Над річку в лісі вогнище горить.
Вже сонечко за обрій полетіло,
У небі перші зорі мерехтіли.
Стих вітерець, в гіллі не шарудить.
Круг вогнища розсілася малеча.
Вже по вечері, трохи хилить в сон,
Дрімота забирає у полон,
Лягає тягарем важким на плечі.
Малеча ту дрімоту проганя,
Бо ж дід Боян розповідати взявся.
А він, здавалось, на усьому знався.
Тож слухала завмерши дітлашня.
- Ви, дітки, мабуть чули казочки
Про лютого Безсмертного Кощія,
Який десь цілим царством володіє?!
Його цікавлять, перш за все, жінки.
На села він зненацька наліта,
Жінок, дівчат найкращих вибирає
Й до себе в своє царство забирає.
І дозволу ні в кого не пита.
Хто чинить опір – того убива.
А його вбити – то ніхто не в змозі.
Як той Кощій з‘явився на порозі,
Тремтить душа усяка ледь жива.
Так то, скажу, не казочки зовсім.
Не вигадки, яке дехто уважає.
Кощія, звісно, вже тепер немає,
Бо наші предки покінчили з ним
Уже давно. Все ж спосіб віднайшли,
Як його вбити. Вже віки промчали.
До правди люди вигадок додали,
Перетворити в казочку змогли.
А було все те так уже давно,
Що сонце в небі сходити втомилось,
І, мабуть, сотні поколінь змінились.
І рід слов‘янський – плем’я був одно.
І звалися венедами вони.
Жили тоді на північ за Карпати,
Де були землі на ліси багаті.
Ще даки з однієї сторони
Туди на південь, ближче до Дунаю.
На схід в степах сарматський жив народ,
Бастарни, гети. Від земних щедрот,
Народ той кожен свою частку має.
Орали землю предки й в ті часи.
В лісах собі ділянки розчищали,
Ячмінь, овес і жито засівали.
Богам молились, щоб зійшов посів.
Ще пасли скот, гончарили потроху.
Були у них і ковалі свої.
Стояли села понад річку їх.
І люду чималенько, як гороху.
З сусідами мирилися якось,
Вели торгівлю та допомагали,
Як часом якісь злидні нападали.
Тож досить непогано їм жилось.
Та скоро даки з Римом завелись
І Рим прийшов у дакський край війною.
Хоч предків обійшло то стороною,
Карпати ворогам не піддались.
Як горді даки скорені були,
То римляни нам посланців прислали,
Домовились, щоб ми не нападали.
Та предки мирно у лісах жили,
Тож воювати зовсім не збирались.
Усе, що треба для життя – в них є.
Земля достатньо усього дає.
Чого б вони у землі чужі пхались?
Тож закінчилась з даками війна
І знову мирно у всім краї стало.
Хіба, що які таті зазирали,
Щоб предки надавали їм сповна.
І так було. Жив мирно наш народ.
Не відчував біди, що насувалась.
Десь у степах на схід орда збиралась,
Щоб з наших поживитися щедрот.
Орду ту люди звали костобоки
Чи кощебоки. А вся справа в тім,
Що панцирі майстри робили їм
З копит конячих. Звісно, що морока.
Бо ж ті копита треба розпилять
В тонкі пластини, діри просвердлити,
У розчині якомусь проварити,
Докупи міцно жилами зв’язать.
Вдягаєш панцир, наче із луски.
А він на сонці, видається, сяє.
Тож сяючими ще їх називають –
Отих ординців – дикунів таких.
І панцир той настільки був міцний,
Що стріли його геть не пробивали,
Мечі, мов від заліза відлітали.
З такими стати спробуйте на бій?
Спочатку лиш чутки по світу йшли
Про ту орду. А далі вони стали –
На гетів із бастарнами напали
І в січі лютій їх перемогли.
Язигам теж дісталося від них.
У землях предків втікачі з‘явились,
В страху розповідати заходились
Їм про жорстокість «сяючих» отих.
За втікачами і орда прийшла.
Там, де пройшлася, згарища лишила,
Чоловіків, старих людей побила,
Дівчат гарненьких у полон взяла.
Хоч бились мужньо предки та вони
Не мали змоги ту орду здолати.
Не мали чим той панцир пробивати.
Тож билися, немов проти стіни.
Скоривши край, ординці розбрелись,
Взялись роди сусідні покоряти,
Полон у Рим у рабство продавати.
У краї, як господарі велись.
Хоч предки піднімалися й не раз,
Та кощебоки завжди їх долали
І кров‘ю край венедський заливали,
Руїни залишаючи щораз.
Минуло так з півсотні, мабуть, літ.
Здалось, напевно, кощебокам мало
Того, що із підкорених збирали.
Рішили римський покорити світ.
Зібралася ледь не уся орда
І подалася в землі за Дунаєм.
Як там у них все склалося – не знаю.
Та край наш не полишила біда.
Бо ж за Дунай той подались не всі.
Ще деякі ординці залишились
І здобиччю малою вдовольнились.
А самий лютий у горах засів.
Кощій – його Безсмертним називали,
Уже старий аж сива борода.
Він зі своїм загоном нападав,
А предки відбиватись сил не мали.
Бо ж за оті півсотні літ, мабуть,
Чоловіків дорослих мало стало,
Ординці їх безжально убивали.
А малі діти, тільки підростуть,
Як знову насувається орда
І всіх дорослих нищить, убиває.
То хто ж мечі у руки брати має?
Куди не кинь – кругом одна біда.
Отож, отой унадився Кощій
Палити села та жінок хапати,
Аби рабами в чужий край продати.
Його здолати не було надій.
Ні меч його, ні списи не беруть.
І стріли, як від стінки відлітають.
А він одно шаблюкою махає,
Його ординці люті слідом йдуть.
Хто заховався – залишивсь живий.
Хто не устиг – тоді пропав навіки.
Не було серед роду чоловіка,
Щоб із Кощієм став на рівний бій.
Аж доки один парубок з‘явивсь.
Іще з малого був він сиротою.
Осиротився клятою ордою.
Так між чужого люду і приживсь.
З малого вчився битись на мечах.
Та розумів, що меч тут – не підмога.
Пробити панцир ним немає змоги.
Тож він потроху думати почав.
А потім підійшов до коваля
І голку попросив йому скувати.
Та не просту, а довгу схотів мати.
Коваль подумав: дурня той валя.
Але скував, як той і попросив.
Міцну та довгу. Часу проминуло.
І знов в село ординці завернули.
Знов здобичі Кощій той захотів.
Влетів в село, ординці ті за ним.
Аж тут хлопчина вийшов на дорогу.
Кощій конем накинувся на нього.
А той знаряддям дивним тим своїм
Ударив знизу. Голка та пройшла
Поміж пластин і в серце устромилась.
І та потвора із коня звалилась.
Виходить, не безсмертною була.
А таті, що слідом Кощія йшли,
Спинились та на місці тупцювались.
На страх перед Кощієм сподівались.
Тепер самі налякані були.
Коли ж із лісу вибіг раптом люд,
Хто з чим, вони одразу розвернулись.
Кощія, навіть прихопить забулись.
Не до Кощія, видно було тут.
Здиміли, наче їх і не було.
Відтоді більше в селах не з‘являлись.
В краї, напевно у другі пода́лись.
Життя спокійне у цей край прийшло.
Та пам‘ятають люди ще таки
І про Кощія, про смертельні битви,
Про голку, що Кощія може вбити…
Такі от воно, дітки, казочки.