Відчепіться від мене зі своїми римами, — каже вона. —
Я вивчала філософію, філологію і бог зна скільки гуманітарних наук,
Що небо спадало на землю де я жила
Філософським каменем,
І падало прямісінько мені до рук.
Я можу розкласти вам любов на атоми,
І на психічну талість парадигми слів,
Що кидають швартові до Гегеля та К'єркегора
І до солодких, мистецьких синонімічних рядів
Яким не хочеться переплавляти бронзу
Крізь срібну руру полум’яних голосів.
Я можу продовжувати безконечно так. Словом,
Вив’яжу груди, з якого пирскатиме античне молоко,
Симулякри чорних екранів за якими немає нічого й нікого,
Окрім відлуння у залі оздобленій в рококо.
Світ давно як відкинув поетичні образи. Кінематограф затьмарив їх,
А тому,
Я говоритиму з вами в патетичній, манірній позі
Лягаючи на триклінію совісті, як вірний собака до ніг.

Курець, що вдихає дим цигарок, видихає дим, а тому
Поет, що вдихає ніч – видихати повинен зорі, принаймні повинен,
Нехай це й не завжди вдається йому.
Художній світ, ще трохи і вийде з вузьких берегів уяви та пам’яті,
І на деревах ростимуть смачні сухофрукти
Забуття.
Дитина, що роздирає коліна до крові
Часом ставить підніжки,
Чи то від нерозуміння історії, чи то від нудьги життя.
Ти маєш рацію:
Потрібно хворіти, щоб написати щось варте уваги,
А це стільки сторінок нестерпного болю,
Стільки розбитих колін та підніжок,
Що, мабуть, писати я більше не буду,
Хоч будь-яким іншим віршам не відмовлю.

Карамельний суботній вечір розчиняється в чорній каві безсоння,
І в блакитному млосному ароматі ірисів.
Куліси твоєї юності розходяться милою усмішкою,
Щирою і відкритою до любощів.
Скосисте проміння ллється у човник очей
Густою спокусою, звабою,
Підкреслює її прозорими світлими заводями
І стрілки годинника роблять широкий крок в декаданс,
Ще поки осяяний толерантністю та сонячним гедонізмом.
Знаю,
В цей час,
Коли іде війна
Найкраще говорити прозою і не складнопідрядними реченнями
А просто стелити рядками дорогу, що враз
Обривається гулом безодні твого мовчання.
Коли вже жити, то жити не намацуванням красивих слів,
А жити на повну вриваючись в небеса, розкошуючи вустами,
Що слинять вина,
Коли вже помирати то від кулі, від вибуху, від яскравого і вагомого відчуття,
Коли бути, то задля перемоги,
Заради дітей і вільного світу в якому, до слова, їм жити.
І коли писати то — заражати мікробами літер
Усе довкола
Відкриваючи ляду скрині аби покласти до неї
Розкішне вбрання розшитих доль.

28.05.2023