Хто, коли крикнув я, почув мене у ангельському
ордені? й піднісшись сам, коли враз хтось один
до мого серця озоветься: я зникну зі свого
усталеного Тут-буття. Бо Красота це не інакше
Жахкості Начало, ми нею захоплюємось зараз,
і їй скоряємося, та вона тихо сторониться,
щоб нас не знищити. Жахливий кожен Ангел.
Та все ж я підкоряюся й ковтаю принаду
незвіданих плачів. Ах, хто тоді міг бути
нам потрібен? Не Ангел, не людина,
й здогадливі тварини вже зрозуміли,
що дім наш надто ненадійний
в означеному світі. Можливо нам залишиться
лиш дерево на схилі, яке щодня ми
споглядали; залишиться для нас вчорашній шлях
і хибна вірність звичці,
що нас обрала, й укоренилася, й не зникла.
О і та ніч, ніч, коли повний вітру простір
зжирав наші обличчя -, її не залишу нікому, її я прагну,
ласкаво розчаровуючу, яка серцям самотнім
стала тяжкою. Чи вона легша для закоханих?
Ах, вони разом тільки ховають свою приреченість.
Ти ще цього не знав? Тож пустку відпусти зі своїх рук
у простір, яким ми дихаємо, може, птахи
більше повітря відчуватимуть в високім леті.

Так, веснам був потрібен ти! Надіялися деякі
зірки на тебе, що ти їх відчував. В минулому
здіймалась хвиля, або, коли ти проминав відчинене вікно,
до тебе озивалась скрипка. Все це було призначенням.
Та чи воно збулося? Чи не завжди
розвіювались сподівання, коли від тебе йшла
кохана? (Де хочеш ти її знайти,
коли величні незнайомі думи в тобі
являються й зникають і найчастіше присутні уночі.)
Але якщо сумуєш, то оспівай закоханих,
ще не достатньо увічнене їх славне почуття.
Ті, ти їм майже заздриш, покинуті, серед яких
знайдеш ти більше люблячих, ніж серед вигодовуючих груддю.
Починай завжди з нового, яке ніколи не обіцяє нагороду;
зрозумій: герой поводить себе так, ніби його загибель
лиш привід для буття: завершуючі роди.
Але знеможена природа повертає
собі закоханих, ніби безсила їх ще раз
створити. Чи ти вважаєш, що Гаспари Стампи (1)
достатньо, щоб якась з дівчат,
покинута коханим, величний приклад
перейняла цієї люблячої: я буду як вона?
Чи зрештою для нас не мусять страждання древні
ставати благотворними? Чи не пора, щоб ми закохані
звільнились від коханих і подолали трепет:
так, як долають тятива й стріла, з'єднавшись для ривка,
стаючи більшим ніж одне. Тому ніде не залишайся.

Голос, голос. Послухай, моє серце, як тільки звично
слухали Святі: коли такий потужний крик
здіймався від землі; вони ставали на коліна,
неможливо ані продовжувати, ні ігнорувати:
Отож вони почули. Ти ще сприймаєш голос
Бога, не більше. Однак я чую повів,
невпинне послання, утворене мовчанням.
Воно тобі надходить зараз від тих померлих юних.
Завжди, куди приходив ти, чи не до тебе в соборах
Рима і Неаполя зверталася їх доля?
Чи не для тебе на плиті (2) недавно гравійовано
рельєфний напис в Санта Марія Формоза. (3)
Чого вони від мене хочуть? я мушу тихо покінчити
із враженням неправедності, що надто часто
викривляє безвинний порух їхніх душ.

Звичайно, дивно не жити більше на землі,
більше не користатися засвоєними звичками,
трояндам і іншим диво обіцяючим речам
не надавати значення в людському майбутті;
тому, яке було в безмежно стривожених руках,
більше не бути, і навіть власне ймення
покинути як іграшку зіпсовану.
Дивно, бажання більше не бажаються. Дивно
що з'єднувалося, те у просторі
розсіяним побачити. І Смерть-Буття важке
і повне нездійсненого, щоб поступово
відчути вічність. - Але живучі роблять
всі помилки, що їх занадто відрізняють.
Ангели (кажуть) іноді не знають, чи вони ходять між
живими чи між померлими. Вічний потік
проносить крізь обидві сфери усі часи
завжди з собою і в обох зникає.

