«З неба дивиться Місяць. То не моя вина, друзяко!»

(Джеймс Джойс)

Я не прихильник давніх магічних ритуалів, але деякі звичаї індоєвропейців викликають у мене сентименти, тому коли насувались чергові зміни в календарі, я вирішив купити собі ялинку. Покинувши свою обитель, я подався на берендейське торжище – найближчий ринок. На своє здивування, у тому куточку, де завжди під Новий рік продавали ялинки нині продавали мандаринові деревця – різного розміру, в різних горщиках, з плодами і без. То нині така пішла мода, як пошесть – всі на новий рік прикрашають мандаринові деревця. І то іграшковими черепахами. Ласують рисовими колобками і співають пісні царства Чжоу.

Я обережно поцікавився сортом та віком отих дерев щастя. Як виявилось всі деревця були сорту «Молодий Конфуцій» і тільки одне деревце було сорту «Золотий дракон». І платити за них можна було лише міланськими дукачами. Один продавець мені підморгнув і натякнув, що в нього є не тільки мандаринові деревця, але й апельсинові. І він може навіть за додаткову нагороду принести мені фікус виду Ficus religiosa вирощений з пагінця, з того самого дерева, що росте в Анурадхапурі в саду Махамегхавана. Проте мені потрібна була саме ялинка. Навіть не ялиця і не модрина. І я таки знайшов ялинки біля паркана під павільйоном сувенірів. Вибрав собі одну кучеряву. А продавець одразу:
- Яке Ваше звання і ступінь?
- Командор А-12.
- Вибачаюсь, не можу. Ми продаємо ялинки тільки навігаторам і сейлорам.

Насилу знайшов одного діда в облізлій хутряній шапці і в баранячому кожусі, що мав дозвіл на продажу ялинок командорам. Вибрав собі зелену крислату красуню. Цей дід теж виявився скрупульозним і законослухняним:
- Підтвердіть, що Ви не біоклон.
Я наблизив ліве око до сканера.
- Схвалено! Код Вашого дозволу перебування в місті?
- С675-К.
- Ваш статус безперервності?
- Ейлор.
- Ваш рівень адаптації?
- Тон Едем.
- Покладіть праву долоню на диск.
- Тут випливли дані, що Ви в шістдесят третьому вирощували картоплю. Навіщо?
- Для ритуальної дегустації!
Дід запитально і здивовано подивився на мене. Я мусив пояснити:
- Я зороастрієць. Вогнепоклонник, тобто.
- А, тоді зрозуміло. Вашому брату дозволено. Не те що нам… Ялинка ваша!

Вічнозелене деревце я ніс додому обережно, відчуваючи п’янкий запах захмарного лісу мрій. Ялинка ворушила гілками, певно, звикаючи до моїх рук і до свого нового господаря. Я поставив її вдома на мармуровому столику, дав можливість трохи оговтатись і освоїтись в часопросторі мого дому самітника і тільки тоді дозволив діалог. Але ялинка мовчала, певно, соромилась. Довелось заговорити першим:

- Вітаю тебе, ялинко, у хаті своїй!
- Доброго вечора, господарю! Я зелена ялинка віком три роки, рада буду приносити Вам радість новорічного свята. Мене можна прикрашати пряниками із зображенням журавлів, перловим намистом та срібними іграшками, що зображають спіральні галактики. Можу розповідати Вам смішні історії про єнотів на сон прийдешній та слухати, як Ви читаєте поезію часів проторенесансу. Бажано не лишати мене в цілковитій темряві і не вмикати при мені пісні кашалотів і синіх китів голосно. Годувати мене можна композитом амінокислот «Кантаріс», поїти середовищем Джонсона. Дайте мені ім’я!
- Я назву тебе Едла. Так називали ялинки мої далекі предки. Сподіваюсь, що ти не будеш мене колоти, коли я буду спати поруч і будеш нагадувати мені про Дерево Життя. Дозволяю тобі гуляти по дому і спілкуватися з моїми домашніми мешканцями. У мене є домашні тваринки. Сподіваюсь, що ви подружитесь і ти станеш моєю домашньою рослинкою.

Ялика справді постояла трохи (з годинку), поворушила гілками, мугикаючи собі якусь лісову пісеньку (здається, про чорного лелеку), а потім почала блукати по дому човгаючи корінцями. Моєму домашньому їжаку вона одразу не сподобалось – він спочатку незадоволено фиркав, а потім ображено запитав:
- Ти для чого це в дім приніс? Тобі мало в хаті колючих істот? Тільки не кажи, що ти побачив її у сні. Я може теж бачу пророчі сни щоп’ятниці, але поважаю твоє світобачення.
Я пообіцяв їжаку купити чогось смачненького на сніданок, і він заспокоївся. Почвалав підтюпцем у свій куток, де стояла його улюблена гойдалка і потім цілий вечір писав вірші, тримаючи у своїх коротких лапках гусяче перо і занурюючи його періодично до фіолетової чорнильниці. Вірші у нього в той вечір написалися так собі – надто сентиментальні і меланхолійні: він бубонів їх собі під ніс і голосно, і сумно зітхав. Мені з тих віршів запам’ятався лише один зимовий уривок:

Колючі спогади торішніх світанків
Ніби квадратний чорний годинник,
Якого зневажає сам злодій Час…

Переписати чи бодай прочитати свої вірші він так і не дозволив. Ну, і нехай.

Та ялинка жила в моєму домі більше трьох місяців. З їжаком вони так і не подружились, хоча не сварились і не ворогували, просто ігнорували одне одного. З ялинкою перші дні мені справді було весело, особливо цікаво було гомоніти з нею вечорами про Данте, Джотто та історію Болоньї часів Джованні да Лен’яно та Санте Бентивольо. Мої есеї ялинка слухала захоплено, періодично вигукуючи: «Диво! Який текст! О, які метафори!»

Але поступово теми вичерпались, модернізм ялинку не цікавив, всі її смішні історії починались фразою: «Захотів один єнот пережити хоч раз тілесне кохання, а не тільки платонічне…» І фінал кожної історії був очікуваний, хоч і справді смішний (сміявся тільки їжак у себе в куточку). Але все одно, мені з нею було якось затишно. Проте, я відчував, що в моїй хаті ялинці якось сумно і затісно. Я обережно поцікавився чи не хотіла б вона поспілкуватись з іншими ялинками, і що вона думає про таке поняття як Свобода. Вона, звісно, вдавала, що не розуміє натяків, але я помітив, як вона тягнеться гілками до відчиненої кватирки, як визирає у вікно, спостерігаючи за граками, що бавились у повітрі м’ячиками та повітряними кульками, і я все зрозумів. Я відніс її до лісу в квітні, коли цвіли анемони, і вона махнувши мені на прощання своєю зеленою колючою гілкою, побігла в сторону пагорба, де танцювали і співали у променях жовтого Сонця її дикі та свавільні подруги.