«Сині сутінки – то вечір, а темно-сині – це ніч.»

(Джеймс Джойс)

Славко робив гімнастику тільки під час негоди. Під час годи він лежав собі на дивані задерши догори ноги – поклавши п’ятки на спеціяльну чорну подушку, що була обшита волячою шкірою. Коли починалась негода, а Славко спав, то його домашні (тобто, його, так би мовити familia membrum) шарпали його та будили:
- Славко! Негода почалась!

Славко прокидався, дивився здивованими очима на стелю, на людей, на килим з персидським візерунком і вигукував:
- Яка негода? Де негода? Навіщо негода?
- Та за вікном негода! Босолапенко!
Славко тоді приходив до тями, для певності визирав у вікно і констатував факт:
- Дощ! Таки дощ! Навіть не дощ – дощисько нечемний!

(Себе то Славко вважав безперечно чемним.) І тільки після цього він хапав гантелі і виспівуючи якусь незрозумілу пісеньку: «Бум-бум-буру-бум, шара-бум, бум-бум!», починав ті гантелі шарпати то вгору, то вниз. У цей час у нього в голові вертілася перекручена цитата одного вусатого расиста: «там нема ні пекла, ні чортів, тільки рух гантель вгору-вниз…» Потім він виходив в одних трусах на балкон. Відчиняючи двері він думав: «Йой, який моветон!» Він тоді ще не знав, що це насправді (з точки зору деяких мешканців Галактики) не моветон, а комільфо. А пізніше, коли довідався про це, то більше так не робив, а виставляв на балкон великий перуанський кактус. Тоді мешканці будинку навпроти дивились на той кактус в біноклі і вигукували: «Фе! Яка гидота!» Але в ті дні, вийшовши на балкон і підставивши своє бліде тіло холодному вітру і краплям дощу, він думав: «Шкода, що сусіди не бачать!» Хоча сусіди все бачили – своїм внутрішнім зором, третім оком, яке ніколи не дрімало.

У ті часи Славко писав свій знаменитий роман «Мертве дерево на узліссі», де дві дії паралельно розвивались в родині спадкових геометрів і в кублі мишей (mus foraminis) серед глибин темного дупла старезного дубу. Поштовхом до такої романістики (а він то в дитинстві мріяв стати поетом!) був потріпаний і зачитаний до дірок томик Зигмунда Фройда німецькою мовою («Тлумачення сновидінь» - «Die Traumdeutung») - віденське видання 1900 року. Цю книгу він чисто випадково знайшов на горищі, риючись в лантухах з мотлохом, що лишились від його сивого бородатого дідуся. Роман «Мертве дерево на узліссі», тоді ще незавершений, у вигляді чернетки, він спробував опублікувати у видавництві «Радянська школа». Цікаво, що тодішній редактор терпляче роман прочитав (у рукописі, панове, в рукописі!) і коли Славко в черговий раз з’явився в отому умебльованому кабінеті, то побачив редактора – розпашілого, розчервонілого, з рукописом в руках, який він явно щойно перечитував і не встиг привести свій одяг до ладу. Пан редактор, у якого прізвище теж починалось на літеру Р, тут же його запитав:
- І де ж тут марксизм-ленінізм? Де ж тут соціалістичний реалізм?

