Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!
Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів не висказаних рими
під небесами бурштинових слив.
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.
Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)
У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.
Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже
Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Дорога крізь ніч (поема про Василя Стуса). Пролог
Яке забрала сатанинськая система
Реклося йому забуття...
Сумна це повість. Давня тема...
Скажу про те що мав сказати
Колись давно у вересневі дні
Про що давно хотів писати
Та щось тоді завадило мені.
Блаженні ті, хто не бояться смерті
Наперекір усій зловісній круговерті,
Плюючи на аморфнеє буття,
Незламними ідуть з свого життя.
Рідкі оази мертвої пустелі
І одинокі білі скелі
У чорнім, мов та сажа, морі зла
Негідникам де завжди нєсть числа!
Коли все бачиш угорі
Карикатури - не портрети
Коли негідні є поводирі
Вождями є тоді поети.
Я знаю певно, ще не раз
Скарає невблаганна доля нас
За те що Богом даний час проспали
Згори баласт не покидали.
І джерело усіх тих бід
Старі міхи - нове вино
Вже цілих вісімнадцять літ
Усе це тягне нас на дно.
Тому ідуть ізнову й знову
Десь ізгори такі розмови:
"Ми Стуса вашого і знать не знаємо
В Донецьку імені і чути не бажаємо".
За машкарою мелодрами
Його ім'я паплюжать вдруге
І чиниться оця підла наруга
Під синьо-жовтими прапорами!
Достойна є на те заміна
Про це й нема розмови!
Гордися цим країна
Не опустився він до мови!
Такі завжди були готові
Системі вірно послужити,
Як не проливши трохи крові,
То все ж душити і давити!
Ізнов ніхто не зміг спитати:
Чому ж тоді Національний?
Де на фасаді партократи
Там до снаги Колоніальний!
Донецьк не є один у цьому
По Україні всюди так
Усюди ріжуть по живому
Для нашого це знак.
І за завісою глупої ночі
Щоби не бачили того людської очі
У Києві на Просіці Четвертій
Дуби та сосни прирікалися до смерті.
Бо вирішили дяді й тьоті із міської влади,
Що скверу тут уже не бути
І взагалі грошей заради
Зелений Київ слід назавжди забути.
Не будем більш вести про те розмови
Скажу лиш я одне-єдине слово
Без пам'яті - немає майбуття,
Згадаємо його стражденнеє життя.
Автора давно цікавила тема життя Василя Стуса і роль у його другому процесі Віктора Медведчука про що колись був написаний вірш (ранній і незрілий). Перший задум був восени 2005 року до двадцятої річниці загибелі поета.
Повернувся до нього автор навесні 2009 року, коли в Дніпропетровську був проведений вечір творчості митця "Стусове коло".
Над поемою автор працював більше десяти років.
Перефраз рядка одного з віршів Евгена Маланюка "Коли у нації вождів нема тоді вожді її поети."
Непроведена деколонізація призвела до того що в Україні панує повільна стагнація. Виявом цього стали: опір щодо присвоєння імені Стуса Донецькому національному університету (регіонали хотіли присвоїти йому ім'я першого секретаря Донецького обкому КПУ Дегтярьова).
Мова йде про війну за сквер на вулиці Львівській (колишня Просіка Четверта), де міська влада намагалась вирубати залишки реліктового лісу. З цього лісу молодіжний актив Києва хотів у 2009 році зробити сквер Василя Стуса.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
