Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Дорога крізь ніч (поема про Василя Стуса). Пролог
Яке забрала сатанинськая система
Реклося йому забуття...
Сумна це повість. Давня тема...
Скажу про те що мав сказати
Колись давно у вересневі дні
Про що давно хотів писати
Та щось тоді завадило мені.
Блаженні ті, хто не бояться смерті
Наперекір усій зловісній круговерті,
Плюючи на аморфнеє буття,
Незламними ідуть з свого життя.
Рідкі оази мертвої пустелі
І одинокі білі скелі
У чорнім, мов та сажа, морі зла
Негідникам де завжди нєсть числа!
Коли все бачиш угорі
Карикатури - не портрети
Коли негідні є поводирі
Вождями є тоді поети.
Я знаю певно, ще не раз
Скарає невблаганна доля нас
За те що Богом даний час проспали
Згори баласт не покидали.
І джерело усіх тих бід
Старі міхи - нове вино
Вже цілих вісімнадцять літ
Усе це тягне нас на дно.
Тому ідуть ізнову й знову
Десь ізгори такі розмови:
"Ми Стуса вашого і знать не знаємо
В Донецьку імені і чути не бажаємо".
За машкарою мелодрами
Його ім'я паплюжать вдруге
І чиниться оця підла наруга
Під синьо-жовтими прапорами!
Достойна є на те заміна
Про це й нема розмови!
Гордися цим країна
Не опустився він до мови!
Такі завжди були готові
Системі вірно послужити,
Як не проливши трохи крові,
То все ж душити і давити!
Ізнов ніхто не зміг спитати:
Чому ж тоді Національний?
Де на фасаді партократи
Там до снаги Колоніальний!
Донецьк не є один у цьому
По Україні всюди так
Усюди ріжуть по живому
Для нашого це знак.
І за завісою глупої ночі
Щоби не бачили того людської очі
У Києві на Просіці Четвертій
Дуби та сосни прирікалися до смерті.
Бо вирішили дяді й тьоті із міської влади,
Що скверу тут уже не бути
І взагалі грошей заради
Зелений Київ слід назавжди забути.
Не будем більш вести про те розмови
Скажу лиш я одне-єдине слово
Без пам'яті - немає майбуття,
Згадаємо його стражденнеє життя.
Автора давно цікавила тема життя Василя Стуса і роль у його другому процесі Віктора Медведчука про що колись був написаний вірш (ранній і незрілий). Перший задум був восени 2005 року до двадцятої річниці загибелі поета.
Повернувся до нього автор навесні 2009 року, коли в Дніпропетровську був проведений вечір творчості митця "Стусове коло".
Над поемою автор працював більше десяти років.
Перефраз рядка одного з віршів Евгена Маланюка "Коли у нації вождів нема тоді вожді її поети."
Непроведена деколонізація призвела до того що в Україні панує повільна стагнація. Виявом цього стали: опір щодо присвоєння імені Стуса Донецькому національному університету (регіонали хотіли присвоїти йому ім'я першого секретаря Донецького обкому КПУ Дегтярьова).
Мова йде про війну за сквер на вулиці Львівській (колишня Просіка Четверта), де міська влада намагалась вирубати залишки реліктового лісу. З цього лісу молодіжний актив Києва хотів у 2009 році зробити сквер Василя Стуса.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
