Цю історію Льоня чув від старих людей коли був малий.

Не так все було раніше як зараз: на місці сучасних житлових масивів Нові Кайдаки, Червоний Камінь, Покровський та Дніпровського металургійного заводу стояло місто-фортеця Новий Кодак. Як воно з'явилось і хто його заснував невідомо. Напевно це були реєстрові козаки наприкінці XVI століття. Як розповідав колишній січовик Микола Леонідович Корж, "місто Нові Кодаки стояло ще за ляхів, а там як брали запорожці, то воно вигоріло дощенту з невеличкою церковкою вкритою соломою та очеретом. Після цієї пожоги знов построїли церков і містечко та ще й кріпостю по запорозькому кшталту, на диво осадили. Обвели кругом глибокою канавою, валом і рогатками в дві лави на сажень од канави." Далі у 1650 р. в зв'язку з дозволом гетьмана Хмельницького кочувати в дніпровському Надпоріжжі татарам мешканці посаду Старого Козака переселились сюди. Швидше за все саме тоді з'явилась назва містечка. Оточували Новий Кодак рів, високі вали (їх залишки де-не-де ще можна побачити) та три башти: одна з заходу, друга над Дніпром, а третя з півдня. Над валами з чотирьох боків стояли розкати з гарматами та сплетені з лози кошелі набиті землею щоб під час ворожого обстрілу містечка кулі застрягли в кошелях і не шкодили мешканцям, війську та вартовим і щоб на валу можна було безпечно стріляти по ворогам зі щілин.

Розташувалась фортеця на перетині двох старовинних шляхів з Києва на острів Хортицю через старе козацьке поселення Таромське та з Прогною (урочище на Кінбурнській косі біля Чорного моря, де чумаки добували сіль) на Полтаву із великим перевозом на Дніпро на лівому березі якого розташувалось село Кам'янка Старожитня. Через це поселення було багатим: в ньому діяли численні шинки й трактири в центрі була базарна площа де 15 серпня, а також у вересні та грудні проходили ярмарки на яких торгували вином, горілкою, сіллю та всіляким крамом. Також у Новому Кодаку знаходилась дерев'яна церква святого Миколая з церковним правлінням. Пізніше коли місто стало центром паланки з'явились і канцелярія, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми та майстерні.

Довкола міста в долині Дніпра росли праліси з цінними породами дерев - дуби, осики, граби, явори, поміж яких в ріку впадали джерела ті водотоки з солодкою, як говорили козаки, водою. З півдня довкола міста розкинувся широкий степ в якому де-інде були розкидані козацькі хутори з сім'ями запорожців.

З заходу розкинулися дніпровські плавні з озерами, протоками, струмками та річками. Одна з них Івлинка текла в лісі, де через сто років виникне поселення Діївка.

Вважалась Івлинка чаклунською річкою: в ній за повір'ями жили русалки. В ніч на Івана Купала до її берегів приходили відьми на шабаші. До неї ж приходили козаки-характерники, що збирали там цілющі трави.

Визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гноблення створила козацьку державу українців - Гетьманщину. Це була козацько-старшинська республіка. В ній не було кріпацтва, а замість великих магнатських фільварків постали дрібні фермерські господарства козаків і селян. Зникли також лихварі й орендарі, що випивали кров простих людей. І склали тоді пісню

Ой немає луччє ніде
ніж у нас на Україні,
Що немає ляха,
Немає врага,
Немає унії.

Та нажаль рано помер Хмельницький і по його смерті, союзники в особі царства Московського та царя Олексія Михайловича почали грубо втручатися у внутрішні справи України. Гетьман Іван Виговський уклав угоду в Гадячі з Річчю Посполитою про входження України в якості Великого князівства Руського у федерацію з короною Польською та Великим князівством Литовським. У липні 1659 р. в бою під Конотопом козаки та кримські татари перемогли московське військо. Та московити були хитрішими і домоглися повстання лівобережних полків, де наказним гетьманом став брат першої дружини Хмельницького Яким Сомко.

В той час жив у Новому Кодаку помічник осавула Овсій Дорофієнко і у всьому місті не було видатнішого парубка ніж його син Максим. Він умів скакати верхи на коні, вправно володів шаблею, стріляв влучно з лука та пістоля, одним словом підростав молодий козак і оборонець землі української. Умів вправно читати псалтир і писати, а більше грамоти козакові на той час і не треба було.

- Слід віддати твого сина до Києва в колегію, бо він має хороші здібності у навчанні, - казав Овсію місцевий священик.

- Ні, це ви, духовенство, маєте навчати своїх дітей в академіях, а в нас, козаків, діти з 17 років йдуть на Січ у джури. Потім з них виховують вправних козаків, що йдуть у походи на Крим, на Чорне море захоплювати турецькі галери і визволяти з турецької неволі бранців. Потому їм можна вже й одружуватись, - відповідав священники Овсій.

