Якщо у двох попередніх новелах мова йшла про позитивних персонажів, то тут мова піде про дуже недобру і жорстоку людину. З огляду на його національне походження авторові, звичайно, можуть закинути ксенофобію чи расизм, однак він має зауважити що його негативне ставлення до цього чоловіка обумовлене якостями характеру і аж ніяк не расовим чи національним походженням.

Він з'явився у нас наприкінці восьмидесятих років і вперше я побачив його коли прийшов до свого сусіда дядька Дем'яна. До сорока років дядько Дем'ян працював кранівником на металургійному заводі, але потім у нього трапився інфаркт. Після цього дядька відправили на пенсію за інвалідністю і він аби прожити й зайнятись чимсь пішов торгувати на центральний міський ринок.

Це був час коли в життя увійшли "особи адідасівської національності" - рекетири. Погрожуючи торговцям і кооператорам вони збирали з них данину як грішми так і товаром. Звертатись до міліції не було ніякого сенсу: по-перше, за бандитами стояли впливові люди, що використовували їх як інструмент для власного збагачення; по-друге, чимало дільничних самі ставали рекетирами.

Тому аби захиститись від бандитів потрібно було дружити з кимось із кримінальних авторитетів. І дядько Дем'ян в цьому не був виключенням, він намагався водити дружбу з всіма авторитетами які тримали тоді у своїх руках центральний міський ринок аби вони його торговельну точку не обирали дуже сильно. Одним із них і був саме той китаєць Ван Лю про якого я хочу вам розповісти.

Це був похмурий чоловік середнього зросту років так із тридцяти - сорока з жовтуватим відтінком шкіри та досить помітним червоним шрамом на обличчі. Ще він був абсолютно лисим (як ми згодом дізналися в нього була остання стадія раку хребта і це ще більше посилювало його ненависть до оточуючих). Ван Лю завжди йшов нашим провулком у супроводі свого слуги - молодого високого чоловіка з Північного Китаю, що йшов услід за ним і котив на коліщатках жовтувату валізку з якимось візерунком. В нашому кварталі він з'являвся нечасто: або приходив до дядька Дем'яна, або ще до когось.

Не можна сказати, що я тоді був примірним хлопчиком і вітався з усіма хто говорив мені "Доброго дня!", іноді з мене і з десятого разу було не витягнеш привітання у відповідь. Однак, коли я спробував привітатись із китайським "мафіозі", то у відповідь нарвався на шквал люті.

Я сидів на паркані і коли китаєць і його слуга проходили повз мене промовив:

-Доброго дня, дядьку Ван Лю!

А у відповідь почув злостиве:

- Ти мені не племінник, а я тобі не дядько.

Я став говорити, що у нас в Україні та й взагалі в Радянському Союзі діти називають старших "дядьками" й "тітками". Ван Лю зміряв мене злим поглядом есесівця, що дивився на впійманого партизана й відрубав:

- А мені начхати на те хто кого у вас тут називає. Ви нав'язали нам цього ублюдка Мао Дзедуна з його покидьками через яких я мусив тікати з дому тепер ще вказуєте як мене слід називати.

- А як же вас називати?

- Гаспадін.

- У нас немає гаспод, бо була революція,..- став я переповідати все те що нам втовкмачували ледь не з пелюшок. Однак той, не слухаючи мене, разом зі слугою рушив униз нашим провулком.

Невдовзі за грубість і лайку Ван Лю стали дражнити всі діти селища.

- Ваше ім'я Ван Лю - зменшувальне, а повне - Ван Лай? - питали вони.

- Ану ванлайте звідси! - кричав бандит.

Деякі з них набагато менш толерантні ніж я, бігали і кричали йому вслід: "Кітайоза! Кітайоза! Кітайоза!" А він у відповідь посилав їм химерну суміш російсько-китайських матюків. Розлючений на весь світ, він кричав:

- Я б вас спалив живцем усіх разом із вашими собаками-вчителями, які вчать вас комуністичним химерам!!!

Щодо мене, то всі зустрічі з китайцем супроводжувались лайкою та погрозами зарізати.

- Ви, дядьку, злі як монголо-татарин, - говорив я, сидячи на паркані.

- Ось я тобі зараз покажу за те що ти мене рівняєш з тупими й брудними монголами!!! - кричав Ван Лю, виймаючи з-за поясу чималенького фінського ножа.

- Ану вали геть звідси!!!

- Слюхай, не ціпай його, - відповідав мені слуга.

