1. На шляху ло Америки

Пливе на захід пароплав
У океані потопа заграва...
Давно твій дім нерідним став
Відколи згинула держава.

З тих пір - одвічний пілігрим,
Що є гіркіше від отрути
Розтанула Вітчизна наче дим
Ніде нема тобі спокути.

І от тепер на схилі літ,
Утративши дружину й сина
Ти полишаєш Старий Світ
Тепер - ще далі стала Україна.

Пливе на захід пароплав
І поки що не видно суші,
А сум на серце каменем упав
І ніччю оповив всю душу.

Дощить... Лютує океан
В Атлантиці вирує шторм.
Йому під стать душевний стан
Не зродить поетичних форм.

А далі стала ясна ніч
Великий Віз - один знайомий!
Життя й було непевна річ,
Що ж буде далі - невідомо...

Петлюра й УНР не дали собі ради
Багнети й тиф косили війська лави.
Одних в могилу - інших в Подєбради!
Така була трагедія загибелі держави.

І спогади за стінами Варшави
Думки про витоки недолі,
Хвороби нашої й неслави...
Тут лікування неможливеє без болю!

У літі сорок першім сподівання,
Як ти й вважав були сліпі...
Зродили лиш нові поневіряння,
Вигнання й табори ді-пі...

І від того "червоний брат"
В твоїм обісті все панує паном,
А ти в зажурі од вічних самозрад
Шукаєш долі там за океаном.

Та навіть завдаючи болю,
Ти виявляєш все ж свою любов,
Бо прийде день - і та держава,
що була як поле бою
Як поле бою зрине знов!


24 серпня 2010.

2. Нью-Йорк

На самоті в колодязях Мангеттену
Неквапом пропливають дні,
Вплітаючись у в'язь химерно плетену
В предовгім, божевільнім сні.

На цій іще чужішій чужині
Свобода є зате немає волі,
На цій іще чужішій чужині
Душа у замкненому колі.

О як той кельнер був правий,
Коли питав: "Навіщо приїжджали?"
Бездушний він, цей світ новий.
Даремно мрією назвали...

У Вавилоні цім нема природи:
Тут дощ не дощ, і сніг не сніг
Тут розчиняються народи,
Зникають всі, переступаючи поріг.

Лише тоді тобі надходить час розради
Як сонце звідси йде за невідомий небокрай
Тоді іде кінець (недовгий) буфонади
І вечір врешті-решт затоплює Ен -Ай.

І там на самоті, за столиком в кімнаті
Вирубуєш нові все вірші і статті.
У цій твоїй старій, занедбаній кімнаті
Папір єдиний друг лишився у житті.

8 вересня 2010.

3. Спомини: Ісход-ІІ

В словах теє не описати,
Безсилі тут усі слова
Його без жаху не згадати -
Фатальний день, що став Ісходом -Два.

Палала в небесах заграва
І вихор ніс той чорний сніг,
Вмирала у вогні Варшава -
Армагеддоном лихоліття лих.

Доба один раз покарала,
Віднявши в тебе Батьківщину
Та їй здалось того замало
Ще слід було розбить родину.

Вони лишились там - в розколотій Європі
У Прагу золоту немає вороття!
Бринить в очах сльоза, солоніша від ропи
І проклинаєш ти знівечене життя.

Немає сил щоб тамувати сум
Який приходить вечорами.
Нема розради від невтішних дум:
Що там? Чи все гаразд із вами?

Під п'ятою безбожної держави
Орудують нові господарі,
І чинять там кривавії розправи,
Лиху годину відбивають дзиґарі...

Чи не помститься й вам більшовики
Для них ненависному роду
За те що ви - Маланюки
Родина "ворога народу"?

Від цих думок нестерпний біль
Невпинно серце крає,
Скількох він вартує зусиль
І скільки сил виймає.

Тому чекаєш ти вістей
Із світу, що накрили хмари,
Нечастих бажаних гостей
Котрі розвіють кошмари.

А може зміниться усе.
Нарешті змилоститься доля.
На Схід ще вітер принесе
На крилах втраченую волю.

Тоді розіб'ються кайдани
Які скували там людину
Зустрінеш Мілу і Богдана
І возз'єднається родина...

...Колись напевно так і буде
Однак не за твого життя...
Та щоб урешті-решт прозріли люди
Працюй на те далеке майбуття!

10-12 вересня 2010.

4. Сон

Сьогодні знов наснилась Україна
Далекий звідси отчий край,
Куди душа неспинно лине,
Утрачений у лихолітті рай.

Та сон стирає всі прощання
Тебе воз'єднує із ним....
І забуваються смеркання
Стаєш ізнову молодим.

Ти тільки - но вернувся з міста:
Крокуєш повз зелене жито
Став знову юним гімназистом
І надворі - початок літа.

Як завше, у погожі дні,
Співає жайвір над великим степом,
Літає у високій вишині
Там де полудене херсонське небо.

І повіва легенький вітерець.
На житнім полі чинить рухи,
І линуть хвилі із кінця в кінець
Блищить під сонечком Синюха.

На смерть колись зійшлися сили дві
Мигтіли стріли, били у літаври
Курились в небі тучі грозові
Рубалися литовці, русичі й татари.

А нині - лиш далекі блискавиці
І марево яке дощем пролитися не змогло.
Колишняя татарська Торговиця
Зовсім переродилась на село...

І ось видніють вже Архангорода хати,
Знайомі он акації, трава
Он баба, дід і батько з братом,
Зібрались зустрічать усі. І мама ще жива...

Прокинувсь... Блідий з Атлантики світанок
В вікно ізнову заграва
Осінній знов нью-йоркський ранок
Всю душу наскрізь пробива.

Сусідніх хмарочосів шпичаки
Безжально знов пронзають небо...
Одне питання навзнаки:
Америко, куди подітися від тебе?

3 жовтня 2010.

5. Думка

Одна лиш думка - якби не горнувсь
Все знов і знов терзає без упину:
Як сталося, що горда і велична Русь
Переродилась на аморфну і покірну Україну?

Були ж раніше козаки
От докопатись би до кореня проблеми:
Чом предки були вояки,
Нащадки ж стали тюхтії-нікчеми?

Колись нас Руссю прозвали
Ми знали ціну весям і полям
Та назву ось подарували
Одвічним "друзям" - москалям.

Подумали вельможнії гетьмани:
"Пусте, іще щось віддамо!"
І от пішли поволі християни
Ізнов на панщину - ярмо.

Звелись до малоросіянства
Зміняли вольність на азійське тло,
На ниві псевдохристиянства
Повільно підростає зло...

А ми - розбиті покоління
Розсіяні по всій Землі,
Справляєм знай одне уміння:
Шукаєм винних, розпускаємо жалі.

7 жовтня 2010.