Славко не розгубився і тут же тицьнув пальцем на 132 сторінку, прямісінько в 15 рядок, де було чорним по білому написано: «… промінь блідого і злого Місяця впав на поличку, де стояло повне зібрання творів Карла Маркса…» Редактор тут же закашлявся, потім почервонів, потім насупився, потім сказав: «Хм!», помовчав і тільки тоді відповів:
- Але у Вас потім тут нижче написано: «… її волохаті ноги стирчали з-під ковдри сумним нагадуванням марноти буття, так нібито це було не літо розбещених соловейків, а остання ніч античності – ніч перед падінням першого Риму…» Ну як, як, на одній сторінці можна поєднувати Маркса і неголені волохаті жіночі ноги?! Добре, Ви хоч Леніна суди не вплели. Якби він позирав з портрету на таке от неподобство, я би вже подзвонив до комітету глибокого буріння і Вас би під білі ручки та за випрасувані манжети… Та швейні голочки під нігті… Я вже мовчу про 16 розділ, де кубло мишей поведінкою та гризнею нагадує пародію на ЦК КПРС. Я би радив повністю переробити роман, одразу вказавши, що миші живуть в капіталістичній країні, а головним героєм зробити не цього імпотента з претензіями щодо належності до інтелектуальної еліти, а колгоспника, тракториста, можна одночасно нудиста, що мріє перевиконати план соціалістичного змагання. Ці епізоди з еротичними снами головної героїні краще викинути з роману взагалі. І псевдонім собі придумайте. Ваше справжнє ім’я Ярослав Паличервоних може викликати в читачів якісь не зовсім правильні асоціації. Точніше зовсім неправильні. Псевдонім я вже Вам придумав – Славко Негода. Звучить доволі прогресивно і перспективно. Назву теж поміняйте. Краще назвіть роман «Доярка і тракторист». І більше реалізму. Ніяких Синів Пітьми. Це можуть якраз правильно зрозуміти. І тоді точно гаплик. Всі еротичні сцени з роману повикидайте і складіть з них окрему повість. Роздрукуйте ту повість в трьох екземплярах на друкарській машинці «Ятрань» і принесіть мені. Але оту сцену з волохатими ногами переробіть. Нехай то будуть гладенько поголені ноги. І нехай вони нагадують герою про радість літнього ранку. І нехай то буде не ніч, а день. І падати на них буде не місячне світло, а стрибають по гладенькій шкірі ніжок сонячні зайчики. І не тільки по ногах, але й поверхнею пружних сідниць. Опишіть це яскраво, Ви ж вмієте. І ніяких натяків на Рим – ні на перший, ні на третій. Краще напишіть, що то був день розквіту другої Флоренції. Працюйте!

Після цієї розмови Славко на деякий час закинув свій роман, почав писати новели та есеї. З Фройда прочитав ще «Психопатологію повсякденного життя» («Zur Psychopathologie des Alltagslebens»), яку знайшов там же на горищі, і все. З фройдизмом як відрізало. Хоча він у подальшому житті ще тричі відвідував Тисменицю – підходив то того самого будинку. Потім його «переключило» на Фрідріха Ніцше. «Так казав Заратустра» («Tak rzekł Zaratustra») польською мовою Краківського видання 1911 року в перекладі якогось Марека Замойського (Marek Zamoyski) він знайшов серед купи журналів «Kobiety i nowoczesna moda» 1910 – 1913 років. І не просто прочитав цю книгу – проковтнув. Вона понесла його кудись в невідоме як вихор несе осінній кленовий листок. Хоча якесь ніцшеанство в текстах Славка годі шукати – він вважав ідею надлюдини в сучасній літературі банальною та заїждженою до знемоги.

Славко переїхав до Львова до тітки Глорії, що люб’язно дала йому притулок у своїй кам’яниці – старому личаківському особняку в кімнаті на другому поверсі. Славко вважав цей особняк танком, що їде напролом у майбутнє воювати за модернізм. Користувався посудом з австрійської порцеляни з портретом Франца-Йосипа, їв котлети срібною виделкою та пив каву з горняток фірми «Аугартен» («Porzellanmanufaktur Augarten»). Влаштувався працювати в книгарню, завів собі кота і назвав його Кайзером, писав виключно вечорами, зранку пив ароматну арабіку (робусту не визнавав категорично). Ходили вперті чутки, що в книгарню на роботу він влаштувався по знайомству. Але то неправда – зі знайомих у Львові крім тітки Глорії був у нього ще вуйко Іван, що на той час вже геть чисто спився, армійський «дружбан» Левко, що тільки й вмів, що на лещатах кататись в Славську (о, які там сеньйоріни!), а влітку просто нудьгував і частенько заходив до кав’ярні «Тиса». У книгарні (де Славко був не продавцем, а прибиральником) він відчував себе цапом, якого призначили сторожити капусту – читав все підряд. Пробував навіть читати Леніна, але після кількох сторінок йому стало зле, і решту ночі він провів обіймаючи білого порцелянового коня. З того часу Славко з марксизмом остаточно «зав’язав», не дивлячись на вмовляння новоспечених друзів, яких після початку роботи в книгарні у нього з’явилось чимало. Для тих друзів марксизм був одночасно і наркотиком, і кубинською рулеткою. Значно пізніше Славко прочитав у Д. Б., що якби не сталось революції, Ленін би став непоганим літературним критиком. Славко, згадавши свою ніч з білим конем в обіймах, подумав, що з Леніна би вийшов поганий літературний критик – писав він нудно і огидно. Славко тоді дуже тішився тим, що в тітки немає телефона (як можна прослуховувати те, чого немає) і що можна просто загубитись в юрбі. Не «поїхати на вокзал, де нас ніхто б не відшукав», а просто загубитись у львівській кудлатій юрбі. Кожен у ті часи тішився барвистими ілюзіями, Славко теж. Він тоді ще не знав, що будь-яка юрба – це плем’я неандертальців, що вийшло на полювання і виглядає синіх мамутів. Один досить банальний випадок з його львівського життя справив на нього якесь неймовірне враження і відбився гранітною брилою у його текстах. Якось у травні Славко блукав собі парком Погулянка і випадково зітнувся з молодою парою, що кохалася собі на траві під деревом. Пара не звернула на Славка ніякої уваги і продовжила свій шалений ритм, що зливався з пульсом Всесвіту. У цей «львівський період» Славко написав свої найкращі новели «Капці і трохи музики», «Ганебно, зовсім ганебно», «Мої прогулянки» і тринадцятий, найбільш містичний розділ роману «Мертве дерево на узліссі».

