«Ногай був розбитий і загинув. Причому його смерть арабські літописці пов’язували з руським вояком. За одними даними Ногай був взятий ним в полон і помер від ран, а за іншими — назвав себе і був вбитий русичем. За наказом Токти його було скарано на горло».
Б.Черкас. Західні володіння улусу Джучі.

Спеленатий арканами він їхав на коні
Між двох монголів, що кінці тримали
І холодно на нього позирали.
А в нього думи в голові сумні.
Бо ж розумів, що смерть його чека.
Тохта слова на вітер не кидає.
Та ніякого розпачу немає,
Хай смерть йому і буде нелегка.
Та відчуття, що покарав він зло,
Що вбив того, хто винен в смерті брата
Давало спокій перед стріччю з катом.
Перед очима все життя пройшло.
Нехай коротке. Але в час такий
Непевний люди й менше проживали.
Бо ж з усіма усі ворогували.
То не життя – зі смертю вічний бій.
Згадав Андрія – менший брат його,
Через якого, власне й опинився
В оцім мотуззі. Але не гнівився
За те на нього. Не було чого.
Андрій з дитинства вічно десь встрявав.
А він, як старший, мусив захищати.
Ходив з синцями часом через брата.
А підросли – за батька йому став.
Бо тато у поході десь пропав.
Де і могилка – то вони й не взнали.
Отак удвох поволі виростали,
Аж поки той нещасний день настав.
Андрій якраз по вулиці ішов,
Тут гайдуки боярські проїздили,
Та чимсь його добряче зачепили.
А в ньому, видно, враз заграла кров.
Тож огризнувся. Ті за нагайки́.
Взялись жорстоко шматувати тіло.
Від крові враз сорочка зчервоніла.
Микита повертався від ріки
Із вудками. Як тільки те уздрів,
Кілок дебелий вихопив із тину
Й перетягнув одного через спину,
Аж той з коня на землю полетів.
Та так невдало – й голову звернув.
Другий одразу аж збілів від гніву.
Та в очі глянув, повернув хапливо
І до маєтку чимскоріш майнув.
Полуда зразу із очей зійшла.
І гнів пропав – це ж смерть обох чекає.
Такого управитель не спускає.
Тікати треба скорше із села,
Поки не повернулись гайдуки.
Схопив Андрія та бігом до хати.
Узявся речі чимскоріш збирати.
Андрій стояв збентежений такий,
Бо, видно добре відчував вину.
Але назад вже пізно відступати.
Із клунками майнули поза хату.
Під лісом з димом вітерець війнув.
Микита озирнувсь – батьківський дім
Уже палав. І стисло серце йому,
Батьківського так жалко було дому,
Бо ж скільки всього пережито в нім.
Відсиділись у лісі та й пішли
На південь – долі кращої шукати.
Прийшлось довгенько по степах блукати,
Поки таки пристанище знайшли
Між біглого, зовсім лихого люду,
Який в степах розбоєм промишляв.
Із того і спожиток собі мав.
Гадали, що недовго там пробудуть.
Бо ж душі не лежали до тих справ:
Когось отак вбивати, грабувати,
Щоб люди тебе стали проклинати.
Та Бог з гріха того порятував.
Напали лихі люди на обоз
Купецький та й увесь розграбували.
Монголам, що степи ті пантрували,
Ватагу оточити удалось.
Кого убили, а живих усіх
Взяли в мотуззя і кудись погнали.
Усі вони перед мурзою стали.
А він уважно роздивився їх.
Когось скарати тут же повелів,
Взялись їм зразу ж голови рубати.
А декого, між них Микиту з братом,
Із молодих, напевно, пожалів.
Спитав, чи хочуть в найманцях служить.
Відмова, знано чим би закінчилась.
Тож всі живі одразу й зголосились.
Все ж, хоч якась надія далі жить.
Отак і опинилися вони
В загоні славнозвісного Ногая,
Що між монголів більшу силу має
І може лише порухом одним
В Сараї хана свого посадить.
Ходив з далеким турком воювати,
Зумів їх дикі орди подолати
Й похід на Візантію зупинить.
За що принцесу у дружини взяв,
З самим Царградом, навіть поріднився.
Тож на той час багато вже добився.
Та, звісно, плани на майбутнє мав.
Не хан якийсь, всього лиш беклярбек.
Та його слово важило багато.
Поміг Тохті в Сараї ханом стати…
Але розбив із ним вже скоро глек.
Отримавши від хана в дяку Крим,
Задумав від Сараю від’єднатись,
Самому в своїм краї керуватись.
