Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Нотатки відлюдника
Сестри Берт
Цю історію розповів мені колишній парторг колгоспу «Шлях Ілліча» Петро Іванович Лукін. У Криму в ті роки він славився як правдолюб: навіть з партії та з колгоспу його вигнали, як він висловився, «за правду». Хоча злі язики говорили, що начебто за контрабанду мереживних білих жіночих трусиків від «Валентіно» і за те що він приписував до колгоспу «мертві душі» і нараховував їм трудодні жирним графітовим олівцем, але то все брудні наклепи. Тому, не вірити Петру Івановичу в мене підстав не було. А йому цю історію розказала сама Марта Берт на старому випаленому Сонцем кримському кладовищі, де надгробки витесані з вапняку і між ними тільки ковил та полин, що гойдаються сухим турецьким вітром. І не просто на кладовищі, а на могилі її сестри Марії Берт, що померла від старості у віці дев’яноста років у пам’ятному для Криму році в селищі Сім Колодязів (Єди-Кую).
Звідки взялися в тих краях оті сестри-близнючки Марта та Марія Берт, з яких країв їх занесла до Криму доля ніхто не знав. Звідки вони – ці довгоногі рудоволосі синьоокі сестри, якого роду племені – так і лишилось загадкою. І прізвище їхнє могло бути бозна якого походження, і їхні імена поширені в різних краях та народів. Петро Іванович бував в домі сестер і бачив старий перекидний календарик за 1928 рік, де на порожніх листках була записана скупа хроніка родини Берт, записи подій, які вони вважали найважливішими. Куди подівся той календарик – невідомо. Пішов у небуття, як піде колись все. Ходили вперті чутки, що вони когось вбили в себе на батьківщині і в Крим втекли переховуючись, що вони десь там, де тлумив землю їх мандрівний рід, оголошені поза законом і за їх голови призначили якусь казкову винагороду, але то вигадки схильних до пліток колгоспних доярок.
У Криму сестри Берт займалися різним, всілякою роботою та справами, якими в ті роки займались в степових краях жінки: пасли вічно голодних корів, стригли здивованих і переляканих овечок, рили глибочезні колодязі та криниці в кам’янистій кримській землі, довбаючи її кирками та заступами, торгували морською рибою, робили густе червоне вино, що валило з ніг навіть бувалих наглядачів маяка, не гребували і тим, що різали худобу з очима повними відчаю та копали сухі хижі могили. Мало кому відомо, але знаменитий колодязь у селі Марфівка (Давут-Елі) з гіркою водою вирили саме сестри Берт. У нагороду за працю місцеві жителі подарували їм по одній срібній монеті – по британському фунту Якова ІІ та по одній золотій – по гульдену курфюрста Фрідріха ІІІ. Колодязі вони рили керуючись якимось невідомим чуттям, інстинктом, що був захований в глибинах їхньої свідомості і ніколи не помилялися. Хоч копати їм доводилось глибоко – постійно доточуючи мотузку, але воду завжди знаходили – для випалених і висушених злим Сонцем людей і неслухняних рогатих овець. Сестри Берт багато працювали, знали ціну грошам, крім тих випадків коли міцний напій чи гра примушували їх розтрусити гаманець.
Мали сестри Берт два позашляховики – «Ниви» - Марта синього, а Марія малинового кольорів, за кермом яких вони полюбляли ганяти навмання наввипередки степовими дорогами здіймаючи брунатну їдку куряву і лякаючи зозулястих курей в татарських аулах. Ці машини вони купили на підпільному авторинку в Одесі в якогось вусатого вірменина, що крім автомобілів торгував ще спиртом та коксом. Ще полюбляли вони стріляти чорних бакланів на мисі Чауда з вінчестерів моделі 1894 року і потім годувати м’ясом тих бакланів великих понурих собак-вівчарів на далеких кошарах біля озера Узунлар та гори Біегр.
