Як довго житиму в божественній гробниці
Життя, мого великого кохання? Дельфіни
Пірнають аж до дна, щоб відшукати світло? Чи то вони
Шукають скелю? Безперервно? Ха. У який із днів

Чоловіки з жовтогарячими ківшами прийдуть зламати гробницю,
В якій живу, яке із неї розіллється світло?
Чим пахнутиме світло?
Що буде з мохом?

В часи скитання він мене поранив,
Відтоді я лише лежу
В моїй постелі з світла і задихаюся в пекельному
Вогні (я часом відчуваю, як сльози капають)

Вважаю, це тому, що я один з небагатьох,
Хто подих зачаїв у підземеллі. Я обміняю
Один червоний пагін на два синіх. Том -
Це моє ім'я.

Розсіюється світло на замшілій скелі
І пробивається в мою печеру (Зручний маєток! Якби можна,
Хотів би я не мати ні його,
Ані дошкульних жартів бірючини,
Яка вночі в пустих кімнатах дурманить ароматом весняним
З душком від сперми, що змивають в унітаз
В спекотні літні дні при спогляданні моря.)
Якби ти знав, чому професор звертається

До своїх друзів: Випийте за мене,
І тут же велетенська тінь оратора
Пірнає у морську глибінь

Хлопчина голову свою вберіг,
А голова подружки перетворилася в мішок
Зелених пагонів нарцисів. „Окей, ти виграв,
Шукай мене у Коена в аптеці на складі ліків

У 22 хвилини. Яке ж це чудо первісна людина!
Під цибулиною тюльпана вона шлях до тваринної релігії знайшла,
А стати математиком могла. Та хіба можна
З необлаштованих небес
Одержати тепло, яке дало б зрости їй?

Бо саме це потрібно, інакше карликом залишиться назавжди,
Хоча вона і ідеальний друг, і має нормальний розмір мозку,
Але гіганти відберуть у неї речі, які у неї є.
Ось так і паросток росте і розуміє, що деревом йому не бути,

Його, ймовірно, бджола постійно буде діставати,
Щоб прищепити дурні уявлення
Про те, як не перетворитись в прах. Прах
Облаштований, як море. Ми кажемо „Прощай”
І руки тиснемо під гуркіт хвиль,
Які слова про самоту до нас говорять, і робляться безсилі руки -
Твої руки, які напишуть
для людей у дзеркалах , щоб прочитали потім -
Ти хочеш, щоб поливали
Ті паростки, які не відрізнити від плюща -
Напхай же їжі повен рот, почухай геніталії –
Без сумніву, ти зрозумів.

Зі мною разом всі дурні. Лишається
Мені ставати кращим, і розуміти тебе так,
Як розуміють розміри людини стільці. Як черевики
Ми чуємо на поверсі над нами. Світло сонця в саду
Ясно-багряне.

Те, що там метушилося, змінилося злегка,
Але не назавжди... Тінь його лягає
На предмети й блукає під відкритим небом,
Здається, що воно ніколи не відмовиться від інших форм буття.
Опудало
В дворі тримається за ремінь, який воно зробило.

John Ashbery How much longer will I be able to inhabit the divine sepulcher of life
How much longer will I be able to inhabit the divine sepulcher
Of life, my great love? Do dolphins plunge bottomward
To find the light? Or is it rock
That is searched? Unrelentingly? Huh. And if some day

Men with orange shovels come to break open the rock
Which encases me, what about the light that comes in then?
What about the smell of the light?
What about the moss?

In pilgrim times he wounded me
Since then I only lie
My bed of light is a furnace choking me
With hell (and sometimes I hear salt water dripping).

I mean it—because I’m one of the few
To have held my breath under the house. I’ll trade
One red sucker for two blue ones. I’m
Named Tom. The

Light bounces off mossy rocks down to me
In this glen (the neat villa! which
When he’d had he would not had he of
And jests under the smarting of privet

Which on hot spring nights perfumes the empty rooms
With the smell of sperm flushed down toilets
On hot summer afternoons within sight of the sea.
If you knew why then professor) reads

To his friends: Drink to me only with
And the reader is carried away
By a great shadow under the sea.
Behind the steering wheel

The boy took out his own forehead.
His girlfriend’s head was a green bag
Of narcissus stems. “OK you win
But meet me anyway at Cohen’s Drug Store

In 22 minutes.” What a marvel is ancient man!
Under the tulip roots he has figured out a way to be a
religious animal
And would be a mathematician. But where in unsuitable heaven
Can he get the heat that will make him grow?

For he needs something or will forever remain a dwarf,
Though a perfect one, and possessing a normal-sized brain
But he has got to be released by giants from things.
And as the plant grows older it realizes it will never be a tree,
Will probably always be haunted by a bee
And cultivates stupid impressions
So as not to become part of the dirt. The dirt
Is mounting like a sea. And we say goodbye
Shaking hands in front of the crashing of the waves
That give our words lonesomeness, and make these hands seem
ours—
Hands that are always writing things
On mirrors for people to see later—

Do you want them to water
Plant, tear listlessly among the exchangeable ivy—
Carrying food to mouth, touching genitals—
But no doubt you have understood

It all now and I am a fool. It remains
For me to get better, and to understand you so
Like a chair-sized man. Boots
Were heard on the floor above. In the garden the sunlight
was still purple

But what buzzed in it had changed slightly
But not forever … but casting its shadow
On sticks, and looking around for an opening in the air, was
quite as if it had never refused to exist differently. Guys
In the yard handled the belt he had made