Багато хто погодився із ним.
В Сакчі, де той Ногай тоді сидів,
Нойони різні часто приїздили,
З Ногаєм потаємно говорили.
І беклярбек з того́ дуже радів.
Тохта тоді не мав достатньо сил
Аби в бою відкритому зійтися,
Інтригами одними вдовольнився,
Аби хоча б зміцнити власний тил.
І, видно, все котилось до війни,
Якої вже ніяк не оминути.
Про те в розмовах тільки й було чути.
Аж ось, нарешті, ясним днем одним
Ногай похід військам оголосив.
І рушили з Сакчі його ногаї.
Микита і Андрій також рушають
З загоном руських найманців, що вів
Мурза Касим. Долали довго степ.
До них весь час загони прибували.
І скоро військо грізно виглядало.
Окинеш оком і не знайдеш, де б
Був степ пустим. Повсюди військо пхає.
Зібрав тут сотні тисяч душ Ногай.
Війська увесь заполонили край.
Цікаво, чи Тохта теж стільки має?
Дійшли до Дону, де Тохта чекав.
У нього війська вдвічі менше було.
Але від бою, бач, не відвернули.
А вже на завтра битви день настав.
Зійшлись у полі дві орди в бою.
Степ аж гудів від тупоту кінноти.
Пил різав очі, залітав до рота.
Ногай кінноту посилав свою
Туди, де якимсь робом відчував
У тім потребу. Бо ж від того пилу
Уже все поле від очей закрило.
Загін Микити ще поки стояв
В резерві. Коли майже все у бій
Ногай вже кинув. Раптом десь ізбоку,
По собі сакму лишивши широку,
Загін ординський вигулькнув, як стій
Й швидким галопом звідти полетів
До ставки беклярбека. Сподівався,
Що без резервів вже Ногай зостався.
Тохта Ногая вбити захотів,
Щоб тим ударом виграти весь бій.
Летить загін ворожий, пил здіймає,
Вже до Ногая ставки підлітає,
Немовби хижих ос великий рій.
Мурзи Касима не було в той час,
Був викликаний спішно до Ногая.
Але часу на роздуми немає.
- До бою! – закричав Микита враз
Й повів загін напереріз орді,
Що мчала степом. При шатрі Ногая
Зіткнулися, неначе хижі зграї.
Ногай спокійно на коні сидів,
Спостерігав, як руський той загін
Орду шабля́ми взявся шаткувати.
Хоч тих було і більше набагато
Та далі не пробився ні один.
Як половина в тій орді лягла,
Другі коней, нарешті повернули
Та й хутко, озираючись гайнули.
А скоро й битва виграна була.
Тохта звідтіль живим заледве втік.
Ногай, щоправда, не велів догнати.
І не тому, що мав великі втрати.
Гадав, що й так розбив Орду навік.
Собі всі землі аж по Дон забрав
Та й до Сакчі із військом повернувся.
Відзначити Микиту не забувся
І йому сотню під оруду дав.
Здавалось, все складається, як слід.
Із неба чорні хмари відступили.
Брати свій шлях-таки знайти зуміли.
І їх життя чекатиме без бід.
Та знов Андрій… Ногай вже на той час
Прийняв іслам й порядки мусульманські.
Устої забувалися поганські.
Отож, Андрій побачив якось раз
Дівчину, що Ногаю привезли
В його гарем. Десь із Русі украли.
Побачив він її і серце стало,
Бездонні очі з розуму звели.
У відчаї накинувся на тих,
Хто віз її. За шаблі ухопились.
Але-но тільки перша кров пролилась,
Міська сторожа кинулась до них.
І до Ногая повели на суд.
Микита пізно про те все дізнався,
І до Ногая чимскоріш подався.
Там вже цікавий позбирався люд.
Пробивсь Микита поки крізь юрму,
До смерті вже Андрія засудили.
Він тоді кинувсь до Ногая сміло,
Став про рятунок говорить йому.
Але Ногай й бровою не повів.
Велів Андрія тут же і скарати.
Хребет спочатку бідному зламати
І голову зрубати повелів.
Микита мусив бачити те все.
І злість йому у серці закипала.
І люта помста ціллю його стала:
Він теж Ногаю голову знесе.
Поклявся в тім, хоч слова не сказав.
Ще прийде час для помсти. Він за брата
Помститься, тільки треба зачекати.
І він чекав, а скоро й час настав.
Тохту Ногай, здавалось, переміг.
Та скоро вже нойони й чингізиди,
Що купи ще трималися для виду
Зчепилися. Той скоро перебіг
Знов до Тохти, за ним другий і п’ятий.