Дім сестер мав чисто спартанський інтер’єр – два грубо скорочені дерев’яні ліжка, неоковитий стіл, дві табуретки і все. Книга в домі була всього одна – «Капітал» Маркса. Вони цю книгу іноді читали нудними зимовими вечорами вголос спотворюючи незрозумілі слова, думаючи, що в цій книзі захований якийсь таємний нікому не відомий зміст. Карла Маркса вони плутали з апостолом Павлом і казали, що він мав видіння по дорозі в Дамаск, тому і написав «Капітал». Хоча ставлення до марксизму у них було якесь дивне: щороку 27 серпня після свята урожаю в палаці праці вони діставали з комірчини глибоко захований і загорнутий в синє ганчір’я портрет барона Врангеля, ставили біля нього свічку і казали пошепки: «Ось він – справжній марксист!»
Ставлення до релігії сестер Берт було незрозуміле. Приїжджали до них кілька разів старовіри з селища Дере-Салин, хитали своїми довгими бородами, скрипіли намащеними дьогтем чоботами, щось там говорили про «пил світу сього», про церкву, яку необхідно збудувати в ребрах, а не з колод серед поля, про «корабель вогняний», що понесе в рай, але наскільки серйозно сприймали оті слова старовірів сестри Берт, пригостивши їх індійським чорним чаєм і сухими бубликами з пшеничного борошна, невідомо. Хоча колгоспний бухгалтер Степан Замруженко, розповідав, що в день, коли жителі Криму впали в єресь та ідолопоклонство, сестри вибігли в подертих свитах з мішковини на скіфський курган і кричали: «Земле степова розчахнися, кургане розкрийся, сховайте нас від очей Агнця, що сидить на престолі, бо прийшов день гніву його!»
І своєю яскравою зовнішністю, і поведінкою вони відрізнялись від місцевих жителів степового Криму і мешканців берегів Арабатської затоки, які в ті часи називали Неспокійний берег. Якось вони побили дільничного міліціонера в селі Завіте (Яниш-Такил) і забрали в нього табельну зброю не дивлячись на те, що він урочисто обіцяв, що більше «ні краплі до рота і ні сантиметра в містичний отвір». Все це, і ще якісь таємниці минулого робили дружбу сестер непорушною (як це часто буває у близнюків) – посваритись з одною означало обох зробити своїми ворогами, чого місцеві селяни та залізничники уникали.
Колгоспники та вільні трудові селяни говорили про сестер Берт, що вони «гуляки» і мало не блудниці, але насправді всі їхні амурні пригоди зводились до відвідин неохайних хат трактористів – оцих трударів – обвітрених, висушених спекою полів, мускулистих і вічно замащених мазутом чоловіків з грубими, мозолистими, але не брутальними руками після сільських свят, де люди ще знаходили радість в піснях після чарчини міцного кримського вина. Тому всі здивувались і чимало пліткували, коли Марта привела в дім юнака Марка Крепу. Він був високим, міцним, засмаглим, жилавим, з блискучими карими очима і білими як сніг зубами. Варто було подивись на нього, як він відповідав посмішкою чи дотепним жартом про Чапаєва. У бідних кримських селах, де важка каторжна праця, самогон і погане харчування швидко старіли чоловіків, він виглядав красенем. Він робив всю чоловічу роботу по дому: ремонтував дах, машини та водогін, доглядав сад і виноградник, годував кроликів, чавив з округлих ягід сусло для майбутнього темного вина. Марта дарувала йому сорочки, креми для гоління і дешевий одеколон «Саша», брала його з собою на сільські посиденьки, де будь-які залицяння були неможливі, а люди знаходили радість в поважних розмовах про господарку та в чарчині, що веселила і дарувала мудрість одночасно. Марія спочатку всюди бувала з ними, потім раптом поїхала до Феодосії, невідомо для чого, і привезла звідти якогось хлопця, але через кілька днів вигнала його з дому, мотивуючи це тим, що він не хоче вивчати марксизм-ленінізм. Марія стала понурою, сумною і всіх уникала. Вона закохалась в хлопця Марти. Всеньке селище Сім Колодязів, де вони тоді жили, довідалось про це раніше за них самих, і наперед зловтішалось очікуючи фіналу цієї драми, цього любовного трикутника, цього прихованого суперництва сестер.