Зрештою ми не потрібні більше їм, рано померлим,
ніжно відлученим від тлінного, як відлучає від грудей
ласкава мати. Та ми, кому потрібна
велика тайна, - в чиїй печалі так часто
виникає прогрес благословенний -: ми можемо без них?
Марна легенда що в давнину з плачу за Ліном, (4)
відважним музикантом, прийшло сухе оціпеніння;
спочатку в наляканому просторі, з якого юний майже бог,
раптом пішов назавжди, зараз у кожному хитанні
лунає пустота, яка захоплює, й втішає, й допомагає.

(1) Гаспара Стампа (1523 - 1554) - італійська поетеса доби Відродження, прославилася як талановита музикантша. Закохалася в графа Коллатіно ді Коллальто, роман між ними тривав три роки з 1548 до 1551 року. Йому присвячена більша частина її відомих віршів. Після розриву впала в депресію, результатом якої стали прекрасні, розумні і пристрасні вірші. Поезія, пронизана душевним болем, допомогла Гаспарі вижити. Слава поетеси прийшла до неї вже після смерті.
(2) В правому поперечному нефі собору на могильній плиті написано, що тут похований Вільгельм Хеллеманс з Антверпена, який юнаком помер у Венеції в 1593 році
(3) Санта Марія Формоза (Santa Maria Formosa) — перший у Венеції собор на честь діви Марії. Знаходиться на площі Санта-Марія Формоза. Перша згадка про собор відноситься до 1060 року. Названий на честь Madonna Formosa - "Прекрасної Мадонни", "Мадонни Пишнотілої".
(4) Лін (Λίνος) - за одним з древньо-грецьких міфів, син Аполлона і аргівської царівни Псамафи, видатний знавець музики. Він посмів вважати себе рівним Аполлону в цьому мистецтві, за що й був убитий богом. Лін являвся втіленням зароджуваного мистецтва, йому приписували винахід триструнної ліри, пісні й ритму, вірша й поезії. Пісні про Ліна були журливими, з мелодійними повторами з вигуками άι Λινον (ай Лінон). Пізніше уособлював квітуче, радісне життя, яке повинне закінчитися смертю.

DIE ERSTE ELEGIE
WER, wenn ich schriee, hörte mich denn aus der Engel
Ordnungen? und gesetzt selbst, es nähme
einer mich plötzlich ans Herz: ich verginge von seinem
stärkeren Dasein. Denn das Schöne ist nichts
als des Schrecklichen Anfang, den wir noch grade ertragen,
und wir bewundern es so, weil es gelassen verschmäht,
uns zu zerstören. Ein jeder Engel ist schrecklich.
Und so verhalt ich mich denn und verschlucke den Lockruf
dunkelen Schluchzens. Ach, wen vermögen
wir denn zu brauchen? Engel nicht, Menschen nicht,
und die findigen Tiere merken es schon,
daß wir nicht sehr verläßlich zu Haus sind
in der gedeuteten Welt. Es bleibt uns vielleicht
irgend ein Baum an dem Abhang, daß wir ihn täglich
wiedersähen; es bleibt uns die Straße von gestern
und das verzogene Treusein einer Gewohnheit,
der es bei uns gefiel, und so blieb sie und ging nicht.
O und die Nacht, die Nacht, wenn der Wind voller Weltraum
uns am Angesicht zehrt –, wem bliebe sie nicht, die ersehnte,
sanft enttäuschende, welche dem einzelnen Herzen
mühsam bevorsteht. Ist sie den Liebenden leichter?
Ach, sie verdecken sich nur mit einander ihr Los.
Weißt du's noch nicht? Wirf aus den Armen die Leere
zu den Räumen hinzu, die wir atmen; vielleicht daß die Vögel
die erweiterte Luft fühlen mit innigerm Flug.

