собою по тих диких хащах.
Я вже думав, що убитим було б мені краще,
Коли на їх дикі пики зарослі дивився.
Що мені від них чекати? Наче, звірі люті.
І від них смерділо так, що аж вивертало.
Кілька днів ми все по хащах тих диких блукали,
Перш ніж нам вдалося в їхнє селище прибути.
Його й селищем назвати дуже важко було.
Вони в землі на пагорбі нір собі нарили
І в тих норах, наче справжні дикі звірі жили.
А з боліт навкруг одне лиш квакання і чули.
Жили в норах, спали, їли, що вдалось дістати.
Не сіяли, не орали. Звіра полювали.
А то більш на полювання на людей рушали.
Ніж зробити, їм простіше було відібрати.
Мене в нору поселили та все поглядали,
Щоб не втік. Та куди міг би я від них втікати?
Кругом болота і хащі. Хижаків багато.
Моски, видно, не голодні, мене не чіпали.
Хоча, з нори, як вилазив на сонечку грітись,
Бачив кості на пагорбі, що на людські схожі.
А весь пагорб той скидався на місце відхоже.
Моски не лише не знали, що то значить – митись,
А й навкруг не прибирали. Отож і смерділи.
Жити в смороді такому вже сили не стало.
Ще й не знав, навіщо моски ті мене тримали.
Чи й мене з’їдять, як інших ото людей їли?
Чи ж то русу личить, щоби смерть така чекала?
Надумався я тікати. Усе придивлявся,
Де ті моски між болота стежини проклали.
Врешті, уночі, як моски в своїх норах спали,
Я узяв собі жердину й в болота подався.
Іти вночі тою тванню страшнувато було.
Та я Хорсові довіривсь, просив допомоги.
Отож, твердь у тих болотах відчували ноги
І в безодню ту смердючу мене не втягнуло.
Вибравсь на суху стежину, по слідах подався,
Що їх моски натоптали, йдучи на розбої.
Хоча мав лише жердину одну із собою,
Але в лісі досить вільно тепер почувався.
Прислухався, чи погоня не йде вслід за мною.
Кілька разів на дереві довелось ховатись.
Жердиною від ведмедя, навіть, відбиватись,
Притулившися до дуба старого спиною.
Ішов Хорсу навперейми, хоч рідко і бачив.
Бо в тих хащах його лико не часто являлось.
Моски, певно, відчепились, за мною не гнались.
Я розслабився потроху. Зарано, одначе.
Якось на ніч під корінням дуба схоронився.
Там заглибина велика – в неї і сховався.
Наламав гілля із листям та ним укривався.
Бо ж там ночі прохолодні, хоч трохи зігрівся
Та й заснув. Прокинувсь вранці, хтось мене штовхає.
Відкрив очі – стоять люди якісь незнайомі,
Щось лопочуть. На слов’янську мову, наче схоже.
Думав, що порятувався, вони допоможуть
Та покажуть мені, врешті, дорогу додому.
А вони мене забрали до свого Вантиту.
Є у в’ֹятичів – так плем’я їхнє називалось,
Таке місто – в густих лісах над річку ховалось.
І не думали нікуди мене відпустити.
Раб – не раб. Жив у родині. Роботу давали.
Помагав по господарству, орав та і сіяв.
Про повернення додому одно лише мріяв.
Та ще Хорсові молився, як сонце вставало.
Чи дійшли мої молитви чи так вже співпало,
Та надумав Святослав був в’ятичів скорити.
Було від взяття Саркелу то на друге літо.
Якось раптом у Вантиті все завирувало.
Стали в’ятичі збиратись на загальне віче.
Я уже на їхній мові трохи розумівся.
Тож дізнався: посланець був у Кордно з’явився.
Святослав послав. Для нього то було вже звично.
Велів князям передати: «Іду на ви з військом!»
Мовляв, або покоріться, або беріть зброю
Та ставайте з усім військом зі мною до бою.
А іще, що Святослав той уже зовсім близько.
Стали в’ятичі збиратись, військо готувати.
Не схотіли покоритись, битися рішили.
Під Кордно – князівським містом зібрали всі сили.
Святослав того і прагнув – не треба шукати
Та ганятися лісами. Рать на рать зійшлися.
Та чи в’ятичам тим можна з русами тягатись?
Довелося покоритись, данину давати.
Святославові загони кругом розійшлися,
Данину щоби зібрати. Прийшли й до Вантіта.
Так я вільним знов зробився. На Русь повернувся.
Там уже до Святослава-кагана звернувся,
І мене у Білу Вежу просив відпустити.


6
Їхати в Саркел самому все ж не довелося,
Бо каган Роальд зненацька в Києві з’явився.
