Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караємо.
Мовби журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
Немовби вдарили під дихало -
кричати б треба...А не можу.

Минув самообман, немов опале листя,
Обірване розлюченим вітриськом.
Летить мерщій стара труха зі хрипо-свистом,
Замітивши іще гарячий присок
Від полум'я зотлілої давно любові.
Упала сіра пелена додолу,
Яку відчули на світанку навіть збої.
Нове пр

Січень - справді його місяць.
8 числа народився, а 10-го відійшов у засвіти цей унікальний британський рок-музикант, актор, художник…

У мертвій тиші
запалив чорну зірку -
стало світліше…
Та все одно гірко,
що так надто рано

Сонця яблуко підморожене
З неба скочується так швидко,
В хмарі тоне, лишивши схожу на
Сподівання рожеву нитку.

Нитка світиться в сірій тканці ледь,
Хмара сонячний погляд хмурить,
А він сяє на білім стакселі,

Смерть не така вже і містика,
вона реальна,
небо розріже балістика
надто вульгарно,
кожен на згубу приречений
на роздоріжжі,
місто війною обпечене –
Запоріжжя.

Нещільно скупчилися хмари,
Бо вітер досі не затих, –
Проміння золото ще зараз
Деінде падає повз них.
І сліплять очі полум’яні
Іскринки сонця в тих місцях,
Де не з’явилась блякла тьмяність,
Куди второвую свій шлях…

Я хотів би втопити в озері
думки і страждання.
Це озеро, як відкрита рана
Землі, як око великої
невідомої істоти, яке
притягує до себе нечисту силу.
Кругле озеро бездонне,
як глибини підсвідомості.

Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати

Січень справді щедрий на видатних поетів. Саме цей зимовий місяць
подарував нам Сосюру, Симоненка, Стуса…
Якось студенти попросили Володимира Сосюру прочитати вірш
«Так ніхто не кохав». Після хвилинної паузи поет відповів, що не
зможе цього зробити, б

В моїй душі безмежне море
Хотінь, страждань, розчарувань, –
У ній змішалось щастя з горем,
Є денне світло й тьма смеркань.
Вона радіє буйним шумом
І завжди в тиші топить сум, –
Ще довіряє серцю думи
Про непривабність і красу.

Він знову бував у давнтавні
По четвергах, навіть
Святково вбирався, мав портсиґар
І дзиґар на ланцюжкові

Ні з ким не вітаючись, кавував
У незмінному ресторані
Примруживши очі на шпальти газет

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...

Пляшка, закинута в озеро,
з посланням для майбутніх поколінь,
куди вона потрапить?
Може, її поглине паща безодні,
забере чорне око ночі.
Чи не перетвориться послання
на заслання для самого автора?
Послання, зіткане із уривків,

Безмовна і безбарвна я, настільки
Зболіла і стомилася душа.
Безсонні ночі тягнуться без ліку.
Тобі ж здається, що держуся стійко,
Тому мене давно й не утішав.

А ти скажи про те, що дощ зимовий
Грибницю розбудив - дива ж які!

Де моя душа -
Туди не ходять поїзди.
Мідного гроша
У пошуках не знайдеш ти.
Де мої слова
Дарують світло і тепло,
Сонця перевал
Гребе по небу хмар веслом...

Рід Туринчуків, що в давні часи звався просто рід Турин – давній гуцульський рід, що бозна коли (але люди пам’ятають) володів землями біля нинішніх сіл Брустури та Прокурава. Замок ватажка роду стояв на вершині гори Брусний і називався Сторожа Волове Око.