Пройшла мигтюча громовиця,
Затихли гуркоти густі, –
Шугають радо в небі птиці
І сіють співи в ясноті.
Від поля віє запах жита,
Повсюди пишно в’ється квіт, –
Мов заохочує цим жити
Мене такий жорстокий світ.

Цінуйте хліб і тишу. Більше – Хліб –
без нього не існує сьогодення.
Коли синиця вилетить із жмені
чи пролунає кулеметний дріб,
цінуйте найсвятіше в світі – Хліб.

Прожити можна навіть без душі.
Живуть бездушні, ходять поміж нами,

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
як по горлі бритва

Димить пора вечірня листопаду,
Тумани в'ються, меркнуть зорепади.

І листя втомлене лишає гілля,
Додолу сила падає змарніла.

А прохолода у шпарини лізе,
На пару з вітром розгулялась сліпо.

Кажуть обкладуть податком сало,
бо із дров навару не ого.
«Слугам», що не дайте все замало,
а багацько хочеться всього.
Для коханки треба діаманти,
для дружини шубу із песця...
Ну і що, що лізуть окупанти?
То жаска народу нечисть ця.

Той, хто танцює бариню,
поверни нам загиблих,
щоб з посмішками безхмарними
піднялися з могили,
щоб наша земля свята
очистилася від мін,
а знищені міста
повстали з руїн,

Зненацька гавкнула собака,
Зробивши злякано підскок, -
І подалася з переляку
В свій облюбований куток.
Завила втомлена сирена
І винувато, й голосніш,
І смерті страх вселився в мене
Та краяв серце, наче ніж.

Поміж негоди, поміж невзгод
Поміж свого і чужого
Кожне життя — це лиш епізод
В Книзі Буття Неземного

Поміж замовин, поміж бажань
Поміж данини за спрощу
Кожне життя — аванс без питань

«Па хахлам! Агонь!» – 
А далі що? Тут пів години лету.
Ця ніч комусь остання на землі.
Переплелись бездушна лють ракети
та вбивча бездуховність москалів.
А з ким Господь? Наразі невідомо.
Щоб не було, тримати, друже, стрій.
Ті нелюди порушили свідо

Росіє малохольна,– ух ти! Де ти?
Куди ти лізеш – у... чи на..? Межа
між нами є, але на жаль
ти хочеш на... бо ми, таки, планета
в якій і на якій ти нам чужа..

Ой, ненажера! Як її розперло
і як іще витримує земля

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,
Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу
У внутрішній дворик з колодязем,
замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь
Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей
І готичне небо,

Юдейська непорочна Діво,
Даруй, що руки опускаю в розпачі безсило,
Бо неспроможен відтворить належно
Твоє замилування світом...
...То був печальний і прощальний погляд
Бо ж до пуття ти ще не знала,
Чи Ерец- Їсраель побачиш знову.
“Елі, Елі

Жбурляю камінь, як гранату,
В той бік, де взявся жаром схід, –
Чиню сусідові відплату
За покалічений мій рід.
Прокльони шлю і тичу дулі
У бік того, хто дотепер
Живе безрадісно минулим
І в кім інстинкт тварин не вмер.

Зимові сни рум’янцем на щоці.
Їх не лякає втомлена завія.
Метелиця під вікнами засіє
і ти заснеш із книгою в руці.
Борвій завиє під твоїм вікном,
гілки зашкряботять посеред ночі,
але безсилі духи поторочі
перед зимовим, найсолодшим сном.

Умовно кажучи — капець
Теплу жовтневому… теплу
Он навіть вибіг вітерець
В похилу змочену хулу…
Ще тільки бавився теплом
Учора з дітьми залюбки,
Тепер не вітер, вітролом
Не вистачає коцюби…