Школу закінчено. Срібна медаль.
Життя молоде - широка даль
Від станції Сталіно - дорога у Київ
Вже як давно про журналістику мріяв.


Та, не сказавши ще і півслова,
Враз наштовхнувся вже на відмову:
- Що? Тридцять восьмий? Знаєш що ти
Рік почекай. Трохи ще підрости.


І повернувся Василь у Донбас
На залізницю пішов працювати
Слід щось робити щоб зайняти час
Та й на навчання теж заробляти.


Наступного літа лишився він тут
Щоб не журналістом - учителем стати
Тут і вступив у педінститут
(Той самий ДонНУ, що не схотіли назвати).

Роки навчання. Дорога у фах.
Заліки, пари, безсоння муки.
Література, мови, Лаплас, Фейєрбах.
Ох і важкий ти камінь науки!

Ішло між тим вже до Відлиги
От-от падуть і стіни заборон
І викладач давав йому років 20-х книги
Інкогніто, бо так і не дозволив їх закон.

Там було все: ранній Сосюра і Тичина вільний,
Косинка, Рильський, Курбас і Зеров,
Куліш, Осьмачка, Хвильовий і Підмогильний
А ще Антонич, Влизько, Любченко, Петров.

Тієї неокласики перлини
Які (попри безбожжя) благословив і Бог
Вони вели в широкий світ літературу України
І більшість вивели за це у Сандармох.

А той із них, який живим лишився
Більш не творив уже містерій
Історія сумна як цвіт переломився
Під грубим чоботом ягод-єжових-берій.

Та Сталін вже помер,
І ті які йому хвальби співали
Зібралися на з'їзд тепер
І там дощенту розвінчали.

Уся недовга ця теплінь
Дала втім новий поштовх сил
І спричинила знову рінь
У поколінні де був і Василь.

Хоча і культ кривавого упав
Його змінив одразу культ Хрущова
І кожен хто хоч краплю волі мав
До оборони став вже словом.

Русифікація. Для нації життя - питання руба
Водночас - Орач, Міщенко і Дзюба,
Голобородько. По тих часах то Сходу слава
Скільки борців за українську справу

Зросли в зросійщенім Донбасі
Щоб стати совістю у часі
Коли реклося - смерть і забуття
Так їхнє Слово стало голосом життя.

З'явившись у відлижне десятиліття,
Юні поети - романтики
Дали тону на півстоліття
І в цім дисидентська - семантика...

І ось вже скінчилось у виші навчання
Поїхав на захід, на стажування
Для нього, дончанина Кіровоград
Мовби з пустелі в зелений сад.

Зорі, світанки, тумани над Бугом
Так мандрував би нескореним лугом
Цілісіньку решту свого життя
Та ось вже назад йде час вороття.

Час вже державі борги віддавати
Час армійськії плаци топтати
Зате його вірші друкують нині
В газеті головній "Літературній Україні".

Добірка, правда, ще не книжка
Зате у рецензентам - сам Малишко.
А вірші перші хай читають
Може знайомі про Стуса згадають.

Лубни, Солониця. Область Полтава.
Звитяга козацька, кривава слава
Тут починався шлях у солдати
Нелегко було його торувати.

Віршів у армії катма,
На них немає часу у курсанта
Бо зранку муштра знову підніма
Щоб злішим до солдатів був сержантом.

І прорвалася не раз за це злоба
Унаслідок - наряд, догана і губа.
Та ще погані вісті що ізнову
В Донецьку з шкіл і далі виганяють мову.

Та час усе завжди порозставляє
І вже він на губу не потрапляє
У вільний час відвідує Лубни
Які так на історію багаті, аж із самої давнини.

Із дому йдуть листи й розмови телефоном
Уже і офіцер. Повага за законом.
І третій рік пішов. Шестидесяті вже настали
Скорочення у війську, а хлопцям до Уралу.

І поїзд від України. Із рідних піль
Повз безліч просторів, градів та сіл
Завіз їх далеко за тисячі миль
В далеку Свердловщину й Нижній Тагіл.

Позаду лишились полтавській ниви
Довкола ліси на березі Іви
Комарі і болота, будні будбату,
Останній же рік! Тримайтесь солдати!

Зима. Життя в глушині, а серцю могила
Та хоч би й дістатись до того Тагілу.
За воєнробство - звільнення в місто
Туди де життя з провінційного тіста.

Тут люди шукають якихось розваг
Знаменна подія - вистава собак
Півміста на дійство зібралось у парку
І багатьом вболівальникам жарко.

Із орденами пси на параді
Тут же господарі у дефіляді
І вірш з'явився про мент доленосний:
"Шкода, що я сам не пес орденоносний!"

Час на Уралі відбувся ще лунко:
Втрачений палець і виразка шлунку.
Та в нагороду - з Кузьміцкасом дружба
З ним у розмовах минає і служба.

І от нарешті Чебаркуль! Яскрава мить!
Кисегач - озеро в долині
Попереду вже дембель майорить,
А далі - ти на батьківщині.

Знов осінь. Журавлів тужливий плач
Вгорі лунає без упину
-Прощай уральський ліс та хвилі Кисегач
Я повертаюсь в Україну.

Хто б міг йому тоді сказати
В якому би наснилось сні
Що в цьому краї умирати
Зведеться у такі ж осінні дні?

Школу юнак закінчив зі срібною медаллю у 1953 р. і відправився поступати на журфак Київського університету. Однак йому було відмовлено за віком.
У 1954 - 1959 рр. поет навчався в Сталінському педагогічному інституті (нині Донецький національний університет який у 2014 році було евакуйовано до Вінниці і названо ім'ям Василя Стуса).
Взагалі цих викладачів було двоє К. Тесленко і Т. Духовний. Потайки вони давали читати Василеві твори репресованих українських неокласиків.

Мова йде про шестидесятників Олега Орача, Володимира Міщенка, Івана Дзюбу що навчались також в Сталінському педагогічному інституті.

У липні 1959 р. випускники інституту (й серед них Василь) відправились на стажування в Гайворон Кіровоградської області.

У 1959 - 1962 проходив службу у війську. Спочатку в Лубнах на Полтавщині. З 1960 р. під Нижнім Тагілом.

Сюжет взято з вірша "Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік".

Під час термінового розвантаження машини втратив фалангу безіменного пальця лівої руки.

Вінцас Кузьміцкас - санінструктор будбату, армійський друг Василя. Обидва любили розмови про мистецтво, що втілилось у вірші "Холоднозорий присмерк приуральський"

Чебаркуль місто в Челябінській області, де В. Стус проходив курси офіцерів у вересні 1962 р. Звідси був демобілізований як офіцер запасу. Як згадка про це було написано вірш "Озеро Кисегач".