На гербі моєму спустошений біліє будяк,
Неродючі трави на мій дмухають спис,
На зелений, вицвілий вимпел:* емблему дикої віри
І любов до безплідних речей: так, любов моя
Серед найпрекрасніших любовей лицарів всіх,
Одна: найбезнадійніша, солодка й блюзнірська,
До Бога любов;
Я чую як вірування розсипається вщент,
Як скелі змиті водою зникають;
Я чую шум словесний із віку у вік,
І вітер холодний новий по рівнинам гуляє,
І всі святині порожні; та це для мене ніщо:
Священники й школи сумніватися можуть,
Хто ніколи не вірив; а я-от любив.
Ах, друзі, я добре знаю, що минає вона,
Любов, якою люблю, не принесе мені
Ні повернення, ні найму, чи будь-що приємне...
Так, я її випробовував, так, я знаю її коріння.
Землетрус і чума накидались на неї
Марно і відкотились на друзки розбиті...
Патякаючі неофіти!
Сліпі, перелякані дурні – думаєте, що я не знаю?
Думаєте навчити мене? Шляхів Його хіба я не знаю?
Дивні промахи, містичні жорстокості.
Все! Все! Я знаю Його, бо люблю. Йдіть!
Так-от, зі спустошеною травою на списі моєму
Безкінечно я їду, шукаючи Бога.
Вже волосся стало білішим за плюмаж мого будяка
І кінцівки мої вже ослабли; та в очах моїх
Зірка горить нездоланного прославляння,
Бо в душі одна надія безкінечно співає,
Що на чистому наступному розі дороги
Очі зможуть узріти Його...
Тихіше... Я взнаю те місце,
Коли воно знайдеться: кручена стежка
Попід крученою грушою – це я бачив
У першому сні ще до народження свого бачив,
В якому Він говорив...
Але сірі хмари падають градом
На крижану рівнину; вічно палаючи,
Я їду у вогні всепоглинаючому.

Вірш Гілберта Кіта Честертона, який передував однойменній короткій п'єсі.

«...вицвілий вимпел». Тут мається на увазі трикутний видовжений прапорець (pennon), на якому був зображений герб лицаря (у цьому випадку – будяк або чортополох) і який кріпився довгою або короткою стороною до списа.