Якось ввечері, повернувшись з далекого овечої кошари, куди вона відвозила сіль і сірники та забирала вовну, Марія побачила машину Марти, що стояла біля дому на битій дорозі. Сестра очікувала Марію на подвір’ї під деревом шовковиці за столом, вдягнена у святкове плаття. Марко приніс сестрам чаю в порцелянових китайських горнятках і цукерки «Ведмедики в лісі» на тарілочці. Марта сказала сестрі металевим голосом:
- Я їду в Керч на ринок продавати рибу. Одна. Марко лишається. Можеш розділити з ним ложе!
Голос звучав її переконливо, але лагідно і не передбачав заперечень. Марія застигла на місці кам’яною брилою, не знаючи що відповісти. А Марта навіть не подивившись на Марка – він був її власністю, розмовляючим знаряддям, сіла за кермо і поїхала повільно набираючи швидкість. З тої самої ночі сестри ділили його. Ніхто не знає, що там відбувалось в їхній невеликій хаті, на зсунутих докупи ліжках, яким було їх життя в цій гріховній спілці, у цьому розпусному тріо, що порушувало пуританські благопристойні звичаї селища Сім Колодязів, де ще пам’ятали суворий побут і мораль німецьких колоністів-лютеран. Все було затишно і спокійно кілька місяців, але довго отак тривати не могло. Вдома сестри навіть не називали ім’я Марка, але постійно шукали і знаходили причини для сварок. Якщо сварка була щодо торгівлі рибою чи вовною, справа була зовсім не в рибі чи вовні. Сестри підвищували голос, іноді кричали одна на одну. Вони почали ревнувати одна до одної. У ті часи, у степовому Криму жінки навіть не признавались собі, що чоловік може викликати у них якісь ще почуття, крім бажання володіти ним, а вони обидві закохались. І це їх принижувало до глибини душі.
Якось біля сільради Марію зустріла дружина агронома Лідія Дриніна і поздоровила її з коханцем, якого вона відбила в сестри. Тоді Марія так набила морду Лідії, що її важко було впізнати, ще й тягала її за волосся по пилюці сільської дороги. Ніхто не мав права насміхатися над жодною із сестер. Марко ділив ложе з кожною із сестер з якоюсь тваринною покірністю, хоча віддавав перевагу Марії, яка хоч і погодилась на це вавилонське дійство, але не сама придумала такий спосіб буття.
Одного разу Маркові наказали поставити табуретки під шовковицею, а самому йти собі відпочити, бо тут буде серйозна жіноча розмова. Марко дрімав собі в саду, споглядав високе південне небо, слухав як дзижчать південні бджоли (він завжди говорив «бджчоли» і вважав, що тільки оці комашки чогось варті, а все інше марнота, мріяв завести в степу пасіку) та співають несамовиті середземноморські цикади. Марка покликали, наказали йому покласти в мішок всі свої речі, включно з компасом і зламаним годинником, що подарував йому батько. Без будь-яких пояснень його посадовили до машини і вирушили. Поїхали шляхом довгим і понурим. Дорогою їм заважав шалений буревій, що налетів з моря – жорстоке сироко, особливо зле того року, тому до Феодосії вони приїхали під вечір. Там сестри продали Марка начальнику порту в рабство. Цей начальник порту носив білий кітель, вважав себе офіцером флоту, капітаном всіх кораблів, що кидають якір в бухті старої Кафи, часто говорив про «кодекс честі», колекціонував старовинні карти та портолани, курив гаванські сигари, пив виключно односолодове шотландське віскі (контрабандне), але до підлеглих ставився як до худоби і не цурався розпускати руки, кулаки мав важкі. Угоду уклали на місці, половину грошей Марта віддала сестрі. Марко почав працювати вантажником, носив мішки з цементом, ящики з цвяхами та арматуру. Як то кажуть тлумився, як відомий його тезка, пеклом. Жив у маленькій комірчині там же в порту.
Сестри Берт звільнившись з трясовини кохання (як їм здавалось), що тягнуло їх до погибелі, повернулись жити в селище Сім Колодязів життям жінок в оточенні жінок. Знову почали торгувати рибою та вовною, рити колодязі та могили, сваритися і пліткувати, пити кримську «мадеру» і грати в покер та преферанс. Може сестри і вірили в свій порятунок, але часто вирушали в поїздки вирішувати якісь невідкладні справи. Якось напередодні свята осіннього повного Місяця Марія сказала, що терміново їде в далеку кошару під горою Опук, бо там почався падіж овець. Марта вирушила до Феодосії і в порту біля комірчини, де жив Марко побачила малинову «Ниву» Марії. Там же Марта і сказала Марії:
- Так ми розіб’ємо свої автівки і спалимо море бензини. Нехай він живе в нас вдома і буде в нас під руками.
