Роки тридцяті... Грона болю
Рука якого літописця би змогла
Уповні описати всі страждання і сваволю
Що випали на долю українського села?

Там за корову й поле виганяли з хати
Сім'ю лишали на морозі умирати
Якщо не йшов в колгосп і опирався без упину
Був шлях один - в "Сібірь неісходиму".

За кілька літ після Голодомору
У Рахнівці одна родина
В часи Великого Терору
Чекала на народження дитини.

В рік тридцять восьмий Стус Їлина
У день різдвяний народила сина
Та, не посмівши, шостим січням записала
І Василем його назвала.

І сорок сім вже літ потому
Наприкінці свого життя
Задав Василь питання дідові святому
Що разом з ним ділив тюремнеє буття.

"А що то має означати
Як родиться дитина на Різдвяне свято?"
І старець так йому прорік:
"Від Бога ласку додаткову той має чоловік.

Однак при цьому слід додати
Кому дається - і спирається багато!
Щоб бути гідним дня святого
Хреста нести слід впродовж життя тяжкого."

Із малих літ його випробувала доля.
Він з бабою лишився, розлучився із батьками
Що відірвалися від поля
Й пішли на схід з холодними вітрами.

Бо треба було щось робити
Щоб пережити лихий, недобрий час
Їм довелося Рахнівку лишити
Поїхати в незвіданий Донбас.

Життя було там тяжке до нестями
(Не було би колгоспів - не тікали!)
Робота - спуск до вугільної ями
В котрій чимало погибали.

Опісля каторги, там де виконували плани
Житло - дощаті закіптюжені бараки
І жили там колишніх селяни
Гірш ніж в контурі собаки!

І оселились старші діти, мама й тато
У місті Сталіно (в ім'я
Їх головного мучителя і ката)
На двоє літ була роз'єднана сім'я.

А потім з нерідної вже бабиної хати
Забрав Семен дітей менших із собою
Пів-України щоб ізторувати
І в Сталіна зустрітись із журбою.

Бо де нема рятунку від протягів і бруду
Хвороби там супутники повсюди
Донька Палажка помирала
Життя її недуга забирала.

Лиш її встигли поховати
(Біда завжди не йде одна)
Знов довелось родину рятувати
Бо почалася вже війна.

З причини тої занурився тато
Не скоро він поставить хати
Обжився лиш - нова біда
Брунатна з заходу орда.

Війська з Донбасу відступали
Війна десятками вбивала
Чимало лиха Стуси зазнавали
Та з іншими ще гіршеє бувало.

Тоді на цвинтар боялися ходити
Бо німці там могли убити.
Далі бої все так зорали. Що і загубили
Палажчиної самий слід могили.

А як вже готувались німці відступати
Так стало скрутно, хоч йди старцювати
"І батько з Іваном сином, Донбасом мандрували
Усе що мали на харчі переміняли.

Війна залишила донецькі вже простори
Та доля знов підготувала горе
Ізнов біда підкралась негаданно
Снарядом насмерть ранило Івана.

Лежав він без ноги посеред поля
Промовив лиш: "Не плачте, то вже моя доля!"
І скоро потому лиш його не стало
В п'ятнадцять літ у землю поховали.

Підводили із братом попрощатись
Дививсь Василь на щоку брата
Ой, як не хтілось, із Іваном розлучатись
Як не хотілось землі тіло віддавати.

Одначе треба було далі жити
Барак уже зовсім навісний став
Тяглись батьки щоби на хату заробити
Та й для Марії вже школярський вік настав.

Ішла із ранку мати,
А Василя лишала щоб сторожував
Їй доводилось на городі працювати
Не знала - син із дворища тікав.

І не помітили батьки відколи
Прийшов Василь їх сам до школи
Від вчительки дізналась мати
Що син уміє і газети вже читати.

Отак і почалось Василеве навчання
Опісля - город і боротьба із лихом
Дозвілля - музика й читання,
А їжа - коржики зі жмихом.

Хвороба батька й хати будування
Не кине лихо, все тримає
Розрадою є лише читання:
В книжках добро перемагає.

Та оптимізм - юності ознаки
Донбас то не лише нужда й бараки
Хоч це і не Едемський рай
Усе ж таки то непоганий край.

В степах там море неозоре
Гіркого полину та ковили
І терикони мов Скелясті гори,
А в небесах ще мріють степові орли.

І в цьому краї, у час звітування
Навчивсь Василь і віршувати
Про ті душі переживання
Коли приходить час кохати.

А ще були надії, сподівання
Дитяча віра у свою державу
Коли не знаєш ще розчарування
То і вождям вигукуєш ти славу.

Проте, хто починає
Пізнавати рано
Той, зрозуміло, прозріває
Спізнає першим і тирана.

По двох літах Василь у Рахнівці знову
Приїхав улітку на гостини у баби
Вільно почуєш в селі рідну мову
А ще є річка де клумкають жаби.

Поле й стерня
В мішку - колоски
Тут же об'їзчик враз доганя
Бійка. Що є колгосп - далося взнаки.

Пізнав Василь:
Гірше худоби живе тут людина
І щоб нікуди не дівся із сіл
Немає паспорта у селянина.

Закарбувавшись із давніх днів
Проросли з допомогою музи
Затамовані в серці образа і гнів
Рядками Мар'їнки та кукурудзи.

Василь Стус народився 7 січня 1938 р. в с. Рахнівка Вінницької області. Його мати Ірина (Їлина) Стус, записала дату народження 6 січня, бо вважала що земна людина недостойна народитись в один день з Ісусом.
В таборі ВС 389/36 Василь спитав про того хто народився на Різдво в Семена Скалича - святого що відбував табірний термін за християнську віру. Далі за текстом.

У 1937 р. батько поета Семен Стус завершувався на шахти Донбасу, попри те що правління колгоспу було проти. Він поїхав під відповідальність вербувальника. Невдовзі потому Ірина Стус разом зі старшими дітьми Палажкою й Іваном поїхала до чоловіка в Сталіно (Донецьк). Менші Марія і Василь лишились в баби.
Напередодні Великодня 1941 р. Семен Стус забрав з села менших дітей. В цей час старша дочка Палажка захворіла на менінгіт, який тоді був невиліковним. На другий день Пасхи вона померла.
Стуси намагались збудувати хату, але війна перешкодила здійсненню цих планів.
Брат Іван в полі натрапив на снаряд і був смертельно поранений. Йому було лише 15 років.
Малий Василь потайки бігав до школи і батьки про це не знали. Доки вчителька не спитала чому їх син босий ходить в школу. Тоді ж йому ще не було й шести років.

Мова йде про голодну зиму 1946 - 1947 рр. Семен Стус будував хату, але від важкої праці захворів і був змушений поїхати на лікування до Монастирища.
Зі спогадів Василя:"Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабусі. Збирав колосся - по стерні. За мною гнався об'їзчик - я втікав, але він верхи на коні (безтарка з парокінгю) - наздогнав мене, став вибирати торбинку, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-літній хлопчик!) що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали".
У Мар'їнці стоять кукурудзи - вірш зі збірки "Зимові дерева ", де описується життя колгоспників.