Він з каганом Святославом на Горі зустрівся.
Про що вони говорили, узнать не вдалося.
Про то взнали вже пізніше. Я чекав кагана
На Боричевім, щоб у нього дозволу спитати,
Чи захоче до Саркелу він мене узяти.
Роальд мене взнав одразу, тільки но поглянув.
Пам’ять в нього пречудова – усе пам’ятає.
Тож одразу зупинився: - Здорово, Яруне!
У яких краях, юначе, заробляв ти куни?
Як поїхав у сторожу та й пропав, немає.
Я уже весь степ оббігав. Що там з вами сталось?
Знайшли наших всіх побитих, окрім ото тебе.
- То проклятим печенігам дякувати треба!
- Ну, про то, Яруне, ми всі зразу здогадались.
Кого змогли – покарали. Хоч не всіх, звичайно.
Степ великий, спробуй в ньому когось упіймати!
Куди думаєш тепер ти з Києва рушати?
- Як візьмеш знов у дружину, було б дуже файно!
- Чому б ні?! Мені завзяті вої дуже треба.
А тим паче, - натякнув він, - нас чекають справи
Хіба такі попереду?! І багатство, й слава!
Голосно іще заявить світу Русь про себе.
На тому і закінчилась та наша розмова.
Поки в Саркел добирались, не раз розмовляли,
Але про похід майбутній теми не чіпали.
В основному каган Роальд давав мені слово,
Аби я йому повідав про свої пригоди,
Про краї і про народи, де зміг побувати.
Так вдалося на шляху нам і час скоротати.
Добре, що вертали степом при гарній погоді.


7
Усю зиму у Саркелі дарма не сиділи.
Тренувалися, запаси харчів готували.
Вони разом з загонами воїв прибували.
Одні із них приїздили, другі від’їздили.
Зрозуміло, пусти обоз степом без сторожі
Та ті ж самі печеніги, як тільки прознають,
Всі обози із харчами вмить попереймають.
У них такі стрімкі коні, спробуй їх стриножить.
А в Саркелі не лишались, щоб місця займали.
Та й чого вони тут будуть харчі проїдати.
Чого взимку, спитаєте, харчі доставляти?
Так вивідників усяких в степу якраз мало.
Тож ніхто й не буде знати, що ми щось готуєм.
Хоча, ми й самі не знали каганових планів.
Все гадали – куди тепер Святослав поглянув?
Які краї воювати тепер попростуєм?
В підготовці, тренуваннях і зима минула.
А весною степ протряхнув, травичка взялася.
І тоді вже підготовка справжня почалася.
У Саркел нові загони бойові прибули.
Розміщались не в фортеці – поза її стіни.
Не встигав Роальд у себе воєвод приймати.
Й сіверяни, і древляни стали прибувати,
Дреговичі… Зростав табір у степу повільно.
А навкруги печеніги день і ніч кружляли,
Пантрували, щоб з чужинців ніхто не пробрався
Та про військо раніш строку наше не дізнався.
Вже й весна в степу минала, а ми все чекали.
Вже, як літо наступило, посланці прибули.
Святослав пішов походом у в’ятицькі землі,
Взявся знову покоряти їх міста і села.
Але скоро до Булгару полки повернули.
Той Булгар, що на Ітилю. Його добре знаю.
Бо ж прийшлося побували там, хоч і не довго.
Запалали міста, села Булгару отого.
Бо, хто опір чинить, нехай добра не чекає.
Ми про то все добре знали, бо ж гінці кагана
До Саркела прибували ледве не щоднини
І привозили Роальду свіженькі новини.
Ми ж чогось усе чекали, не лишали стану.
Лиш коли прийшли новини, що булгар здолали
І в буртаські землі військо уже повернуло,
Нам уже тоді хоч трохи зрозуміло було
На що саме у Саркелі довго так чекали.
Пройшов Святослав буртасів униз вздовж Ітилю
І направився із військом крізь степи безмежні
У хозарські землі. Вівся наш каган належно:
Не напав, мов тать, зненацька, посланців відправив.
«Йду на ви!» - велів кагану в Ітиль передати.
І каган тоді поспішно став військо збирати,
Аби з русами у полі вирішити справу.
Втікачі, що утікали з Булгару, буртаси
Принесли до нього вістки про руські дружини.
Тож спішив зібрати військо більше вполовину.
Хоч на те було у нього небагато часу.
Але встиг, зібрав достатньо, аби воювати.
Та й поспішив навстріч русам, щоби не пустити
Їх в свої родючі землі, у степах розбити.
Розорити міста, села ворогу не дати.
Не знав ще каган хозарський, що до Святослава
Уже рушили з Саркела і всі ми полками.
Святослав гінця відправив одразу за нами.
