Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
А добре відчув заразом,
Що пахнете солодко медом
І вкрай ароматним вином.
Красою дурманите розум
Отак, що кров б’є до лиця, –
І легко умієте схоже
Чужі розбивати серця.
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
ніж хто живе од свята і до свята.
Адже за свято звик сприймать,
коли задумане здійснилось,
коли малятко усміхнулось,
коли відкрив нове ім’я,
коли у хор пташиний долучився,
як линyть звіддалік синівські голоси,
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
Ні розваг, ні сміху
Далечінь, димочку грам
Вітру на потіху…
З рук у руки… треба ж так
Небо ж безкоштовне…
Не однакові на смак
Всі оті обнови
Затихли гуркоти густі, –
Шугають радо в небі птиці
І сіють співи в ясноті.
Від поля віє запах жита,
Повсюди пишно в’ється квіт, –
Мов заохочує цим жити
Мене такий жорстокий світ.
без нього не існує сьогодення.
Коли синиця вилетить із жмені
чи пролунає кулеметний дріб,
цінуйте найсвятіше в світі – Хліб.
Прожити можна навіть без душі.
Живуть бездушні, ходять поміж нами,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва
Тумани в'ються, меркнуть зорепади.
І листя втомлене лишає гілля,
Додолу сила падає змарніла.
А прохолода у шпарини лізе,
На пару з вітром розгулялась сліпо.
бо із дров навару не ого.
«Слугам», що не дайте все замало,
а багацько хочеться всього.
Для коханки треба діаманти,
для дружини шубу із песця...
Ну і що, що лізуть окупанти?
То жаска народу нечисть ця.
поверни нам загиблих,
щоб з посмішками безхмарними
піднялися з могили,
щоб наша земля свята
очистилася від мін,
а знищені міста
повстали з руїн,
Зробивши злякано підскок, -
І подалася з переляку
В свій облюбований куток.
Завила втомлена сирена
І винувато, й голосніш,
І смерті страх вселився в мене
Та краяв серце, наче ніж.
Поміж свого і чужого
Кожне життя — це лиш епізод
В Книзі Буття Неземного
Поміж замовин, поміж бажань
Поміж данини за спрощу
Кожне життя — аванс без питань
А далі що? Тут пів години лету.
Ця ніч комусь остання на землі.
Переплелись бездушна лють ракети
та вбивча бездуховність москалів.
А з ким Господь? Наразі невідомо.
Щоб не було, тримати, друже, стрій.
Ті нелюди порушили свідо
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..
Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Гай Валерій Катулл LI. Той мені здається богові рівним
той можливо навіть за богів вищий,
хто сидить з тобою часто віч-на-віч
чує і бачить,
як смієшся солодко, а я бідний,
бо з тобою дійсно втратив свій розум,
Лесбіє, коли на тебе дивлюся
< терпне мій язик;>(2)
слова застряють в горлі, ніжний пломінь
у суглоби ллється, громом у вухах
дзвенить вітер і засліплює очі
сяюча пітьма.
Тягарем, Катулле, стало безділля: (3)
безділля розпалює в тобі пломінь:
безділля віддавна згубне для щастя
царів і столиць.
(1) Цей найвідоміший вірш Катулла є вільним перекладом вірша ХХХІ грецької поетеси Сапфо "Здається, рівний з богами у щасті", написаного на заміжжя її учениці. Згідно з римською традицією, Клодія, кохана Катулла, у віршах одержала співзвучне зі своїм іменем ім'я Лесбія - за назвою острова Лесбос, на якому жила Сапфо (ймовірно 630 до н.е.-570 до н.е). Переклад передає щирість і поривчастість любовних переживань Сапфо.
(2) цей рядок не зберігся, його відтворено за відповідним рядком Сапфо.
(3) Остання строфа з вірша Сапфо у Катулла відсутня. Покірність коханню, смерть через кохання у римлян вважалися не гідними чоловіка, а більш властивими жінці. Відчувати як жінка принизливо для чоловіка, тому Катулл відмовляється говорити про смерть від нерозділеного кохання, і замість покірності стражданням дорікає собі за марнування часу на безділля.
Сапфо ХХХІ
Здається, рівний з богами у щасті
чоловік, який може близько-близько
сидіти перед тобою і часто
чути твій голос
і чарівний сміх. Від цього у мене
перестає відразу битись серце,
ледь тебе побачу й не маю сили
сказати слово.
Відразу німіє язик, по шкірі
легкий вогонь пробігає, дивляться
й нічого не бачать очі, у вухах
не змовкає дзвін.
Потім мене мов обсипає жаром,
в руках тремтіння, я зеленішою
стаю за трави, здається я ось-ось
з життям розстанусь.
Але терпи, терпи: бо вже все зайшло
надто далеко.
Gaius Valerius Catullus LI. Ille mi par esse deo videtur
Ille mi par esse deo videtur,
ille, si fas est, superare divos,
qui sedens adversus identidem te
spectat et audit
dulce ridentem, misero quod omnes
eripit sensus mihi: nam simul te,
Lesbia, aspexi, nihil est super mi
lingua sed torpet, tenuis sub artus
flamma demanat, sonitu suopte
tintinant aures, gemina teguntur
lumina nocte.
otium, Catulle, tibi molestum est:
otio exsultas nimiumque gestis:
otium et reges prius et beatas
perdidit urbes.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Гай Валерій Катулл LVIII. ЦЕЛІЮ, ЛЕСБІЯ НАША, ЛЕСБІЯ ТА"