Прийшов якось онук до дідуся.
Навчається в одинадцятім класі.
Високий та стрункий, ну просто красень.
На нього в діда і надія вся.
Єдиний, хто продовжить може рід,
Щоб прізвище зі світу не пропало.
Із жінкою одного сина мали.
Одного сина той пустив у світ.
А в діда ж рід великий досить був,
Братів, сестер аж дев‘ятеро малось.
Та старші десь в чужій землі зостались.
Де їх могили й досі він не чув.
Дітей не встигли, навіть, завести.
Тож він один із роду і зостався.
І на онука сильно сподівався,
Щоб смерті роду він не допустив.
Тож дід онука радісно зустрів.
А той одразу зачастив з порогу,
Мовляв, до діда справа є у нього.
Учитель із історії велів,
Кому оцінки дуже треба гарні,
Спитає хай бабусь чи дідусів,
Як наш народ у шістдесяті жив.
Отож, часу щоб не втрачати марно,
Онук і став питати дідуся.
Той на онука сумно подивився.
Шукати свою люльку заходився.
Кудись поділась його радість вся.
Пом‘явшись, все ж онуку відповів:
- Онучку…ти дорослий, зрозумієш…
Розповісти про те я не зумію…
Я у той час… у таборах сидів.
- За що, дідусю? – здивувався той, -
Мені про те ніколи не казали?
Тебе за якийсь злочин покарали?
- Я згадувати не люблю про то…
Хоча…вини ніякої не мав…
По-молодості встряв. Гарячий надто.
Ну, раз почав, то треба розказати…
Помовчавши, розповідати став:
- Своє дитинство я провів в селі.
Не солодко батькам в колгоспі було.
За трудодні мізерні спину гнули.
Горбатились, мов на чужій землі.
Та вибору не було зовсім в них.
Нам – молодим були хоч варіанти:
На будівництво ходять вербувати,
А там і паспорт би отримать міг.
А юнакам – у війську відслужив,
Три роки чи чотири й маєш право
Податись хоч на дальній край держави,
Бо службою теж паспорт заслужив.
Свої три роки чесно я відбув.
В село уже не захотів вертати.
Рішив на будівництво десь пристати.
Про Кривий Ріг ще в армії почув,
Що там активно будівництво йде,
Заводи різні зводять, комбінати
І непогано за роботу платять.
А у селі що гарне мене жде?
Отож, я і подався в Кривий Ріг,
Там на роботу легко влаштувався,
На комбінат, що саме будувався.
До гуртожитку поселитись зміг.
Робота, скажу чесно, не легка.
Бува, з роботи ледве тягнеш ноги.
Платню давали вчасно, слава Богу,
Хоч гроші не тримались у руках.
Народ був злий, бо ж ціни все росли.
Постійні черги аби щось купити.
Потратив гроші, а живеш не сито.
А тут іще із сіл чутки пішли,
Що землю відбирають у селян,
Мовляв, в колгоспі треба працювати,
А не в садибі власній гарувати.
А їх же годувала та земля.
Що виростив в городі – те й твоє.
З колгоспу розживешся не багато.
Там палички «дають» замість зарплати.
А в кожного ж батьки у селі є.
Велике було місто - Кривий Ріг.
На сотню кілометрів розтяглося.
Туди багато молодих зійшлося.
Хтось з армії туди прибути зміг,
Як ото я. Когось завербували.
Хтось по путівці комсомольській був.
Хтось у в‘язниці строк за щось відбув.
Таких, до речі там було чимало.
Й в самому місті табори були,
Де в‘язні, щоб спокутувать провину,
Теж на будовах працювать повинні.
Отож, народ у більшості був злий
На владу за життя своє тяжке
Та лаяли в розмовах між собою.
Ледь спалахне і кинуться юрбою,
У мене відчуття було таке.
В той день, якраз шістнадцяте було
І справжнє літо тільки починалось,
Додому ми з роботи повертались.
Із гучномовців голосно несло
Про те, що якийсь пленум розпочавсь
В Москві. До нього нам не було діла.
В трамваї, у самім кінці сиділи.
На рейках торохтів він і качавсь.
Народу, не протовпитись, було.
Нам удалося сісти, тож дрімали.
Тут якісь крики долітати стали.
Щось там не так попереду пішло.
Це вже пізніше хтось розповідав,
Що солдат п‘яний у трамваї їхав,
Нахабно вівся, у обличчя дихав
Дівчині димом. Злитись люд почав.
Тут де не взявся міліціонер.