Поговоривши з начальником порту, зазирнувши в його ласі і хижі очі, кинули на стіл пачку імперських дерев’яний рублів і забрали Марка додому. Марко поїхав з Марією, а Марта тиснула на газ і не озиралась на них.
Все повернулось як то кажуть «на круги своя». Біда блукала поруч і дихала сестрам в душу. Сестри злились, але виливали свою ненависть на інших людей – на сумних і покірних степовиків, на собак, на сірих зайців і колючих їжаків. Літо підходило до своєї втоми буття, але спека тривала і виснажувала. Якось Марія в неділю рано повернулась додому, помітила, що Марта лагодить в дорогу машину. Побачивши Марію вона сказала:
- Сідай, нам потрібно відвести рибу на ринок в Карасу-Базар на продаж. Я вже завантажила. Легше їхати ввечері та вночі, коли прохолодніше.
Потрібно було їхати трасою, але Марта чомусь звернула на ґрунтові дороги, що вели до затоки Сиваш – до Гнилого моря. Коли впала на землю південна ніч, запахло сіллю та йодом перед ними постав Сиваш і його пустельний нудний до безнадійності берег. Марта кинула недопалок смердючої цигарки і мовила:
- Тепер за роботу, сестро! Нам потім допоможуть різні дрібні морські мешканці. Я сьогодні зарізала його і тіло поклала в багажник. Нехай тепер потоне в намулі Сивашу разом зі всіма своїми речами. Більше шкоди нам від нього не буде.
І сестри обійняли одна одну і подивились очима повними сліз. Тепер їх пов’язувало міцно ще одне: хлопець, якого вони розриваючи свої серця принесли в жертву, і спільний обов’язок – кинути його в безодню забуття.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сестри Берт
Цю історію розповів мені колишній парторг колгоспу «Шлях Ілліча» Петро Іванович Лукін. У Криму в ті роки він славився як правдолюб: навіть з партії та з колгоспу його вигнали, як він висловився, «за правду». Хоча злі язики говорили, що начебто за контрабанду мереживних білих жіночих трусиків від «Валентіно» і за те що він приписував до колгоспу «мертві душі» і нараховував їм трудодні жирним графітовим олівцем, але то все брудні наклепи. Тому, не вірити Петру Івановичу в мене підстав не було. А йому цю історію розказала сама Марта Берт на старому випаленому Сонцем кримському кладовищі, де надгробки витесані з вапняку і між ними тільки ковил та полин, що гойдаються сухим турецьким вітром. І не просто на кладовищі, а на могилі її сестри Марії Берт, що померла від старості у віці дев’яноста років у пам’ятному для Криму році в селищі Сім Колодязів (Єди-Кую). Звідки взялися в тих краях оті сестри-близнючки Марта та Марія Берт, з яких країв їх занесла до Криму доля ніхто не знав. Звідки вони – ці довгоногі рудоволосі синьоокі сестри, якого роду племені – так і лишилось загадкою. І прізвище їхнє могло бути бозна якого походження, і їхні імена поширені в різних краях та народів. Петро Іванович бував в домі сестер і бачив старий перекидний календарик за 1928 рік, де на порожніх листках була записана скупа хроніка родини Берт, записи подій, які вони вважали найважливішими. Куди подівся той календарик – невідомо. Пішов у небуття, як піде колись все. Ходили вперті чутки, що вони когось вбили в себе на батьківщині і в Крим втекли переховуючись, що вони десь там, де тлумив землю їх мандрівний рід, оголошені поза законом і за їх голови призначили якусь казкову винагороду, але то вигадки схильних до пліток колгоспних доярок.