Ми у битві мали спільно вирішити справу.
Доки ще ішли хозари з військом нам навстрічу,
Стрівся Роальд з Святославом, вибрали місцину,
Де би добре розвернулась кагана дружина
І до слави прорубалась, як то русам личить.
Підійшли і печеніги кінні нам у поміч.
Ми ж бо звикли битись піші, до коней не звичні.
А хозари й печеніги – то вороги вічні.
Тож вони нам допоможуть у бою отому.
Підійшло і враже військо, на полі спинилось.
Не накинулось одразу, відпочити стало.
За наказом Святослава ми теж не напали,
Один тільки на одного здалека дивились.


8
Підняв Хорс уранці лико красне за Ітилем.
Велів каган, аби військо наше шикувалось.
Ми, дружина до дружини міцно притискались,
Городили степ «стіною» – у ній наша сила.
Стали ряди за рядами, щитами прикрились.
Спробуй-но стіну, хозарин, таку подолати!
Упремося в степ ногами й будемо стояти.
Бачимо, хозарське військо теж заворушилось.
Стали полки шикувати, кіннота з’явилась.
Військо хозар чималеньке, більше, ніж ми маєм.
Видається, виднокрай весь воно закриває.
Із таким великим військом ми іще не бились.
Та страху у нас немає. Чого нам боятись?
Смерть в бою для руса в радість – вирій бо чекає
Того, хто з мечем кривавим у бою вмирає.
Та ж із ворогом не вперше нам в бою стрічатись.
Святослав перед рядами на коні проїхав.
Зупинився й перед нами, щоб слово сказати:
- Доля Русі на цім полі рішається, браття!
Треба, врешті, зупинити хозарськеє лихо!
Скільки літ над нашим краєм вони панували?!
Зла чимало учинили та крові пролили!
Скільки наших братів-русів вони погубили!
У безчесті жили, слово клятвенне ламали.
Прийшла пора відомстити, на мечі підняти
Зло хозарське! Хай навіки-вічні воно згине!
Покараємо проклятих?! – клич до воїв кинув.
- Покараємо! – всі разом почали кричати.
За тим часом з рядів наших Ікмор славний вийшов:
- Дозволь, каган, мені першим битву розпочати?!
Святослав кивнув. Тож Ікмор пройшов, став кричати:
- Чи знайдеться між хозарів хто найхоробріший,
Що вийде на поєдинок, зійдеться зі мною?!
Чи усі ви боягузи ні на що не здатні?!
Не для вас криваві битви та походи ратні?!
Що, нема між вас сміливця, ладного до бою?
Врешті, із рядів хозарських один воїн вийшов.
Був могутньої статури, кричав войовниче.
Мабуть, смерті в поєдинку супернику зичив.
Зійшлись вони серед поля. Той ширший і вищий
Був за Ікмора. Одначе Ікмор не злякався,
Стали вони топтатися, за руки хапатись,
Супротивника схопити раптом сподіватись.
Сопів, наче тур, хозарин, грізно насувався.
Але Ікмор був верткіший, схопити не дався.
Як той раптом навалився, вислизнув з-під нього,
Ухопив за поперека хозарина того,
Підняв вгору та і гепнув. Той і не піднявся.
Закричали наші: «Слава!». Хозари принишкли.
Мабуть, дуже сподівались на отого воя.
А, тим часом, Святослав дав нам сигнал до бою.
І стіна щитів черлених рушила неспішно.
Поступово набирала сили для удару.
Піднімався пил над нами сивою стіною.
Закривало Хорса лико тою сивиною.
Нас помітивши, назустріч рушили й хозари.
Коли зовсім залишалось мало поміж нами,
Сулиці злетіли вгору, до хозар помчали.
Слідом другі, треті – небо сірим стало.
І дощем вони упали на ворога прямо.
Та й хозари в боргу також тоді не зостались.
Нам навстрічу полетіли й сулиці, і стріли.
Ми щитами черленими щільно стрій прикрили,
Хоча декому із наших все одно дісталось.
А тоді вже з тріском, громом дві стіни зіткнулись.
Узялися за роботу списи із мечами.
То ми налягли й хозарський стрій тіснить почали,
То вони нас потіснили. Та мечі зметнулись
І послабили їх натиск. Ми стіною стали.
Їх було багато більше проти нас, одначе.
Ніхто в бою спини руса жодної не бачив.
Ми, як скеля серед поля отого стояли.
Тут кінні хозари з поля раптом налетіли.
Мабуть, вдарити у спину сходу нам збирались.
Та зі степу печеніги на них враз напались,
Наче, ворони на жертву на свою насіли.
Не до нас кінним хозарам, самим би відбитись.
