Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
усе можливо і не суть важливо
іде процесія чогось несуть
періщить у серйозні очі злива
розмова заганяється у кут
інверсія сухотна й дратівлива
а ти вчепивсь у вибраний абсурд
що із-під ніг висковзуюча линва
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.
За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб з
Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Звитяжний погляд пломінкий,
В червоне листя між туманів
Ховає вогкість чорних вій.
В кутах сандалових, у грозах,
Від’ємних від сльози дощів,
У ластовинні верболозу,
Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
коли життя світліш одверте
із відчуттями холодів
ставало загадково стерпним
відбитком на віконній шибці
у місті наче іншим ледь
з його скарбами у крамницях
в очах доросліших дітей
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.
Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для св
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.
Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.
Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Дорога крізь ніч (поема про Василя Стуса). Пролог
Яке забрала сатанинськая система
Реклося йому забуття...
Сумна це повість. Давня тема...
Скажу про те що мав сказати
Колись давно у вересневі дні
Про що давно хотів писати
Та щось тоді завадило мені.
Блаженні ті, хто не бояться смерті
Наперекір усій зловісній круговерті,
Плюючи на аморфнеє буття,
Незламними ідуть з свого життя.
Рідкі оази мертвої пустелі
І одинокі білі скелі
У чорнім, мов та сажа, морі зла
Негідникам де завжди нєсть числа!
Коли все бачиш угорі
Карикатури - не портрети
Коли негідні є поводирі
Вождями є тоді поети.
Я знаю певно, ще не раз
Скарає невблаганна доля нас
За те що Богом даний час проспали
Згори баласт не покидали.
І джерело усіх тих бід
Старі міхи - нове вино
Вже цілих вісімнадцять літ
Усе це тягне нас на дно.
Тому ідуть ізнову й знову
Десь ізгори такі розмови:
"Ми Стуса вашого і знать не знаємо
В Донецьку імені і чути не бажаємо".
За машкарою мелодрами
Його ім'я паплюжать вдруге
І чиниться оця підла наруга
Під синьо-жовтими прапорами!
Достойна є на те заміна
Про це й нема розмови!
Гордися цим країна
Не опустився він до мови!
Такі завжди були готові
Системі вірно послужити,
Як не проливши трохи крові,
То все ж душити і давити!
Ізнов ніхто не зміг спитати:
Чому ж тоді Національний?
Де на фасаді партократи
Там до снаги Колоніальний!
Донецьк не є один у цьому
По Україні всюди так
Усюди ріжуть по живому
Для нашого це знак.
І за завісою глупої ночі
Щоби не бачили того людської очі
У Києві на Просіці Четвертій
Дуби та сосни прирікалися до смерті.
Бо вирішили дяді й тьоті із міської влади,
Що скверу тут уже не бути
І взагалі грошей заради
Зелений Київ слід назавжди забути.
Не будем більш вести про те розмови
Скажу лиш я одне-єдине слово
Без пам'яті - немає майбуття,
Згадаємо його стражденнеє життя.
Автора давно цікавила тема життя Василя Стуса і роль у його другому процесі Віктора Медведчука про що колись був написаний вірш (ранній і незрілий). Перший задум був восени 2005 року до двадцятої річниці загибелі поета.
Повернувся до нього автор навесні 2009 року, коли в Дніпропетровську був проведений вечір творчості митця "Стусове коло".
Над поемою автор працював більше десяти років.
Перефраз рядка одного з віршів Евгена Маланюка "Коли у нації вождів нема тоді вожді її поети."
Непроведена деколонізація призвела до того що в Україні панує повільна стагнація. Виявом цього стали: опір щодо присвоєння імені Стуса Донецькому національному університету (регіонали хотіли присвоїти йому ім'я першого секретаря Донецького обкому КПУ Дегтярьова).
Мова йде про війну за сквер на вулиці Львівській (колишня Просіка Четверта), де міська влада намагалась вирубати залишки реліктового лісу. З цього лісу молодіжний актив Києва хотів у 2009 році зробити сквер Василя Стуса.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
