Була у нас в селі школа, вже старенькі класи.
Де-не-де уже й валитись вона почалася.
Тож зібралося начальство й взялося рішати,
Що в селі потрібно нову школу збудувати.
І почалось будівництво… Із білої цегли
Досить скоро один поверх робітники звели…
Та й кинули…Рік і двоє будівля стояла.
Ми малі у тій школі у хованки грали.
Тільки стіни в тій будівлі були якісь дивні.
Розженешся, бува часом та ногою двинеш,
Стіна й валиться. Аж страшно туди і ходити,
Бо ж могло стіною тою когось привалити.
Отож, я у свого тата узявся питати,
Як так можна було стіни такі збудувати,
Щоб валилася від того, як її штовхнути.
Усміхнувся тато й каже: - Всяке може бути.
Розкажу тобі я, синку, щоби ясно стало,
Як в селі одному хату колись збудували.
Збудували… та одразу вона й розвалилась.
Тож причини виясняти в суді заходились.
На суд тоді запросили пісок і цеглину
Та цемент, щоб зрозуміти, хто саме в тім винен.
От цеглина й каже: - Вини тут моєї немає.
В мене розміри стандартні, усяк мене знає.
Та і міцність відповідна… Може, пісок винен?
Пісок тут же підхопився: - Заявить повинен,
Що мене поклали в розчин стільки, скільки треба,
Скільки норма вимагає… Ручаюсь за себе!
А цемент на те одразу: - А я тут при чому?
Мене взагалі не було у будинку тому!