Але й пішого в них війська ще дуже багато.
Стали вони з обох боків стрій наш затискати.
Мусили ми аж до ріки тоді відступитись,
Аби спини не підставить під вражі удари.
Вже радіють ті хозари, бачать перемогу.
Мчать скоріше похвалитись до кагана свого.
Бо ж нас можуть врятувати хіба якісь чари.
Печеніги десь погнали хозарську кінноту.
Не до нас їм. Їм без того здобичі багато.
Пруть хозари, не зважають на великі втрати.
А ми уже, як хлющі мокрі від крові і поту.
Десь між нами і каган наш Святослав змагався.
Він ніколи не цурався меча в руки взяти.
Мабуть, вже не доведеться нам повоювати.
І тут раптом стяг кагана над військом піднявся.
Ще хозари насідали, ми відважно бились.
Мало хто звернув увагу на той стяг кагана.
Та хозари святкували перемогу рано.
Раптом з-за горбів слов’янські полки появились.
Я ще думав: де ж поділись ті кляті слов’яни?
Наче ж, мали бути разом, у бою стояти.
Виявляється, каган їм наказав чекати,
Коли він заклично стане стяг свій піднімати.
Коли все хозарське військо у битву втяглося,
Як спиною повернулись до нашого стану,
Тоді, врешті і з’явився заклик від кагана.
Ще хозари насідали. І тут почалося.
Як ударили слов’янські полки їм у спину,
Миттю військом пронеслося: «Рятуйся, хто може!»
Про життя, не перемогу тепер думав кожен.
І настала для хозар тих їх смертна година.
Утікали, наче миші, а ми здоганяли.
І нікого не жаліли, у полон не брали.
Наказ такий від кагана Святослава мали.
А тут якраз печеніги зі степу вертали.
Тож мало хто врятувався у бою отому.
Поле на багато поприщ було трупом вкрите.
Кров’ю шляхи до Ітилю були вщерть залиті.
Врятуватися вдалося кагану одному
Та тим іще, хто мав коней і у степ подався.
А нам шлях у град їх стольний був тепер відкритий.
Не було кому Ітиля уже боронити.
Десь мабуть холодним потом від страху вмивався.


9
Усю ніч ми спочивали на тім полі битви.
Так заведено іздавна. Коли ж Хорс піднявся,
Кожен із нас за роботу нерадісну взявся:
Треба ж було всіх полеглих воїв схоронити.
Ми своїм копали ями, клали домовини,
Аби усіх поховати, як русам належить.
А словְ’яни із дерева викладали вежі.
На них згори клали вбитих – спалити повинні.
Принесли богам пожертви, щоб радо стрічали
Всіх загиблих, хай їм буде у вирію добре.
Адже бились з ворогами сильно і хоробро.
Потім, як належить, тризну по всіх влаштували.
А вже вранці на день другий на Ітиль подались.
Звісно, опору в дорозі ніде не зустріли.
Ітиль-річку подолали, місто захопили.
Врешті, місто зла на помсту нашу дочекалось.
Що горіло – те палили, інше – руйнували.
Хто лишився, не сховався – від мечів загинув.
Жоден з воїв Ітиль клятий бідним не покинув,
Добром різним свої торби вщерть понабивали.
Три дні в місті веселились, три дні панували.
Далі велів каган місто знищене лишити.
Та ж у ньому неможливо далі вже сидіти.
Лиш руїни, дим і сморід у місті стояли.
- А яким було те місто, поки було ціле?
Вже ж його, мабуть донині отам і немає?!
- Кажуть, є. Та вже інакше – віку доживає.
Хоч хозари й намагались, та не відновили.
А було те місто гарним, великим, багатим.
Там, де Ітиль у Хвалинське море упадає,
Він по землі рукавами навкруг розтікає,
В гирлі своїм островів тих створює багато.
Там хозари й збудували своє стольне місто.
Самі вони його, кажуть, Казаром назвали,
Чи Хамліджем, бо ж кагани тут їх проживали.
Ми ж за звичкою Ітилем прозивали, звісно.
З трьох частин Ітиль складався. Західна частина
Була між них головною, Хазараном звалась.
Тут придворні усі їхні завжди ошивались.
Навкруг в небо підносились високії стіни.
Четверо воріт із міста виходили того.
Двоє з них вели до річки, де судна стояли,
Які в Ітиль із товаром різним прибували.
Двоє інших виходили у степ на дороги.
Ця фортеця усе місто, ніби прикривала.
Тож тут військо чималеньке віддавна стояло.
Туди найманців із різних народів наймали.
Там, до речі й наших русів теж було чимало.
Поряд з отим Хазераном острів невеликий.
Там стояв палац кагана та їхнього бека.
Від острова до берега було недалеко.