Привів солдата до порядку, наче.
Та напідпитку був і сам добряче,
Бо на солдата «буром» знов попер.
Вже до зупинки під‘їздив трамвай.
Виходити пора. І тут затято
«Порядку страж» узявсь тягти солдата
З трамваю. Той горланить: «Не чіпай!.
Не маєш права?» А таки й не мав.
Та п‘яному що можна доказати?
Солдатик вирвавсь, кинувся тікати.
А тут на поміч і патруль примчав.
Взялись стріляти. Від шалених куль
Якісь невинні люди постраждали.
Солдатика ті скоро упіймали,
Наставили йому синців і гуль
І до райвідділу одразу ж потягли.
А він якраз в моєму гуртожитку.
Три поверхи відвели людям жити.
Райвідділом два перших зайняли.
Народ навкруг обурюватись став.
Солдата того взявся захищати.
Та тим, як видно, було наплювати.
Ніхто на нас уваги не звертав.
В райвідділ той солдата затягли
І там гуртом взялися його бити.
«Свавілля влади годі нам терпіти!» -
Хтось закричав і люди загули.
По місту звістка швидко розійшлась,
Що тут людей мордують і вбивають.
Народу усе більше прибуває.
Юрба кричати голосно взялась
Аби солдата того відпустили.
На те ніхто уваги не звертав.
Хтось: «У Москву писати!» - закричав.
Тож телеграму відправлять рішили.
Та прокурор міський заборонив
В Москву ту телеграму відправляти.
Мовляв, не треба нам сміття із хати…
Народ тим іще більше розізлив.
Юрба уже всю площу зайняла.
Зло, що роками в люду накипало,
Тепер всі перепони і прорвало.
Юрба, як рій розлючений гула.
Хтось, видно, з влади вістку все ж доніс.
Начальство різне стало приїздити,
По доброму з народом говорити.
Та гнів юрби ще більше з того зріс.
Бо владі вже ніхто не довіряв.
Хоч обіцяли розібратись в тому,
Таж у людей від обіцянок втома.
Аж, врешті прокурор якийсь дістав.
Із Києва самого, бач прибув,
Зліз на бульдозер та й давай кричати,
Що доведеться всім відповідати,
Про кримінальний кодекс не забув.
Репетував, щоб слухали його,
Бо він – закон. Народ геть розізлився.
На нього із ненавистю дивився.
Лиш гнівні крики чулися кругом.
А хтось узяв і каменя жбурнув
Та прокурору в голову поцілив.
А люди закричали, засвистіли,
Неначе то їх ворог лютий був.
Воно й не дивно. Бо вражало те,
Що обіцяла влада розібратись,
Сама ж взялась розправу готувати.
А у народу гнів все більш росте.
З усього міста звозили «ментів»,
Щоб над людьми розправу учинити.
Рішили: раз не можуть вговорити,
То й припинили балачки пусті.
Коли «ментів» з півтисячі зійшлось,
Взялися натовп палицями бити.
Народ узявся опір їм чинити.
«Ментів» тих відтіснити удалось.
Тоді «менти» стріляти почали
В юрбу впритул. Поранені упали.
Такого люди, звісно, не чекали.
Що учинити проти куль могли?
Розсіялась юрма із площі вмить.
Поранені одні лиш залишились.
Хоч люди відступили – не скорились.
Відчули, як то при свободі жить.
І влада розуміла добре то.
Партійців з комсомольцями зібрали,
Дружинників загони сформували.
Із тих і не відмовився ніхто.
Ми в гуртожиток заховались свій.
А з нами ще багато досить люду.
Гадали, що тут трохи перебудуть,
Чекали дальший розвиток подій.
Ледь сутінки розсіялись, як знов
Збиратись люди групами почали.
На площі усе більше їх ставало.
Всі говорили про пролиту кров.
Начальство стару пісню завело,
Що із усім, як треба, розбереться.
Люд вже на ті вмовляння піддається.
Багато вже і по домах пішло.
Та знову тут з‘явилися «менти»
І площу узялися блокувати.
Чи тим народ хотіли налякати?
Але народ у відповідь свистить.
Взялись каміння у «ментів» жбурлять.
Тоді і в «рукопашній» вже зійшлися.
Не витримали кляті, подалися.
Юрбі заслони удалось прорвать.
«Менти» одразу кинулись в «біга».
У відділку частина заховалась.
Беззбройного народу налякались?!
Другі шукали правди у ногах.
А люди доганяли їх і били,
Виміщуючи гнів увесь на них.