Ja, die Frühlinge brauchten dich wohl. Es muteten manche
Sterne dir zu, daß du sie spürtest. Es hob
sich eine Woge heran im Vergangenen, oder
da du vorüberkamst am geöffneten Fenster,
gab eine Geige sich hin. Das alles war Auftrag.
Aber bewältigtest du's? Warst du nicht immer
noch von Erwartung zerstreut, als kündigte alles
eine Geliebte dir an? (Wo willst du sie bergen,
da doch die großen fremden Gedanken bei dir
aus und ein gehn und öfters bleiben bei Nacht.)
Sehnt es dich aber, so singe die Liebenden; lange
noch nicht unsterblich genug ist ihr berühmtes Gefühl.
Jene, du neidest sie fast, Verlassenen, die du
so viel liebender fandst als die Gestillten. Beginn
immer von neuem die nie zu erreichende Preisung;
denk: es erhält sich der Held, selbst der Untergang war ihm
nur ein Vorwand, zu sein: seine letzte Geburt.
Aber die Liebenden nimmt die erschöpfte Natur
in sich zurück, als wären nicht zweimal die Kräfte,
dieses zu leisten. Hast du der Gaspara Stampa
denn genügend gedacht, daß irgend ein Mädchen,
dem der Geliebte entging, am gesteigerten Beispiel
dieser Liebenden fühlt: daß ich würde wie sie?
Sollen nicht endlich uns diese ältesten Schmerzen
fruchtbarer werden? Ist es nicht Zeit, daß wir liebend
uns vom Geliebten befrein und es bebend bestehn:
wie der Pfeil die Sehne besteht, um gesammelt im Absprung
mehr zu sein als er selbst. Denn Bleiben ist nirgends.

Stimmen, Stimmen. Höre, mein Herz, wie sonst nur
Heilige hörten: daß die der riesige Ruf
aufhob vom Boden; sie aber knieten,
Unmögliche, weiter und achtetens nicht:
So waren sie hörend. Nicht, daß du Gottes ertrügest
die Stimme, bei weitem. Aber das Wehende höre,
die ununterbrochene Nachricht, die aus Stille sich bildet.
Es rauscht jetzt von jenen jungen Toten zu dir.
Wo immer du eintratest, redete nicht in Kirchen
zu Rom und Neapel ruhig ihr Schicksal dich an?
Oder es trug eine Inschrift sich erhaben dir auf,
wie neulich die Tafel in Santa Maria Formosa.
Was sie mir wollen? leise soll ich des Unrechts
Anschein abtun, der ihrer Geister
reine Bewegung manchmal ein wenig behindert.

Freilich ist es seltsam, die Erde nicht mehr zu bewohnen,
kaum erlernte Gebräuche nicht mehr zu üben,
Rosen, und andern eigens versprechenden Dingen
nicht die Bedeutung menschlicher Zukunft zu geben;
das, was man war in unendlich ängstlichen Händen,
nicht mehr zu sein, und selbst den eigenen Namen
wegzulassen wie ein zerbrochenes Spielzeug.
Seltsam, die Wünsche nicht weiterzuwünschen. Seltsam,
alles, was sich bezog, so lose im Raume
flattern zu sehen. Und das Totsein ist mühsam
und voller Nachholn, daß man allmählich ein wenig
Ewigkeit spürt. – Aber Lebendige machen
alle den Fehler, daß sie zu stark unterscheiden.
Engel (sagt man) wüßten oft nicht, ob sie unter
Lebenden gehn oder Toten. Die ewige Strömung
reißt durch beide Bereiche alle Alter
immer mit sich und übertönt sie in beiden.

Schließlich brauchen sie uns nicht mehr, die Früheentrückten,
man entwöhnt sich des Irdischen sanft, wie man den Brüsten
milde der Mutter entwächst. Aber wir, die so große
Geheimnisse brauchen, denen aus Trauer so oft
seliger Fortschritt entspringt –: könnten wir sein ohne sie?
Ist die Sage umsonst, daß einst in der Klage um Linos
wagende erste Musik dürre Erstarrung durchdrang;
daß erst im erschrockenen Raum, dem ein beinah göttlicher Jüngling
plötzlich für immer enttrat, die Leere in jene
Schwingung geriet, die uns jetzt hinreißt und tröstet und hilft.