Та між ними був місточок дерев’яний тільки.
На човни поклали дошки, по них і ходили.
А палац кагана з цегли вони збудували.
Іншим з цегли будувати щось не дозволяли.
Тож усі свої хатини з саману ліпили.
Третя острівна частина торговою була.
Там були склади, базари, жили прості люди.
Сюди товар привозили купці звідусюди.
Яких тільки мов місцеві базари не чули!
Жили тут і іудеї, були мусульмани,
Язичники тут селились, християни також.
Вже мовчу про іноземців заїжджих всіляких.
Кожна віра жила в місті особливим станом.
Кожна мала своїх суддів, святилища власні.
Жили вільно, жили мирно, як кажуть, у щасті.
Тільки щастя оте було суцільним обманом.
Бо ж рабів було у місті із усього світу.
Їх привозили і з вільних тут рабів робили.
Скільки люду тут хозари були погубили.
Отож місто свою кару встигло заробити.
І те, що ми з ним вчинили – заслужене було.
Так боги постановили і нам право дали,
Щоб ми місто те гріховне з землею зрівняли,
Щоб про нього всі потомки наші вже й не чули.

10
Три дні в місті панували, три дні грабували.
Вже, обтяжені добром тим, що вдалось здобути,
Менш цінніше викидали – на собі ж тягнути.
Потім місто залишили й загиблих ховали.
Влаштували по полеглих своїх гарну тризну.
Хорс на небі, мабуть дуже дивувався з того,
Що на цей раз мало воїв прибуло до нього.
Як не як, здолали, врешті ми державу грізну.
Ще димілися руїни на місці столиці,
Ми вже думали-гадали про подальші плани.
На які такі народи впадем ураганом?
Із якими ворогами доведеться биться?
Говорили, що в хозар є ще стара столиця –
Семендер. Десь там на півдні на березі моря.
Може, її захопити подамося скоро?
Бо ж замало іще крови напилася криця.
Та тут примчав до кагана посланець із вістю:
Знов ворушаться ромеї, збирають всі сили,
Повернути Болгарію знову захотіли.
Доведеться Святославу повертати з військом.
Видно, підлії хозари і тут постарались.
Дали знати до Царграду про наші походи.
Тою вістю, зрозуміло, наробили шкоди.
Бо ж ті сили в Болгарії, що там залишались,
Зупинить ромейське військо ніяк не спроможні.
А Святослав дуже прагнув стати над Дунаєм,
Вже, ті землі захопивши, назвав своїм краєм.
Переяслав на Дунаї вважав за столицю
Величезної держави з півночі до півдня.
Але збутись отим планам не судилось, видно.
Отож, певно, повертатись доведеться звідси.
А жаль. Такі вже були в нас плани…Роальд, як дізнався
Про завершення походу, подавсь до кагана.
Про що вони домовлялись, говорить не стану.
Не був там, хоч, звісно, скоро про все здогадався.
Роальд мріяв десь державу свою заснувати,
Бо не хотів під Києвом постійно ходити.
Хотів землями своїми хоч десь володіти.
Так, як прагнули до нього каганів багато.
І ходили в чужі землі, і їх воювали.
Коли вдало, на час якийсь затія вдавалась.
Коли лише білі кості в тих землях лишались.
Але мрію ту здійснити, все одно бажали.
Видно, Роальд в Святослава про те і питався.
І умовив. Бо ж на завтра закликав охочих,
Хто готовий лютій смерті поглянути в очі,
Хто здобути собі славу іще сподівався,
Іти з ним. Ну, звісно, всі ми – кагана дружина,
І думок не допускали його полишити.
Бо ж клялися всі до смерті правдою служити.
Куди він, туди і ми всі ступати повинні.
Та знайшлося і між інших охочих багато
Пошукать кагану слави та добра для себе.
Набралося в нього війська, навіть, більш, як треба.
Велів Святослав назавтра війську виступати.
Подались вони степами знов на Білу Вежу.
Ми ж на південь повернули вздовж берега моря.
Сподівались Семендеру досягнути скоро
І віддати дань хозарам, як то їм належить.
Зруйнувати й ту столицю, щоб вже не зосталось,
Навіть сліду від отого розбійного люду.
А вже далі понад морем пробиватись будем,
Щоб до земель легендарних, нарешті, дістались,
Де славнії наші предки колись погуляли.
Де міста набиті златом і землі багаті.
Там ми маємо ногою міцно тоді стати,
Як бажали предки, але, на жаль, і не стали.
Де багатий Рум, Бердаа, про які і досі
Ще говорять поміж русів та пісні співають.
Вони скоро Роальдові покоритись мають.
Завершимо те, що предкам нашим не вдалося.