А своєму синові старший Дорофієнко казав:

- Як виповниться тобі сімнадцять, поїдеш ти на Січ боронити землю українську та віру православну.

Потім промовчав і додав:

- Хоча те що коїться зараз на Гетьманщини мені не подобається. З'явилося десять гетьманів що ладні й матір свою продати аби тільки їм булава дісталася. Починається міжусобна війна і кожен запрошує чужинців аби вони допомогли йому в боротьбі за владу.

Між тим Максим разом з іншими хлопцями бавився у війну, скакав на коні до свого хрещеного батька Бобиря, що жив на хуторі у Бобиревій балці (згодом Аптекарській). Там на березі річки Половиці (яка згодом дала назву козацькій слободі) він збирав суниці, а потім їхав понад Дніпром через вкриту лісом гору десять верст до фортеці Старий Кодак, де починалися дніпрові пороги якими справляли свої човни лоцмани. Він також мріяв переплисти через пороги, але дорослі йому цього поки що не дозволяли. Потому він повертався додому. На невеличкій довбанці Максим перепливав через Дніпро до Старожитньої Кам'янки, ловив рибу біля островів, тож міг стати і вправним лоцманом.

Кожної осені хлопець полював на диких гусей та качок у плавнях, вправно цілячи в дичину з лука чи пістоля. Тому його торби були завжди повні. Вабила його й річка Івлинка, кортіло побачити русалок про яких розповідали старі люди або відьом які збираються на шабаші. Хотів він також зустріти характерників, що збирали там трави. Змалку Максим чув про те як вони у бою відвертали кулі від козаків, переходили річки сухими; по суходолу плавали на човні, лікували хвороби та рани.

Батько йому відповідав на теє:

- Не шукай русалок бо вони тебе залоскочуть і втоплять. Відьми теж небезпечні: можуть чоловіка перетворити на щось не подібне. А характерництво не від Бога.

Та Максим не відступався.

- Я русалкам петрового хреста кину і вони від мене відчепляться. Відьом свяченими кулями постріляю. А характерники хоч і не від Бога зате боронять землю нашу і віру християнську від ворогів, помагаючи козакам у бою.

- Так, але все одно хто з чортом знається той потому до чорта і йде. Характерників ховають без попа та ще й протикають серце осиковим кілком щоб вони по смерті не вставали з могили та не шкодили людям.

Коли Максим підріс то разом з іншими парубками став ходити у посад, де жили дівчата, на вечорниці (жінок, щоправда, на прикордонні, яким являлись Вольності Війська Запорозького Низового, було не так і багато). Там у посаді він разом зі своїми друзями гуляв з дівчатами Вівдею, Христею, Мотрею, Праскою та Іваною. З козацьких дівчат жодна не припала до серця Максиму: він знав, що це гречкосії одружуються в шістнадцять - сімнадцять років, а козаки спочатку ходять у походи на Крим чи на Польщу. Та і багато хто з січового товариства все життя лишався неодруженим. Сам батько казав йому:

- Ось походиш два - три роки з козаками, а тоді можна думати про одруження.

Настав 1663 рік, на Січі обрали кошовим Івана Брюховецького або як його прозвали Іванця, колишнього джуру Хмельницького. Це була доволі хитра й підступна людина, що вміла заворожувати людей гарними промовами, в яких обіцяла золоті гори. Багатьом старшинам (і серед них Овсію Дорофієнко) новий отаман не подобався та вони розуміли що нічого не вдієш: коли товариство обрало владу то її треба слухатись.

- Іванець Брюховецький- вискочка, свинопас що виліз нагору, - казав старий Дорофієнко в колі родичів. - Однак він влада і владу доводиться слухати. Сподіваюся що січове товариство рано чи пізно роздивиться хто його кошовий і перебере його. В порівнянні з ним Сомко, хоч і з роду крамаря та більше мені до душі.

Навесні того року до Нового Кодака прибув почет, приїхав з самої Москви боярин Семен Наришкіну зі своєю дружиною та донькою. Їх зустрічав паланковий полковник, осавул та вся старшина.

- Я родовитый боярин и прислан от самого царя послом на Сечь - промовив він зустрічаючим.

- Добре, - відказав йому полковник. - Тільки в нас жінки на Січ не допускаються.

- Но я боярин и прислан от самого царя, - спробував заперечити йому Наришкін.

- Хоч і боярин родовитий та якщо на запорозькій землі, то мусиш шанувати наші звичаї, - відрізав паланковий полковник.

Зрештою боярин був змушений погодитись, бо тоді в Україні москвини ще не почувалися цілковитими панами. Родина боярина залишилась в Новому Кодаку в будинку паланкового полковника.