«Пожежку» хтось на нас пригнати встиг,
Мабуть, водою розігнать хотіли.
Але та їхня спроба не вдалась.
Хтось шланги перерізав. Навалились.
Машина «вгору дригом» опинилась.
Юрба райвідділ штурмувать взялась.
У вікна каменюки полетіли.
Із дзенькотом в них розлетілось скло.
«Ментів» вже в кабінетах не було.
Вони у коридорах позасіли.
Хтось вже і у приміщення попав
Взялися сейфи звідти викидати.
Якісь папери почали палати.
Хтось уже й двері в відділ штурмував.
Але «менти» заблокували їх
Так, що туди пробитись не вдалося.
Та то й на краще. Адже б довелося
«Ментам» стрічати кулями усіх.
Бо ж ми беззбройні, а у них, мабуть,
Достатньо зброї. Дуже налякались,
Тому поки за стінами ховались.
А, як до тями все-таки прийдуть?
Чутки пішли, що з відділку того
В жіночім платті вже «менти» втікають.
Жінок, мовляв, народ не зачіпає.
Тож вони «шасть» та й від юрби бігом.
А злий народ виловлював «ментів»,
Добряче били, хоч і не вбивали.
Машини міліцейські запалали.
Бо ж люди у юрбі теж не святі.
Хоча, народ же правди вимагав,
Щоб справедливість влада відновила.
По-людськи люди жити захотіли,
Здобути собі знову людських прав.
Та влада на них кинула «ментів»,
З усього міста, певно, що зігнали.
Поки ми тут із ними «воювали»,
Злодійський люд робив все, що хотів.
Хтось магазини в місті грабував,
Хтось перехожих. Влади ж бо немає.
«Менти» в Соцмісті «бунтівних» ганяють,
Тож їх ніхто розбої не спиняв.
Чутки тим часом по юрбі пройшли,
Що сюди суне танкова частина,
З Дніпропетровська також на машинах
Солдати на беззбройних прибули.
Отак то правду було нам шукать.
Її від нас так влада заховала,
За слово мордувала і вбивала.
Дарма від неї нам добра чекать.
Тож влада, подолавши дикий страх,
Зібрала в купу усі свої сили.
Танкісти вулиці загородили
Так, що повз них не пролетить і птах.
Докупи всі зібралися «менти»,
Які було розбіглися по місту.
Тепер вони озлились страшно, звісно,
По трупах, навіть, ладні були йти.
«Менти» взялись за гумові кийки,
Солдати пояси до рук узяли,
Дружинники обрізки труб тримали
Та арматуру. Щоб сховать-таки,
Вони в газети загорнули їх.
І раптом по загальному сигналу
З усіх боків вони на нас напали.
І не жаліли, били геть усіх.
Із відділку теж вибрались «менти»
Із криками «Ура!», мов у атаку.
Нарешті відійшли від переляку.
Хапали всіх, хто не устиг втекти.
Я якраз близько до вікна стояв,
Тож мене першим майже і «прийняли»,
Зі стусанами в відділок запхали.
Що було далі, вже пізніше взнав.
То вже не бійка, бійня то була.
Кількох убили, багатьох побили.
На все життя каліками зробили.
Орда неначе площею пройшла.
Весь відділок забитий був людьми.
Хто цілий, хто скривавлений, побитий.
Бо ж всі для влади ми були бандити.
Хоча шукали справедливість ми.
Через три дні загиблих поховали.
Боялась влада – спалахне знов бунт.
Отож війська тримала й досі тут.
Та люди бунтувати сил не мали.
Ніхто після розправи не хотів
Потрапили під отаку «роздачу».
Загиблих поховали з тихим плачем
Під погляди «ментівські» на путі.
А схоплених чекав жорстокий суд.
Нас «злісні хулігани» називали,
Мовляв, по-п’яні ми той бунт почали.
Можливо й був між нами п‘яний люд.
Та ж не по п‘яні все ото було.
Набридло бидлом себе відчувати.
Хотілось жити, а не існувати.
Те суд переконати не змогло.
Мені дали аж цілих десять літ
Та ще й того суворого режиму.
Я попрощався з мріями своїми
І десять літ не бачив білий світ.
В Сибіру ті роки прогарував.
А вийшов – то нікому вже й не треба.
Ніхто «злочинця» не візьме до себе.
З таким тавром уже й надій не мав.
Отож, онучку, шістдесяті я
Провів усі, бач, за колючим дротом.
І розказати б щось тобі не проти.
Але так доля склалася моя.