Із такими от думками ішли понад морем
До самого Семендеру. Місто пустувало.
Вже місцеві про похід наш, напевно прознали,
Отож кинулися врозтіч, рятувались в горах.
Семендер рівняти годі було до Ітилю.
Здобичі взяли ми мало, місто зруйнували.
У полонених місцевих про шлях розпитали,
Про народи і держави та про їхню силу.
Виявляється, не просто було нам дістатись
До омріяних земель тих. Бо вже перед нами
Стояв Дербент. Височенні стіни в того міста,
Що заходили аж в море. Спробуй перелізти?!
Та тут іще й колотнеча почалася саме.
Кажуть, що емір Дербенту набрав собі сили,
Запросив усіх охочих й пішов плюндрувати
Землі у якімсь Ширвані, напевно ж багаті.
Потоптали, погуляли та і відступили.
Так що в місті нині вдосталь військового люду.
Та й ширваншах розлючений теж сили збирає.
Чи ж в ту їхню колотнечу устрявати маєм?
Чи щось іще, окрім смерті, від того здобудем?
В Семендері ми багато рабів позвільняли.
Серед них були слов’яни, були, навіть, руси.
Зараз ім’я пригадати, навіть не беруся,
Одного і русів, що був у рабах чимало.
Він ще молодим потрапив до хозар у руки.
Купець один купив його собі у сторожу.
Бо ж він був, з усього видно, і міцний, і гожий.
Тож пройшов з купцем сувору купецьку науку.
Де лиш вони не бували, де лиш не ходили:
І в Царграді, і в Булгарі, Хорезмі і Румі.
Отож саме він Роальда був і напоумив,
Щоб даремно в тім поході не розтратив сили.
- Нащо, каже, тобі землі аж ген за горами?
Піди он над Руське море, візьми Таматарху,
Чи то якесь інше місто. Нажени там страху.
Та й володій на здоров’я. Сиди над шляхами,
Де купці постійно їздять. Будеш з того мати.
Море матимеш під боком. Пливи до Царграду.
Чи в Таврику? Усі землі для тебе доступні.
А година гірка часом для тебе наступить,
То до Русі недалеко – та поможе радо.
І послухав Роальд руса того говіркого.
Цілу ніч не спав – все думав, що має робити.
А на ранок велів війську у похід трубити,
Повертати на стоптану на північ дорогу.

11
Подолали буйний Терек, підійшли до Куми.
Ці місця ми добре знали, тож проблем не мали.
Скоро й Куму, теж бурхливу військом подолали,
А вже далі повернули, як Роальд задумав,
Услід Хорсу уздовж Куми до Руського моря.
Землі ці не були вільні – яси і касоги
Жили здавна, панували вздовж шляху отого.
В їхні землі предковічні ми й вступили скоро.
Досі данину платили вони до Ітилю.
Та, як ми його здолали – платить перестали.
Стати зовсім незалежні сподівання мали.
Надіялись на чисельність свою та на силу.
Ми б їх, звісно, не чіпали. Нащо і здалися?
Нам би шлях той подолати, дійти Таматархи.
Але, чи то від гордині, чи, може, від страху,
Вони всякі перешкоди чинити взялися.
Стали на нас нападати із засідок різних,
Часто уночі спокою війську не давали.
Зрозуміло, що терпіти довго ми не стали,
Повернули їм супроти полки свої грізні.
За тим часом оті яси з касогами разом
Теж зібрали своє військо й на шляху нам стали.
Раніш вони між собою часто воювали,
А тут раптом об’єднались проти нас одразу.
Грізне військо нас зустріло в степах при Кубані.
Зайняло шляхи-дороги, що не оминути.
Щоб нас вільно пропустити, не хотіли й чути.
Ще і крові не напились, вже від неї п’яні.
Чи не знали, що то – руси, що так знахабніли?
Чи хозари з Таматархи їх вже підкупили?
І руками нас чужими зупинить схотіли.
Та що нам, як нас хозари спинить не зуміли?!
Знову стали ми «стіною» один до одного,
Наїжачились списами, щитами закрились.
І тоді вороже військо на нас напустилось.
З усіх боків налетіли. Від ґвалту отого,
Який вони учинили, аж вуха заклало.
Ми їх сулицями знову, рясним дощем стріли.
Попід ноги своїм коням вони полетіли.
Та, хоча їх і багато із коней упало,
Їх то все ж не зупинило, налетіли з гиком.
Та на довгі списи наші перші настромились.
А вже інші перед нами усі завертілись,
Бо ж ряди нам не прорвали у пориві дикім.
Перший удар найстрашніший. Як встояти зможеш,
Тоді далі уже легше у бою стояти.
Знову й знову вони стали на нас налітати.