І серби, і болгари відійшли,
Хоч вірними васалами були.
Ногаю важко військо знов зібрати.
Зате Тохта за рік зумів зібрать
Орду велику, бо ж тепер він має
І тих, що відступились від Ногая.
Тож із тим військом взявся підступать
Вже й не до Дону – за Дніпро дійшов.
Ногай збирає спішно все, що здатен,
Та половину лиш зумів зібрати
Із сил, з якими вже Тохта прийшов.
Поки Ногай із силами збиравсь,
Уже і Буг ординці подолали.
Поміж Дністром і Бугом військом стали.
Ногай щось швидко вигадать старавсь.
Прикинувсь перше, що він захворів,
Про перемови взявся говорити,
Мовляв, все можна без війни рішити.
От вихворіє він за кілька днів
І стрінеться з Тохтою, щоб вони
Усе владнали… Сам же, за тим часом
Все ж пастку влаштувати сподівався.
Для того Тека з Чакою – сини
Ногая військо чимале взяли
Та за Дністер тихенько подалися.
Орду Тохти обходити взялися,
Щоб з тилу її вдарити могли.
Із військом тим Микита теж ішов.
Та по дорозі удалось відстати.
Він до Дністра узявся повертати,
А скоро вже і течію зборов.
Як тільки на тім боці опинивсь,
Помчав орду Тохти бігом шукати.
Недовго довелося і скакати.
Його загін ординський зупинив.
Він їм сказав: важливу має вість,
Нехай ведуть бігом його до хана.
Дав обшукати їм себе старанно.
Сказав, що лише хану відповість.
Його тоді до хана привели
І він про підлу витівку Ногая
Повідав. Та й про все, що добре знає.
Тохта був на Ногая страшно злий.
Велів орду негайно піднімать.
Поки сини ту пастку ще готують,
Ногаєве він військо замордує,
Бо ж втричі перевагу може мать.
Ударили ординці, що є сил
В місцевості, що Куканликом звалась.
Ногая військо скоро розметалось,
Розбіглося у відчаї навкіл.
Багато хто пробився за Дністер.
І сам Ногай також туди подався.
Дістатись до Сакчі він сподівався.
Життя порятувати би тепер.
Із ним загін в сімнадцять чоловік.
Микита, що в ординськім війську бився,
Уважно за усім отим дивився.
Помітив, у який подався бік
Отой Ногай. Подавсь за ним услід.
Іще й ординців прихопив з собою.
Летіли за Ногаєм вслід юрбою.
Хоч очі заливав холодний піт,
З отих Микита очі не спускав.
В ногайців коні втомлюватись стали
І скоро їх ординці наздогнали.
Загін ногайський на дорозі став
На бій останній, щоб прикрити втечу
Ногая. Закипів короткий бій.
Микита ж обійшов ворожий стрій,
Помітивши Ногая недалечко,
Рвонув за ним. Вже скоро й наздогнав.
Той, хоч спішив та часто озирався.
Нарешті, зупинивсь, за шаблю взявся.
І тут Микиту, врешті упізнав.
І зрозумів. Гнів раптом закипів
У його серці. Кинувсь на Микиту.
Тому вдалося напад той відбити.
В бою порадник геть поганий – гнів.
Тож вибив шаблю у Ногая з рук.
Махнув своєю й голова злетіла.
Здійснилось те, чого душа хотіла.
А скоро і копит донісся стук.
Ординці перебили ворогів
І за Ногаєм подалися далі.
Наказ: його живим узяти мали.
Спинились, зрозумівши все без слів.
Хтось голову Ногая підхопив.
Вмить посланця відправили до хана.
Микиту оточили всі старанно,
Бо хто зна, що Тохта би повелів.
Микита їхав, опір не чинив.
Ординці скоро ще до них примчали,
Тоді в аркани вже Микиту взяли,
Бо ж чингізида вбити він посмів.
І так він знав, що смерть його чека.
Але душа страху не відчувала,
Бо його помста винного догнала.
А далі? То у Божих все руках.
Тохті сміливо в очі подививсь,
Хоч і штовхали без кінця у спину,
Щоб перед ханом впав він на коліна.
А хан поглянув холодно, скрививсь.
Але, щоб справедливість показать,
Велів Микиті золота відважить,
Наскільки голова Ногая важить…
Одразу потім голову зрубать.
На те Микита слова не сказав
І хану лише злегка поклонився.
А сам в душі до Господа молився
Десь там на небі брат його чекав.