Дізнавшись про конфлікт між мною та китайцем, дядько Дем'ян сказав:

- Не розмовляй з ним. Це не та людина що відповідає добром на привітання. Я б сам з ним зовсім не спілкувався та дружити з такими доводиться бо на базарах тепер панують вони.

Апогеєм нашого конфлікту стала тиха липнева неділя 1990-го року. Напередодні увечері, я почув як моя мати назвала Ван Лю хунхузом*

- Тільки дивись, не кажи йому так - бо він нас заріже - сказала вона.

Наступного дня до мене прийшов мій друг Рома і я сказав йому про те що почув від батьків про китайця якого серед нас, хлопчаків, не любив ніхто.

Невдовзі Рома говорить до мене:

- Полізли на паркан, он іде той китаєць.

Я кажу йому:

- Може не треба, він мені ножем погрожував.

- Та не дрейф, полізли...

Сидимо ми на паркані і дивимось, як ледве пересуваючи ноги (видно що рак уже став добивати його до паралічу), йде нашим провулком Ван Лю. Доходить до нашого паркану і каже:

- А, це знову ви! Тепер полізли діставати мене удвох. Нічого, трапитись ви мені якось на вулиці, я вас заріжу.

- Ви значить, дійсно хунхуз, як каже Альошка, - вставив свої п'ять копійок Рома.

- Навіщо ти це кажеш, він же нас дійсно заріже, - відказую я Ромі.

- Я не тільки вас, але й ваших батьків поріжу, - кричить нам Ван Лю. - Бо не дають вам ременя.

З цими словами він витяг з сумки здоровенного батога і з криком "І-і-і-я-я-а!!!" вдарив по паркану.

Ми притиснули голови, але все ще всиділи.

- Дядьку, ви злі як Карабас-Барабас, - промовив я.

- Я Карабас - Барабас!!! І-і-і-я-я!!! - крикнув Ван Лю і вдарив знову. Тепер батіг летів нам в обличчя і ми мусили швидко зістрибувати додолу.

Тим часом бандит з криком "І-і-і-я-я-я!!!" щосили лупав по паркану.

Від криків та ударів по всьому провулку піднявся шалений собачий гавкіт. На ґвалт собак з дворів вибігали люди.

- Ван Лю, ти збожеволів? Навіщо ти б'єш по паркану? - почули ми голос дядька Дем'яна.

- Б'ю бо тут сиділи паскудні хлопчиська, нахабні немов хунвейбіни*, - відповів китаєць і подибав униз провулком.

Протягом кількох наступних днів нам говорили щоб ми не виходили на вулицю, бо він нас точно заріже. Та через тиждень злого чоловіка розбив параліч. Було це так. Відчуваючи свій кінець, Ван Лю від своєї люті схотів завдати болю ще комусь. Він вирішив зґвалтувати й зарізати вісімнадцятирічну дівчину на вулиці Понадяровій. Його намір виявив сусідський хлопчик і став його дражнити: "Дядько Ван Лай, дядько Шанхай. Не впіймаєш - доганяй!!!" Бандит погнався за ним і впав.

Потому він проіснував ще два місяці в лікарні. Кажу проіснував, бо життям це назвати не можна: ти прикутий до ліжка і відчуваєш такий біль, що й морфій не помагає.

Тут багатьом дорослим стало шкода китайця і вони стали сварити нас, дітей, за те що дражнили його. Це було рік потому як китайський уряд безжально придушив студентську демонстрацію на площі Тяньаньмень і багато хто вважав того чоловіка дисидентом що втік від переслідувань маоістів.

Однак, всі їх жалі розвіяв молодий міліціонер кореєць, що знав майже всіх вихідців з Далекого Сходу, що оселились у нашому місті.
Почувши про те що сталося він відповів так:

- Ван Лю був не просто бандитом, а "бєспрєдєльщіком". І з Китаю він утік за вбивства й грабунки, бо там йому світив розстріл, і тут продовжив чинити так само. Добре що серед вас він нікого не зарізав.

Хтось потім казав що цей чоловік нібито був сином китайського поміщика, що був пограбований комуністами і мовляв тому він став бандитом. Звичайно багато людей постраждало в ХХ столітті від тоталітарних режимів, однак не всі з них стали такими людиноненависниками як Ван Лю.

*Хунхуз (китайськ.) - бандит.

*Хунвейбіни - молодіжне крило Комуністичної партії Китаю. В часи так званої "культурної революції" були активними учасниками переслідування тих кого КПК оголосила "ворогами народу".