ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2025.12.01 02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,

Олександр Буй
2025.11.30 22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...

Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,

Микола Дудар
2025.11.30 21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…

Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,

Євген Федчук
2025.11.30 19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч

Борис Костиря
2025.11.30 15:15
Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.

Іван Потьомкін
2025.11.30 12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,

Тетяна Левицька
2025.11.30 10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад

Віктор Кучерук
2025.11.30 06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.

Тетяна Левицька
2025.11.29 23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.

І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю

Микола Дудар
2025.11.29 21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…

М Менянин
2025.11.29 18:07
Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.

Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,

Борис Костиря
2025.11.29 17:23
Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,

Світлана Пирогова
2025.11.29 16:33
У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию дідусю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.

Володимир Бойко
2025.11.29 11:36
Цифри ті застрягли в серці і болять.
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.

Артур Сіренко
2025.11.29 10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття

С М
2025.11.29 09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Павло Інкаєв
2025.11.29

Артем Ігнатійчук
2025.11.26

Галина Максимів
2025.11.23

Марко Нестерчук Нестор
2025.11.07

Гриць Янківська
2025.10.29

Роман Чорношлях
2025.10.27

Лев Маркіян
2025.10.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Легенда про Кощія
Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на плечі.
Малеча ту дрімоту проганя,
Бо ж дід Боян розповідати взявся.
А він, здавалось, на усьому знався.
Тож слухала завмерши дітлашня.
- Ви, дітки, мабуть чули казочки
Про лютого Безсмертного Кощія,
Який десь цілим царством володіє?!
Його цікавлять, перш за все, жінки.
На села він зненацька наліта,
Жінок, дівчат найкращих вибирає
Й до себе в своє царство забирає.
І дозволу ні в кого не пита.
Хто чинить опір – того убива.
А його вбити – то ніхто не в змозі.
Як той Кощій з‘явився на порозі,
Тремтить душа усяка ледь жива.
Так то, скажу, не казочки зовсім.
Не вигадки, яке дехто уважає.
Кощія, звісно, вже тепер немає,
Бо наші предки покінчили з ним
Уже давно. Все ж спосіб віднайшли,
Як його вбити. Вже віки промчали.
До правди люди вигадок додали,
Перетворити в казочку змогли.
А було все те так уже давно,
Що сонце в небі сходити втомилось,
І, мабуть, сотні поколінь змінились.
І рід слов‘янський – плем’я був одно.
І звалися венедами вони.
Жили тоді на північ за Карпати,
Де були землі на ліси багаті.
Ще даки з однієї сторони
Туди на південь, ближче до Дунаю.
На схід в степах сарматський жив народ,
Бастарни, гети. Від земних щедрот,
Народ той кожен свою частку має.
Орали землю предки й в ті часи.
В лісах собі ділянки розчищали,
Ячмінь, овес і жито засівали.
Богам молились, щоб зійшов посів.
Ще пасли скот, гончарили потроху.
Були у них і ковалі свої.
Стояли села понад річку їх.
І люду чималенько, як гороху.
З сусідами мирилися якось,
Вели торгівлю та допомагали,
Як часом якісь злидні нападали.
Тож досить непогано їм жилось.
Та скоро даки з Римом завелись
І Рим прийшов у дакський край війною.
Хоч предків обійшло то стороною,
Карпати ворогам не піддались.
Як горді даки скорені були,
То римляни нам посланців прислали,
Домовились, щоб ми не нападали.
Та предки мирно у лісах жили,
Тож воювати зовсім не збирались.
Усе, що треба для життя – в них є.
Земля достатньо усього дає.
Чого б вони у землі чужі пхались?
Тож закінчилась з даками війна
І знову мирно у всім краї стало.
Хіба, що які таті зазирали,
Щоб предки надавали їм сповна.
І так було. Жив мирно наш народ.
Не відчував біди, що насувалась.