У Криму сестри Берт займалися різним, всілякою роботою та справами, якими в ті роки займались в степових краях жінки: пасли вічно голодних корів, стригли здивованих і переляканих овечок, рили глибочезні колодязі та криниці в кам’янистій кримській землі, довбаючи її кирками та заступами, торгували морською рибою, робили густе червоне вино, що валило з ніг навіть бувалих наглядачів маяка, не гребували і тим, що різали худобу з очима повними відчаю та копали сухі хижі могили. Мало кому відомо, але знаменитий колодязь у селі Марфівка (Давут-Елі) з гіркою водою вирили саме сестри Берт. У нагороду за працю місцеві жителі подарували їм по одній срібній монеті – по британському фунту Якова ІІ та по одній золотій – по гульдену курфюрста Фрідріха ІІІ. Колодязі вони рили керуючись якимось невідомим чуттям, інстинктом, що був захований в глибинах їхньої свідомості і ніколи не помилялися. Хоч копати їм доводилось глибоко – постійно доточуючи мотузку, але воду завжди знаходили – для випалених і висушених злим Сонцем людей і неслухняних рогатих овець. Сестри Берт багато працювали, знали ціну грошам, крім тих випадків коли міцний напій чи гра примушували їх розтрусити гаманець.
Мали сестри Берт два позашляховики – «Ниви» - Марта синього, а Марія малинового кольорів, за кермом яких вони полюбляли ганяти навмання наввипередки степовими дорогами здіймаючи брунатну їдку куряву і лякаючи зозулястих курей в татарських аулах. Ці машини вони купили на підпільному авторинку в Одесі в якогось вусатого вірменина, що крім автомобілів торгував ще спиртом та коксом. Ще полюбляли вони стріляти чорних бакланів на мисі Чауда з вінчестерів моделі 1894 року і потім годувати м’ясом тих бакланів великих понурих собак-вівчарів на далеких кошарах біля озера Узунлар та гори Біегр.
Дім сестер мав чисто спартанський інтер’єр – два грубо скорочені дерев’яні ліжка, неоковитий стіл, дві табуретки і все. Книга в домі була всього одна – «Капітал» Маркса. Вони цю книгу іноді читали нудними зимовими вечорами вголос спотворюючи незрозумілі слова, думаючи, що в цій книзі захований якийсь таємний нікому не відомий зміст. Карла Маркса вони плутали з апостолом Павлом і казали, що він мав видіння по дорозі в Дамаск, тому і написав «Капітал». Хоча ставлення до марксизму у них було якесь дивне: щороку 27 серпня після свята урожаю в палаці праці вони діставали з комірчини глибоко захований і загорнутий в синє ганчір’я портрет барона Врангеля, ставили біля нього свічку і казали пошепки: «Ось він – справжній марксист!»
Ставлення до релігії сестер Берт було незрозуміле. Приїжджали до них кілька разів старовіри з селища Дере-Салин, хитали своїми довгими бородами, скрипіли намащеними дьогтем чоботами, щось там говорили про «пил світу сього», про церкву, яку необхідно збудувати в ребрах, а не з колод серед поля, про «корабель вогняний», що понесе в рай, але наскільки серйозно сприймали оті слова старовірів сестри Берт, пригостивши їх індійським чорним чаєм і сухими бубликами з пшеничного борошна, невідомо. Хоча колгоспний бухгалтер Степан Замруженко, розповідав, що в день, коли жителі Криму впали в єресь та ідолопоклонство, сестри вибігли в подертих свитах з мішковини на скіфський курган і кричали: «Земле степова розчахнися, кургане розкрийся, сховайте нас від очей Агнця, що сидить на престолі, бо прийшов день гніву його!»
І своєю яскравою зовнішністю, і поведінкою вони відрізнялись від місцевих жителів степового Криму і мешканців берегів Арабатської затоки, які в ті часи називали Неспокійний берег. Якось вони побили дільничного міліціонера в селі Завіте (Яниш-Такил) і забрали в нього табельну зброю не дивлячись на те, що він урочисто обіцяв, що більше «ні краплі до рота і ні сантиметра в містичний отвір». Все це, і ще якісь таємниці минулого робили дружбу сестер непорушною (як це часто буває у близнюків) – посваритись з одною означало обох зробити своїми ворогами, чого місцеві селяни та залізничники уникали.
