Ідуть якось батько з сином, з гостей повертають.
Сніг біліє під ногами, скрипить на морозі.
Люди по хатах сховались, пусто на дорозі.
Лише гавкотом собаки з дворів зустрічають.
Син на небо позирає, що зорями сяє.
Та у батька розпитує, де яке сузір’я.
Ще до власного далеко їм іти подвір’я,
Тож багато чого, може від батька узнає.
- А ото сузір’я Тура, - показує тато .-
То бик Велесів, якого той завів на небо.
Бо Перун став брати гору, вимагав для себе
Жертв биками та, при тому вимагав багато.
Щоб бика порятувати від ножів жертовних,
Мусив Велес біля себе на небі тримати.
А он, бачиш, поміж тими зірочок багато,
Наче ківш малий, а в ньому сім зірочок повних.
Предки Квочкою то звали. Не прості то зорі.
Колись предки наші – роси дивились на небо,
Як там Квочка, що чекати від богів для себе.
І було усе то, синку у далеку пору,
Коли предки наші давні над морем селились.
Десь отам побіля Дону були землі наші.
Там були й багаті ниви, і худобі паша.
Жило плем’я росів гарно, жило – веселилось.
Поклонялось богу Хорсу, що з неба дивився,
Як живеться його дітям в багатому краї.
Чи достатньо земля родить, чи не нападає
Лютий ворог, що в байраках, диких хащах крився.
Мав той Хорс на небі Курку й сріблястого Півня.
Півень співом своїм сонце розбуджував зрана
І воно котилось небом веселе і гарне,
Наче, коло золотисте у небесній сині.
Курка восени щороку водила курчаток.
Не прості були курчата – достаток, свободу,
Мир несли вони щороку для роського роду.
Отож предки, перш, ніж справу якусь розпочати,
Несли Хорсові спожиток – найкращого зерна,
Аби було чим на небі птахів годувати.
І так воно йшло віками…Чорнобог проклятий –
Бог степових горлорізів, дикунів печерних,
Дивлячись на процвітання і добробут роду,
Вирішив помститись Хорсу, зло йому вчинити,
Щоб від того постраждали і всі його діти.
Довго думав, яку б саме учинити шкоду.
Чорна заздрість до чужого не давала спати.
Якось вночі у Хорсові проник володіння
Та й украв у Хорса того сріблястого Півня.
Роздер його на шматочки та й став розкидати
По усій землі. Та Півень не простий був, звісно.
Кожен шматок його півнем на землі зробився.
Але жоден з них на небі сам не опинився.
Хоча сонцю і співали кожен ранок пісню.
Та піднятися на небо в крилах сил не мали.
А без Півня того в Хорса зовсім гірко стало,
Квочка курчаток водити зовсім перестала.
І на землі в плем’я росів біда завітала.
То всі поля спалить спека і трави на луках,
То мор якийсь завітає – люди повмирають.
То розбійники зі степу в села зазирають
І приносять із собою людям смерть і муки.
Зовсім важко жити стало. Всі люди до Хорса
Ледь не щодень звертаються, помочі прохають.
Несуть зерна йому в жертви. Плачі не стихають.
Але що зерно те Хорсу? Йому півні треба.
Він їм прагне те сказати, але мор проклятий
Встиг усіх, хто міг почути голос той, прибрати.
Люди помочі прохають, але мовчить небо.
Їм на Квочку би поглянуть, що курчат не має.
Нема кому їм достатку і миру принести.
Чорнобог свої тенета продовжує плести,
Розбійників усе більше на них насилає.
Та все менше тих, хто може опір їм чинити.
Хто у битві, хто від мору – загинули вої.
І не знають, що робити роси із бідою.
Але тут побіля моря важко буде жити.
Тож зібралися обидва роди та й рішили,
Полишити свої землі, десь місце шукати,
Де не зможуть степовії таті їх дістати.
І рушили, хоч не знали, чи стачить їм сили.
Йшли безмежними степами під сонцем нещадним.
Від утоми та від спраги й голоду вмирали.
Але живі шлях на північ в надії тримали.
Сподівалися, що зможуть якось дати раду.
По дорозі всю худобу під ножа пустили.
Всіх птахів домашніх також з’їсти довелося.
Одному лиш півню досі вижити вдалося.
Правда, зерно, що вони з собою були прихопили,
Закінчилось і не стало, що Хорсові дати.
Прийшли вони понад річку, спинились спочити.
Вже не мали зовсім сили нікуди ходити.
Та ж про себе дати Хорсу треба якось знати.
Що про нього не забули, що ще йому вірні.
А що йому в жертву дати, як зерна немає?
Вийшов тоді один хлопець і півня тримає:
- Доведеться, мабуть, півня дати йому нині!
Зняли ідола із воза - з собою возили.
Вибрали жертовний камінь, вогнище розклали.
Червоної краплі крові на жертовник впали.
А останки того півня в огонь полетіли.
І зненацька сонце з неба, що пекло до цього,
Для них лагідним зробилось, стало посміхатись.
І вітер не рвав за поли, став легенько гратись.
Здавалося, передати прагне щось від бога.
І не стали люди землі далі вже шукати.
На пагорбі на високому Хорсунь збудували.
Як на острові, у морі чужих племен стали
Вони жити, добра собі з тих пір наживати.
Хорсу півнів приносили. Вже восени Квочка
Знову вивела курчаток, по небу водила.
Повернулися у плем’я достаток і сила.
А хто, часом на добро їх зазіхнути прагнув,
То так ворога стрічали, що мусив тікати.
Скоро взялись навколишні племена скоряти.
Над Києвом піднялися згодом роські стяги.
Русь могутня піднялася, слов’ян об’єднала.
А із неї Україна згодом появилась.
Як вороги навколишні в припадках не бились.
Вони русів-українців так і не зламали.
І ніколи не зламають, доки Квочка в небі
Курчат малих за собою між зорями водить.
Жоден ворог нам смертельно нічим не зашкодить,
А ми завжди постояти зможемо за себе!