Десь у степах на схід орда збиралась,
Щоб з наших поживитися щедрот.
Орду ту люди звали костобоки
Чи кощебоки. А вся справа в тім,
Що панцирі майстри робили їм
З копит конячих. Звісно, що морока.
Бо ж ті копита треба розпилять
В тонкі пластини, діри просвердлити,
У розчині якомусь проварити,
Докупи міцно жилами зв’язать.
Вдягаєш панцир, наче із луски.
А він на сонці, видається, сяє.
Тож сяючими ще їх називають –
Отих ординців – дикунів таких.
І панцир той настільки був міцний,
Що стріли його геть не пробивали,
Мечі, мов від заліза відлітали.
З такими стати спробуйте на бій?
Спочатку лиш чутки по світу йшли
Про ту орду. А далі вони стали –
На гетів із бастарнами напали
І в січі лютій їх перемогли.
Язигам теж дісталося від них.
У землях предків втікачі з‘явились,
В страху розповідати заходились
Їм про жорстокість «сяючих» отих.
За втікачами і орда прийшла.
Там, де пройшлася, згарища лишила,
Чоловіків, старих людей побила,
Дівчат гарненьких у полон взяла.
Хоч бились мужньо предки та вони
Не мали змоги ту орду здолати.
Не мали чим той панцир пробивати.
Тож билися, немов проти стіни.
Скоривши край, ординці розбрелись,
Взялись роди сусідні покоряти,
Полон у Рим у рабство продавати.
У краї, як господарі велись.
Хоч предки піднімалися й не раз,
Та кощебоки завжди їх долали
І кров‘ю край венедський заливали,
Руїни залишаючи щораз.
Минуло так з півсотні, мабуть, літ.
Здалось, напевно, кощебокам мало
Того, що із підкорених збирали.
Рішили римський покорити світ.
Зібралася ледь не уся орда
І подалася в землі за Дунаєм.
Як там у них все склалося – не знаю.
Та край наш не полишила біда.
Бо ж за Дунай той подались не всі.
Ще деякі ординці залишились
І здобиччю малою вдовольнились.
А самий лютий у горах засів.
Кощій – його Безсмертним називали,
Уже старий аж сива борода.
Він зі своїм загоном нападав,
А предки відбиватись сил не мали.
Бо ж за оті півсотні літ, мабуть,
Чоловіків дорослих мало стало,
Ординці їх безжально убивали.
А малі діти, тільки підростуть,
Як знову насувається орда
І всіх дорослих нищить, убиває.
То хто ж мечі у руки брати має?
Куди не кинь – кругом одна біда.
Отож, отой унадився Кощій
Палити села та жінок хапати,
Аби рабами в чужий край продати.
Його здолати не було надій.
Ні меч його, ні списи не беруть.
І стріли, як від стінки відлітають.
А він одно шаблюкою махає,
Його ординці люті слідом йдуть.
Хто заховався – залишивсь живий.
Хто не устиг – тоді пропав навіки.
Не було серед роду чоловіка,
Щоб із Кощієм став на рівний бій.
Аж доки один парубок з‘явивсь.
Іще з малого був він сиротою.
Осиротився клятою ордою.
Так між чужого люду і приживсь.
З малого вчився битись на мечах.
Та розумів, що меч тут – не підмога.
Пробити панцир ним немає змоги.
Тож він потроху думати почав.
А потім підійшов до коваля
І голку попросив йому скувати.
Та не просту, а довгу схотів мати.
Коваль подумав: дурня той валя.
Але скував, як той і попросив.
Міцну та довгу. Часу проминуло.
І знов в село ординці завернули.
Знов здобичі Кощій той захотів.
Влетів в село, ординці ті за ним.
Аж тут хлопчина вийшов на дорогу.
Кощій конем накинувся на нього.
А той знаряддям дивним тим своїм
Ударив знизу. Голка та пройшла
Поміж пластин і в серце устромилась.
І та потвора із коня звалилась.
Виходить, не безсмертною була.
А таті, що слідом Кощія йшли,
Спинились та на місці тупцювались.
На страх перед Кощієм сподівались.
Тепер самі налякані були.
Коли ж із лісу вибіг раптом люд,
Хто з чим, вони одразу розвернулись.
Кощія, навіть прихопить забулись.
Не до Кощія, видно було тут.
Здиміли, наче їх і не було.
Відтоді більше в селах не з‘являлись.
В краї, напевно у другі пода́лись.
Життя спокійне у цей край прийшло.
Та пам‘ятають люди ще таки
І про Кощія, про смертельні битви,
Про голку, що Кощія може вбити…
Такі от воно, дітки, казочки.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2025-03-20 19:34:06
Переглядів сторінки твору 128
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.866 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.735 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.750
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Наша міфологія, вірші
Автор востаннє на сайті 2025.11.30 19:23
Автор у цю хвилину відсутній