Тітка Глорія була кобітою ще тою – таким собі уламком старого Личакова, де навіть трамвай вважали недоречним вибриком сучасного божевільного суспільства, не те що дротовий телефон. Про Славка вона завжди говорила, що то «пор’єдний хлоп», не п’є і до хати не водить дівок. Дівчат і жінок Славцьо направду панічно боявся, хоч і писав еротичні романи і оповідання. Всі його пізнання еросу носили, так би мовити, суто теоретичний характер. Інколи Славкові снилась дівчина у високих чорних шкіряних чоботах, в ондатровій шубі, намальована чорною помадою і з батогом в руці. Він тоді з жахом прокидався і цокотів зубами до світання. До комсомолу він саме тому так і не вступив – ні в школі, ні в інституті (він закінчив сумську політехніку). Славко рано усвідомив, що комуністи в першу чергу хочуть зруйнувати сім’ю, як основу буржуазного ладу і приватної власності, і якось дуже яскраво уявив собі, яка страшна розпуста панує в отих «комсомольських комірках». Репліки знайомих щодо «необхідності демонстрації фіктивної лояльності владі» на Славка не діяли. Новоспечені знайомі інколи запитували, чому він кота назвав Кайзер, а не Цісар. На це Славко відповідав, що коли був останній з’їзд патріотів, то його туди не запросили.

Роки життя у Львові Славко називав своїм «Синім періодом» творчості – Львів у нього асоціювався з синім кольором. У ті часи він частенько їздив додому – «домів», як він говорив. Але на горище підніматись не наважувався – він боявся, що серед дідівського мотлоху знайде там німецький автомат МР-40 та ящик гранат. А будучи поліглотом і знавцем романських мов, він одразу здогадається, що з тим залізяччям робити. Славко навіть не міг подумати, що ящик гранат він уже знайшов – Зігмунд Фройд це не те що ящик, це вагон з гранатами. До слова, дід Славка був харцизяка ще той. Ходили вперті чутки, що він був особисто знайомий з Леопольдом Рітером фон Захер-Мазохом, але то місцева легенда. Дід Славка, якого теж звали Ярослав (Тільки прізвище його було не Паличервоних, а Мазурик) говорив про Львів, що то наша Венеція. І це він ще не дожив до часів, коли дівчата певної поведінки по Львову «гуляли в светрику» (була така екстремальна розвага за часів совітів серед львівських молодих панянок, у яких зірвало дах – взути туфлі і вдягти на себе довгий светрик і принципово абсолютно більше нічого з одягу і так гуляти вулицями Львова)! Що би він тоді сказав? Ще отой дід носив картатий костюм з чисто шотландським візерунком (тартан клану МакЛеллан) і величезну бороду, яку зачісував спеціальним гребнем, курив люльку (тютюн конче мав бути з Боснії, він частенько повторював: «Якщо купляти тютюн, то в Сараєво!» - після 28 червня ця фраза співрозмовників лякала), був великим поціновувачем Оскара Вальда – роман «Портрет Доріана Грея» він знав на пам’ять і міг цитувати його годинами на мові оригіналу. Стару дідівську хату (точніше добротну кам’яницю) Славко називав «дідизною», вона викликала в нього такі напади меланхолії, що відвідувати її частіше ніж один раз на місяць він не міг.

