Дощ вересневий полива будинок.
В тьмяному світлі престара бабуся
На кухні залишилася з дитиною,
Сидить біля малої чудо-плитки,
В календарі читає анекдоти,
Сміється й буркотить, щоб приховати сльози.

Здається їй, що сльози в рівнодення
І дощ, що лопотить об дах будинку
Були завбачені календарем,
Але про це відомо лиш бабусі.
Залізний чайник заспівав на плитці,
Бабуся ріже хліб, зове дитину,

Що час вже пити чай, але дитина
Вдивляється, як чайник ллє гарячі сльози,
Які шалено скачуть на гарячій плитці,
Так само дощ танцює на будинку.
Порядок навела стара бабуся,
Повісила розумний календар

На його місце. Птахом календар
Злетів напіввідкритий над дитиною,
Ширяє над старенькою бабусею,
Над чашкою, де чай вже став сльозами,
Вона тремтить і каже, що будинок
Напевно змерз, й кладе ще дров у плитку.

Цілком можливо, каже чудо-плитка,
Я знаю, знаю, каже календар,
Дитина олівцем малює свій будинок,
Зигзаг дороги, на якій дитина
Зобразила людину з гудзиками сліз,
І показала з гордістю бабусі,

Та непомітно, бо якраз бабуся,
Як сищик, щось розшукує у плитці,
Дрібненький попіл падає, як сльози,
Та осідає на сторінках календарних
І на квітчасте ліжечко дитини,
Розстелене дбайливо у будинку.

Вже час спиняти сльози, каже календар,
Наспівує бабуся про чудесну плитку,
Дитя малює загадковіший будинок.

* Сексти́на (італ. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв.
Елізабет Бішоп залишилася повною сиротою у восьмимісячному віці. Виховувала її бабуся.

Elizabeth Bishop SESTINA
September rain falls on the house.
In the failing light, the old grandmother
sits in the kitchen with the child
beside the Little Marvel Stove,
reading the jokes from the almanac,
laughing and talking to hide her tears.

She thinks that her equinoctial tears
and the rain that beats on the roof of the house
were both foretold by the almanac,
but only known to a grandmother.
The iron kettle sings on the stove.
She cuts some bread and says to the child,

It's time for tea now; but the child
is watching the teakettle's small hard tears
dance like mad on the hot black stove,
the way the rain must dance on the house.
Tidying up, the old grandmother
hangs up the clever almanac

on its string. Birdlike, the almanac
hovers half open above the child,
hovers above the old grandmother
and her teacup full of dark brown tears.
She shivers and says she thinks the house
feels chilly, and puts more wood in the stove.

It was to be, says the Marvel Stove.
I know what I know, says the almanac.
With crayons the child draws a rigid house
and a winding pathway. Then the child
puts in a man with buttons like tears
and shows it proudly to the grandmother.

But secretly, while the grandmother
busies herself about the stove,
the little moons fall down like tears
from between the pages of the almanac
into the flower bed the child
has carefully placed in the front of the house.

Time to plant tears, says the almanac.
The grandmother sings to the marvelous stove
and the child draws another inscrutable house.