Прийшовши до свого приятеля; сина полковника Никифора, Максим побачив дочку боярина Аліну. Це була висока й струнка дівчина з русявим волоссям, заплетеним у кому, круглим світлим обличчям та зеленими очима. Хлопця розібрала цікавість: чому полковникові гостя весь час ховається у своїй кімнаті. Максимові захотілося побачити дочку боярина та зблизька поговорити з нею: адже він ще ніколи не зустрічав близьких до царя людей. Тому він став приходити до подвір'я паланкового полковника. Однак родина Наришкіна сторонилася місцевих, навіть до рідних господаря зайвий раз старалася не виходити, відправляючи до них своїх слуг.

"Чому вони уникають нас, адже ми однієї віри?" - думав Максим. Поволі він став забувати про дочку боярина. Аж ось одного разу, проходячи повз будинок полковника, побачив її у садку.

Хлопець підійшов до тину що відгороджували подвір'я. Дівчина побачивши його, тихо скрикнула і хотіла забігти в будинок.

- Не бійся мене, я ж не татарин, - промовив Максим.

- Зачем ты здесь? Ещё увидит моя мать что я стою рядом с тобой, - відказала Аліна.

- Ну і що з того?

- Нельзя девушке стоять рядом с парнем. Неужели ты этого не знаешь?

- Це у вас у Московії так? У нас в Україні парубки з дівчатами сходяться на вечорниці і ніхто їм нічого не каже.

- Как? А матери девушек знают об этом?

- Звичайно, вони теж ходили на вечорниці коли були молоді.

- У вас какие-то дикие обычаи. В России женщины не выходят к мужчинам если те собираются в доме.

- Як же Ви одружуєтесь?

- Через сваху. Старую женщину которая приводит жениха к семье невесты.

Потому хтось вийшов у двір і Аліна швидко відійшла.

Ледь не щовечора Максим йшов до подвір'я паланкового полковника і коли бачив там Аліну підходив ближче до тину і якщо поруч не було нікого вони розмовляли.

Виявилось що її батько родич дружини царя і є одним з наближених бояр. Цар довіряє йому як собі і направив батька до кошового з якоюсь метою.

- Чому ваш цар відмовився присягати козакам оберігати наші права і вольності на раді у Переяславі? - якось запитав Максим.

- Потому что царь это самодержец и своим подданным не присягает, - відповіла Аліна.

- Але є король польський присягає при обранні своїй шляхті, хоча він також монарх, - не погоджувався хлопець.

- Царь русский ни перед кем не несёт ответственности, кроме Бога. Все подданные его холопы.

- І ми? Вільні козаки, українці теж?!

- Да, не пройдет и ста лет как все будет едино: одна вера, один язык, один народ.

- Ніколи такого не буде. Україна - вільна країна, цар Олексій Михайлович прийняв нас під своє покровительство, а в іншому в нас свої права і вольності.

- Поверь мне, через век Малая и Великая России будут составлять единое целое, ничем не отличаясь друг от друга, - сказала Аліна і потому додала: - И эта пустыня будет заселена и получит название Новая Россия.

- Ми не Нова Росія, ми Стара Росія або Русь, - заперечив Максим, бо чув від священика, що в перекладі з грецької Росія і є Русь, - а ця "пустеля" є Вольностями Війська Запорозького Низового, де розташовані наші фортеці і паланки.

Розмова роздратувала хлопця і він, попрощавшись, невдовзі пішов додому.

Однак він недовго сердився на дівчину, бо вона припала до душі молодому козакові. Максим довго не признавався собі що закохався в боярську дочку, але він і не помітив як Аліна зайняла всі його думки. Хлопець перестав ходити на вечірні посиденьки з друзями.

- Максиме, ти часом не захворів? Чого це ти став сторонитися нашої компанії? - питали вони його.

- Та знаєте, останнім часом я хочу побути на самоті, - казав молодий Дорофієнко.

Дівчині він довго не міг признатися у своїх почуттях, бо боявся що вона підійде його на сміх. Так Максим мучився аж доки одного вечора твердо вирішив відкритись.

Стояв вечір кінця травня. Вже було по літньому тепло. Сонце заходило за вкриті лісом Таромські пагорби. В садку співав соловей.

- Співає соловейко, - сказав Максим і запитав. - А у вас, у Москві, теж співають солов'ї?

- Да, у нас тоже весной поют соловушки, - відповіла Аліна. - Только у нас весной не так жарко как здесь.

- Аліно, я хочу тобі в чомусь зізнатись... - зам'явся на хвилину хлопець, але потому продовжив. - Я покохав тебе всім серцем.

- И что? - з тривогою перепитала дівчина. - Ты же знаешь что между нами ничего быть не может. Кто ты и кто я...