Колгоспники та вільні трудові селяни говорили про сестер Берт, що вони «гуляки» і мало не блудниці, але насправді всі їхні амурні пригоди зводились до відвідин неохайних хат трактористів – оцих трударів – обвітрених, висушених спекою полів, мускулистих і вічно замащених мазутом чоловіків з грубими, мозолистими, але не брутальними руками після сільських свят, де люди ще знаходили радість в піснях після чарчини міцного кримського вина. Тому всі здивувались і чимало пліткували, коли Марта привела в дім юнака Марка Крепу. Він був високим, міцним, засмаглим, жилавим, з блискучими карими очима і білими як сніг зубами. Варто було подивись на нього, як він відповідав посмішкою чи дотепним жартом про Чапаєва. У бідних кримських селах, де важка каторжна праця, самогон і погане харчування швидко старіли чоловіків, він виглядав красенем. Він робив всю чоловічу роботу по дому: ремонтував дах, машини та водогін, доглядав сад і виноградник, годував кроликів, чавив з округлих ягід сусло для майбутнього темного вина. Марта дарувала йому сорочки, креми для гоління і дешевий одеколон «Саша», брала його з собою на сільські посиденьки, де будь-які залицяння були неможливі, а люди знаходили радість в поважних розмовах про господарку та в чарчині, що веселила і дарувала мудрість одночасно. Марія спочатку всюди бувала з ними, потім раптом поїхала до Феодосії, невідомо для чого, і привезла звідти якогось хлопця, але через кілька днів вигнала його з дому, мотивуючи це тим, що він не хоче вивчати марксизм-ленінізм. Марія стала понурою, сумною і всіх уникала. Вона закохалась в хлопця Марти. Всеньке селище Сім Колодязів, де вони тоді жили, довідалось про це раніше за них самих, і наперед зловтішалось очікуючи фіналу цієї драми, цього любовного трикутника, цього прихованого суперництва сестер.
Якось ввечері, повернувшись з далекого овечої кошари, куди вона відвозила сіль і сірники та забирала вовну, Марія побачила машину Марти, що стояла біля дому на битій дорозі. Сестра очікувала Марію на подвір’ї під деревом шовковиці за столом, вдягнена у святкове плаття. Марко приніс сестрам чаю в порцелянових китайських горнятках і цукерки «Ведмедики в лісі» на тарілочці. Марта сказала сестрі металевим голосом:
- Я їду в Керч на ринок продавати рибу. Одна. Марко лишається. Можеш розділити з ним ложе!
Голос звучав її переконливо, але лагідно і не передбачав заперечень. Марія застигла на місці кам’яною брилою, не знаючи що відповісти. А Марта навіть не подивившись на Марка – він був її власністю, розмовляючим знаряддям, сіла за кермо і поїхала повільно набираючи швидкість. З тої самої ночі сестри ділили його. Ніхто не знає, що там відбувалось в їхній невеликій хаті, на зсунутих докупи ліжках, яким було їх життя в цій гріховній спілці, у цьому розпусному тріо, що порушувало пуританські благопристойні звичаї селища Сім Колодязів, де ще пам’ятали суворий побут і мораль німецьких колоністів-лютеран. Все було затишно і спокійно кілька місяців, але довго отак тривати не могло. Вдома сестри навіть не називали ім’я Марка, але постійно шукали і знаходили причини для сварок. Якщо сварка була щодо торгівлі рибою чи вовною, справа була зовсім не в рибі чи вовні. Сестри підвищували голос, іноді кричали одна на одну. Вони почали ревнувати одна до одної. У ті часи, у степовому Криму жінки навіть не признавались собі, що чоловік може викликати у них якісь ще почуття, крім бажання володіти ним, а вони обидві закохались. І це їх принижувало до глибини душі.
Якось біля сільради Марію зустріла дружина агронома Лідія Дриніна і поздоровила її з коханцем, якого вона відбила в сестри. Тоді Марія так набила морду Лідії, що її важко було впізнати, ще й тягала її за волосся по пилюці сільської дороги. Ніхто не мав права насміхатися над жодною із сестер. Марко ділив ложе з кожною із сестер з якоюсь тваринною покірністю, хоча віддавав перевагу Марії, яка хоч і погодилась на це вавилонське дійство, але не сама придумала такий спосіб буття.
