Я розумію – не хотіла зла,
а іноді бувала навіть щира.
Ти виявилась просто із числа
осіб, які чекають на офіру…
Не ображайся, це не перекір,
любив тоді тебе я і такою,
та у душі твоїй ховався звір,
що цілковито володів тобою.

Я став похмурим і за це – пробач,
не дорікай мені за допомогу…
Уже не допоможе жоден плач,
молилась ти завжди чужому богу…
Та і мене нікому не спасти,
бо я і сам цього уже не прагну.
Лише за втечу ти мене прости,
за цю гірку і вистраждану правду…

Лікує море, що не говори,
зимою, восени, не лише влітку.
Напевно дочекаюся пори
і споминів таки покину клітку.
Відновлює вечірній шепіт хвиль
на фоні відшумілого прибою,
а ранками бальзам на душу – штиль
усе лихе замотує в сувої.

Рідкий кришталь солоної води
вигойдує негадану інтригу,
стираючи минувшини сліди.
Гортає час віків нетлінну книгу.
Прости, колись кохана, і прощай,
нехай усе омріяне здійсниться,
але з мартіні переходь чай –
аби іще до старості не спиться!

30.08.2024, СВ