І мечі ми обагрили у крові ворожій.
На жаль, поряд печенігів із нами не було.
Тож надіялись у битві тільки-но на себе.
Та ще подумки просили помочі від неба.
Як за полудень вже лико Хорса повернуло,
Стали слабшати удари ясів і касогів.
Перед нашою «стіною» вже стіна лежала
З їхніх трупів. Нападати на нас заважала.
Зрозуміли вони видно – не зможуть нічого
Та й кинулись відступати, покидати битву.
Своїх вбитих, поранених кругом залишати.
Велів каган поранених усіх добивати,
Щоб не були тягарем нам. Бо ж був він сердитий.
Раз ті яси і касоги так вчинили з нами,
Повернув Роальд і взявся край їх плюндрувати.
Всі їх села по дорозі ущент руйнувати.
Ми ж не мали ні до кого жалості ні грама.
Запалало все навколо, смерть пройшла безжальна.
Вирізали всіх, хто тільки потрапляв на очі.
Поки й посланець касогів прибув проти ночі,
Просив зустрічі з Роальдом, причому негайно.
Упав йому попід ноги, став слізно просити
Аби ми оту наругу чинить перестали.
Князі ясів і касогів за те обіцяли,
Що готові даниною за кров заплатити.
Насупивсь Роальд для виду, велів, щоб князі ті
Самі прибули до нього й поклялись богами,
Що ніколи більш не будуть для нас ворогами
І що будуть вони в Київ данину платити.
Посланець відбув та військо наше не спинилось.
Пішли далі, нові села навкруг запалали.
До одного з сіл хутенько і князі примчали.
Ще село вогнем горіло і дими стелились,
Коли вони з-за пагорба з’явилися раптом.
З коней злізли, до Роальда ледь не на колінах.
Довго він стояв, дивився на зігнуті спини.
А тоді уже дозволив слово їм казати.
Поклялись вони богами, що нам покорились,
Привезли нам злато срібло, аби відкупитись.
Згодились на всі умови, щоб лиш розчепитись.
А в нас їхні аманати тоді залишились.

12
Далі уже йшли шляхами на захід вільніше.
Ні яси, а ні касоги нас не зачіпали.
Більше того – ще й у поміч кінні полки дали.
Отож, рухались степами ми відтоді швидше.
Недалеко уже й море. Десь на боці тому,
За Кубанню і та сама їхня Таматарха.
Чи скориться нам одразу, піддавшися страху?
Чи зійдемося полками у бою жорсткому?
Таматарха – дивне слово, язик поламати.
Як його вже по дорозі наші не крутили.
Й «Тьмутарахта», й «Таматурха» часом говорили.
Хтось уже й «Тьмутараканню» зумів називати.
Поміж нас остання назва саме й прижилася.
Глухе місце, де тьма водиться різних тараканів.
Вона й настрій піднімала. Почувались гарно.
А вже скоро вість по війську грізна пронеслася.
Не збираються хозари без бою здаватись.
Зібралось їх там багато. Й своїх вдосталь мали.
Ще й з Хозарії всієї туди повтікали.
Тож, прийдеться із мечами крізь них пробиватись.
Скоро й військо ми уздріли на тім боці річки.
Зайняли весь берег, стали, щоб нас не пустити.
Річку, звісно отак просто нам не переплити.
Це ж вам не якісь маленькі у степу потічки.
Вони стоять і ми стали. Лаємося з ними
Через річку. А що маєм, поки що робити?
Роальд дивиться на все то, вигляда сердитим,
Бо не знає, як зладнати з ворогами тими.
Велів стан нам будувати. Не підемо, значить!
Коли б лодії були в нас, річку би здолали.
А так…Швидко на цім боці стан побудували.
Не думаєм відступати – нехай ворог бачить.
За тим часом велів Роальд дерев нарубати
Та вогнища розпалити. Вечір підступає.
Уже й місяць своїм рогом дерева чіпляє.
Заходилися вечерю усі готувати.
Повечеряли, а далі наказ поступає:
Біля вогнищ по два вої тільки і лишити.
Вони мають ті вогнища до ранку палити.
А всі інші непомітно в похід виступають.
У темряві ми вернулись назад по дорозі.
Знов до річки повернули, щоб ворог не бачив.
На той бік переправлятись заходились, значить.
Та все тихо, щоби ворог не знявсь по тривозі.
Що вже як – річки долати ми добре уміли.
Кожен плавати учився іще із малого.
Тож важкого для нас в тому не було нічого.
Хорса лик на тому боці ми уже зустріли.
Вже полками розібрались, мечі наготові.
Уже й табір той ворожий, немов на долоні.
Підійшли зовсім близенько – лиш на кілька гонів.
