Над нами знов занесено меча,
Який рубає голови і долі.
Перетворити хочуть у старча
Народ, що вже нажився у неволі.

Віки терпів, запряжений в ярмо,
Знущалися над ним чужі катюги.
І ставили завжди йому клеймо,
Що малорос, упертий козарлюга.

Він сіяв хліб і завжди у поту
Вирівнював свою зігнуту спину.
І не зважав на владну глупоту,
Ростив дітей, оберігав країну.

Але не зміг без нього ворог-цар,
Загарбати схотів і всіх убити.
І, як писав колись давно Кобзар,
Ми піднялися, України діти.

І став увесь народ на цій межі,
Щоб москалі не лізли в наші хати.
І виставили ми їм рубежі,
Щоб не змогли безкарно убивати.

Та все одно в земельку цю лягло
Синів, батьків і доньок вже без міри.
І шириться, росте в країні зло,
На тих, що гірше самих лютих звірів.

Збираємо усі по копійках
На дрони, на гармати і машини.
І віримо, нарешті прийде крах -
Кремлівські вбивці ляжуть в домовини.

Зупинимо москальський геноцид,
Залишимось об’єднаним народом,
Якому вже набрид оцей сусід.
І виборем навік собі свободу!
29.02.24