Одного разу Маркові наказали поставити табуретки під шовковицею, а самому йти собі відпочити, бо тут буде серйозна жіноча розмова. Марко дрімав собі в саду, споглядав високе південне небо, слухав як дзижчать південні бджоли (він завжди говорив «бджчоли» і вважав, що тільки оці комашки чогось варті, а все інше марнота, мріяв завести в степу пасіку) та співають несамовиті середземноморські цикади. Марка покликали, наказали йому покласти в мішок всі свої речі, включно з компасом і зламаним годинником, що подарував йому батько. Без будь-яких пояснень його посадовили до машини і вирушили. Поїхали шляхом довгим і понурим. Дорогою їм заважав шалений буревій, що налетів з моря – жорстоке сироко, особливо зле того року, тому до Феодосії вони приїхали під вечір. Там сестри продали Марка начальнику порту в рабство. Цей начальник порту носив білий кітель, вважав себе офіцером флоту, капітаном всіх кораблів, що кидають якір в бухті старої Кафи, часто говорив про «кодекс честі», колекціонував старовинні карти та портолани, курив гаванські сигари, пив виключно односолодове шотландське віскі (контрабандне), але до підлеглих ставився як до худоби і не цурався розпускати руки, кулаки мав важкі. Угоду уклали на місці, половину грошей Марта віддала сестрі. Марко почав працювати вантажником, носив мішки з цементом, ящики з цвяхами та арматуру. Як то кажуть тлумився, як відомий його тезка, пеклом. Жив у маленькій комірчині там же в порту.
Сестри Берт звільнившись з трясовини кохання (як їм здавалось), що тягнуло їх до погибелі, повернулись жити в селище Сім Колодязів життям жінок в оточенні жінок. Знову почали торгувати рибою та вовною, рити колодязі та могили, сваритися і пліткувати, пити кримську «мадеру» і грати в покер та преферанс. Може сестри і вірили в свій порятунок, але часто вирушали в поїздки вирішувати якісь невідкладні справи. Якось напередодні свята осіннього повного Місяця Марія сказала, що терміново їде в далеку кошару під горою Опук, бо там почався падіж овець. Марта вирушила до Феодосії і в порту біля комірчини, де жив Марко побачила малинову «Ниву» Марії. Там же Марта і сказала Марії:
- Так ми розіб’ємо свої автівки і спалимо море бензини. Нехай він живе в нас вдома і буде в нас під руками.
Поговоривши з начальником порту, зазирнувши в його ласі і хижі очі, кинули на стіл пачку імперських дерев’яний рублів і забрали Марка додому. Марко поїхав з Марією, а Марта тиснула на газ і не озиралась на них.
Все повернулось як то кажуть «на круги своя». Біда блукала поруч і дихала сестрам в душу. Сестри злились, але виливали свою ненависть на інших людей – на сумних і покірних степовиків, на собак, на сірих зайців і колючих їжаків. Літо підходило до своєї втоми буття, але спека тривала і виснажувала. Якось Марія в неділю рано повернулась додому, помітила, що Марта лагодить в дорогу машину. Побачивши Марію вона сказала:
- Сідай, нам потрібно відвести рибу на ринок в Карасу-Базар на продаж. Я вже завантажила. Легше їхати ввечері та вночі, коли прохолодніше.
Потрібно було їхати трасою, але Марта чомусь звернула на ґрунтові дороги, що вели до затоки Сиваш – до Гнилого моря. Коли впала на землю південна ніч, запахло сіллю та йодом перед ними постав Сиваш і його пустельний нудний до безнадійності берег. Марта кинула недопалок смердючої цигарки і мовила:
- Тепер за роботу, сестро! Нам потім допоможуть різні дрібні морські мешканці. Я сьогодні зарізала його і тіло поклала в багажник. Нехай тепер потоне в намулі Сивашу разом зі всіма своїми речами. Більше шкоди нам від нього не буде.
І сестри обійняли одна одну і подивились очима повними сліз. Тепер їх пов’язувало міцно ще одне: хлопець, якого вони розриваючи свої серця принесли в жертву, і спільний обов’язок – кинути його в безодню забуття.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