Пройшло кілька років, і Славко переїхав до Луцька. Свій вчинок він пояснив тим, що «хотів бути ближчим до народу», бо Львів він вважав надто аристократичним, таким собі галицьким Палермо з присмаком снобізму. Але це все слова – не більше. Справжньою причиною такого переміщення в часопросторі був пошук нової містики – чисто волинської. Львівська урбаністична містика (Urbi et Orbi – без перебільшення) з її ілюмінатами, розенкрейцерами, оті всі босі кармеліти і «діти вдови», йому набридли донесхочу. Хотілось справжнього, лісового, споконвічного, ба навіть, темного. У Луцьку він працював спочатку сторожем, потім в кочегарці, потім в майстерні по ремонту автомобілів (день через два). Саме в Луцьку (він ті роки назвав своїм «Зеленим періодом») Славко написав новели «На морській траві», «Око старого озера», «Диво згоди» та сімнадцятий – найважливіший розділ свого роману «Мертве дерево на узліссі», який він назвав «Голоси в пітьмі». У його тодішніх творах справді багато зеленого кольору – він навіть писав тоді чернетки зеленим чорнилом. Коли не писалось, то він штудіював данську, шведську, ісландську, фарерську та старонорвезьку (gammelnorsk) мови і розважався перекладами (які потім визнав невдалими) ісландських саг. Мало кому відомо, але «Сагу про Стурлунгів» («Sturlungasögur») вперше українською переклав саме він. Саме з Луцька йому вдалося успішно передати до Торонто рукопис своєї першої збірки віршів «На межі», що вийшла друком у видавництві «Гомін» під псевдонімом Степан Перекотиполе. Після цього він місяць чекав арешту, доки йому не набридло – він зрозумів, що комітет глибокого буріння хоч і контора страшна, але там теж є свої байдужисти, сибарити, гедоністи і нетямущі нездари. У Луцьку він любив спостерігати за сороками, їздити на озера і слухати нічну тишу. Зорі він тоді називав «сріблястим дивом», а синичок «провісницями буття». Саме там він по справжньому полюбив дощ – купив собі велику чорну парасольку і гуляв під час дощу містом, слухаючи, як барабанить по тканині небесна вода і крокував навпростець через калюжі, здіймаючи в повітря фонтани брудних бризок. Під час однієї з таких прогулянок він задумав цикл віршів «Пісня дощу» і написав подумки вінок сонетів «Краплі», який потім записав на білий папір бузиновим чорнилом, яке він самотужки виготовив з використанням дощової води (крафтове чорнило, бодай би його!).

Київський період для Славка почався так само несподівано, як і попередні. До Києва його перетяг навіть не один, а два «брателло» - один колишній армійський «корінь», а інший інститутський «колєга». Свій київський період Славко називав сріблястим intermezzo, хоча розумів, що то назавжди. Він на диво легко вписався в київський андеграунд, став перманентним невиводою київських кухонних посиденьок. Захопився гончарством, їздив частенько в Трахтемирів та в Григорівку. У літературних колах його вважали «диваком» (добре, що не «чудаком» - sic!), у дисидентських – конформістом (добре, що не колаборантом!), в лавах радикального підпілля – лібералом, серед еротоманів – поміркованим, а столичні сноби вважали його жевжиком та називали його потайки pigeon littéraire. А він просто творив тексти, прислухаючись до музики Всесвіту. Він продовжував писати свій роман, вставив туди якісь на диво сентиментальні епізоди і додав трохи ноктюрну (постмодернізм в ті часи в Києві тільки передчувався). Всі від нього чекали якогось маніфесту, якоїсь відозви до народу чи навіть універсалу (та який з нього гетьман!), у Мюнхені про нього знали, але мовчали, щоб не розбудити передчасно, думали, що він духовно окрадений, у комітеті для нього резервували окрему камеру, але він вперто мовчав, хоча шухляди його стола були переповнені вже пожовклим папером. Славко полюбив осінь, холодний осінній вітер, пожовкле листя і музику (падолистовий джаз). До самознищення тих огидних совітів була ще ціла епоха…