Вже мечі в руках аж сяють в сподіванні крові.
А хозари все ще спали, на нас не чекали.
Вартові на річку тільки, видно, поглядали.
І тут ми на їхній табір ураганом впали.
Вони часу, щоб зібратись докупи не мали.
Бій – не бій, а різанина. Ґвалт і кров повсюди.
Хто у чому ті хозари по стану носились.
Хтось відважно боронився, інші голосили.
Та ми й тим, і тим мечами пробивали груди.
Доки Хорс піднявсь над краєм, униз подивитись,
Від ворожого вже війська лиш трупи зостались.
Всі живі по всіх усюдах вже порозбігались,
Мріючи про те, щоб тільки живим залишитись.
За звичаєм, ми тут мали ніч заночувати
Та Роальд не став чекати. Велів всіх зібрати.
Мертвих на вози хозарські й поранених взяти
Та й скоріш до Таматархи тії простувати.
Поки ще не похопились хозари й не встигли
Заховатися у місті й ворота закрити.
Отож, війську довелося нашому спішити.
Часом по вузькій дорозі ми ледве не бігли.
Не дарма і поспішали. Хозари збігались
До міста. Та ледве нас вони уздріли,
То ховатися у місті миттю розхотіли.
Отож, опору чинити місто не збиралось.
Невисокі міські стіни з сирцевої цегли
Не були б за перешкоду для нашого війська.
Хто ще міг, то ті на суднах полишали місто.
Ми ж поранених лишили на возах й полеглих
Та й вступили на бруківку чужого нам міста,
Яке мало скоро стати для нас новим домом.
Велів Роальд не чинити наруги нікому,
Не палити і в будинки місцевих не лізти.
Скоро місто було наше. Вибрались на мури,
Щоби згори поглядіти на те Руське море,
Де ще предки панували і ми будем скоро.
Місто тишею нас стріло. Хіба лише кури
Гімни Хорсові співали. Чи то нас вітали?
Роальд весело оглянув навколо простори.
Подивився на грайливе, неспокійне море
І сказав: - Ми тут ногою на довгий час стали!
Предки наші світ мечами собі покоряли!
Мріяли, що і над морем будуть панувати.
Тепер отчину ми будем отут свою мати!
Недалеко, кажуть, предки наші проживали.
Десь із цих степів знялися й на північ пода́лись
І про землю, про Трояню лиш пісні співали.
Ми чужого не бажаєм – лиш своє вертали.
Щоби землі предковічні нам знову дістались.
Далі витяг меч, до Хорса лицем повернувся:
- Клянусь мечем, що віднині знов тут Русь постане!
Не розбійники, не таті – ми вільнії люди.
І мечами наше право захищати будем!
Хай спробують відібрати вороги погані!
Стояв він лицем до Хорса, осіянний світлом.
Наче Хорс благословення давав йому в тому.
А ми мали привикати до нового дому
І мечами всі здобутки наші боронити…
Отак ото воно, братці, було у ті роки,
Коли я ще молодим був та ще повний сили.
Так хозар ми подолали, їхню міць розбили
Та державу заснували в ромеїв під боком.
На тих землях, що ще предки ними володіли.
І стали ми тут надовго. Коли б не навіки.
Хоча ворогів навколо крутиться без ліку,
Але маєм, щоб стояти тут, достатньо сили….
Дід замовк, заплющив очі. Голова схилилась.
Гриді молоді ще трохи поряд постояли.
Потім відійшли тихенько та й геть почвалали.
Тільки усе озирались, на діда дивились.

Епілог
Від Кубані і до Дону не чужі нам землі.
Там колись ще предки росів-русів проживали.
Землю оту Трояновою вони називали.
Чому вони полишили там рідні оселі?
Ми не знаємо. Та довго згадували потім
Про далеку батьківщину, полишену ними.
Певно, дуже горювали за землями тими,
Рясно зрошеними кров’ю їхньою і потом.
Навіщали князі часом кур Тмутаракані,
Які співом своїм Хорса радо зустрічали…
Але орди дикі сходу шляхи перетяли.
Розірвалися з тим краєм і зв’язки останні.
Назавжди, здавалось…Але так вже склалась доля.
Через віки вже потомки отих росів славних,
Що прозвались козаками, воювали вправно,
Билися за свої землі з усім Диким полем,
Повернулися, нарешті, у край предків грізних.
На тих берегах Кубані вкотре оселялись.
Дві далекі батьківщини вкотре поєднались.
Хоча доля батьківщин тих складалася різно.
Але вірю, час настане – козаки згадають,
Що вони потомки росів, а не московіти.
Поєднаються знов землі та і будуть жити,
Бо ж вони одну кров – роську в своїх жилах мають.