- Давай утечемо і таємно повінчаємось у якійсь церкві.

- Это невозможно. Если мы убежим то нас поймают. Тебя казнят, а меня отправят в монастырь. Ведь я боярская дочка, а ты простой казак. Не подходи ко мне больше.

Спантеличений і засмучений Максим пішов додому. Світ йому став немилий. Батько щось певне здогадувався, бо того вечора сказав:

- Через два тижні я відправлю тебе на Січ. Щось ти став нудитись останнім часом.

За два дні повернувся боярин і забрав свою родину з Нового Кодака. Максимів друг Никифор зустрів хлопця і сказав йому:

- Я все гадав що це останнім часом з тобою сталося. Тепер зрозумів. Вона просила передати що пам'ятатиме тебе. Її ж батько сказав що як тільки вони повернуться то видасть дочку заміж за сина свого друга, теж боярина.

- Я зрозумів, - промовив Максим.

- Знаєш, не сумуй. Ось ми невдовзі поїдем до Запорізького Коша. Це справжнє життя, а баби то таке...

Невдовзі потому прийшла чутка що Брюховецький оголосив себе гетьманом і готується рушити походом на Лівобережжя.

Овсій Дорофієнко був занепокоєний цими вістками.

- Тобі треба рушати якнайшвидше на Січ. Підійдеш до мого друга Тараса Півтора кожуха і скажеш щоб він попередив Сомка що чернь повстала проти нього і оголосила гетьманом Іванця.


- Я напевно не встигну. Скільки треба скакати верхи до Січі звідси - два дні. Навіть якщо заженеш коней.

Старий козак хвильку подумав, а потім промовив:

- Знаєш, я відправлю тебе Дніпром з лоцманами. Тільки на шляху до Січі лежать дев'ять порогів. Не злякаєшся бурхливої бистрини?

- Ні, я завше мріяв переправитись через пороги.

- Добре. Тоді ти відправишся разом із лоцманом Петром Мартиненком по Дніпру. Причому сьогодні ж.

Того ж дня Максим сів у дуб разом із лоцманами і рушив рікою на Січ. Вони пливли через забори і пороги, вода ревіла і розбризкувала пил, загрожуючи потопити човен.

Однак досвідчені лоцмани впевнено долали буруни, проходили крізь канали і врешті -решт останній поріг Вольний лишився позаду.

- Ти молодець, не злякався, - сказав Петро Мартиненко.

- Так, я давно хотів здолати пороги. Тільки бачу що самому це б мені не вдалося, - відповів хлопець.

- Нічого, підростеш і станеш вправним лоцманом. А може ще будеш долати пороги проти течії як характерники. Вони пливуть в чотирьох: троє досвідчених і один новачок. Поволі досвідчені залишають четвертого і до найвищого порога він має дістатись один.

- А де вони живуть, ці характерники?

- Цього не знаю. От тільки що не на Січі. Там вони бувають час від часу.

За Хортицею Дніпро став ділитись на протоки, краючи землю на великі острови вкриті очеретом.

- Це почався Великий Луг, - сказав Мартиненко. - Як кажуть Січ - мати, а Великий Луг - батько. Що на війні козак здобуде, те у Великому Лузі проп'є і прогуляє.

Зрештою вони дісталися острова Чортомлик на якому розташовувалась столиця Війська Запорозького. Вийшовши на берег, і увійшовши до фортеці вони побачили збудження серед козацтва. Січова голота, зібравшись біля шинка вигукувала:

- Брюховецького гетьманом! З ним сірома буде сита й п'яна, - кричав один п'яниця.

- Геть старшину, що зажерлася і крамаря Сомка! - вигукував другий.

- За Україну без панів як було за Хмельницького, - потягував третій.

- Що се? Невже їм пороблено? - спитав Максим в одного з заможних козаків.

- Та от, як сам бачиш, хлопче, - сказав той. - Сірому підкупив Брюховецький так що вона вся тепер за нього. Скільки я, Тарас Півторакожуха живу на світі, а такого (мав на увазі дурисвітства) не бачив.

- Дядьку Тарасе... Це ви, а мене батько Овсій Дорофієнко послав до вас сказати щоб ви попередили Сомка що Брюховецький замахнувся на булаву.

- Максиме, так це ти. Однак я нічого не зможу вдіяти, бо Брюховецький заборонив козакам і ти на Гетьманщину. Готується похід на лівий берег Дніпра, і цар за нього. Це сказав йому боярин який приїжджав на Січ...

- Я знаю, він зупинився у нас в Новому Кодаку, - відповів Максим.

І довелося Максимові приймати участь у поході запорожців на Лівобережжя. 17 червня 1663 року на чорній раді Іван Брюховецький був обраний гетьманом лівого берега, і практично одразу ж підписав з московськими боярами додаткові статті що обмежували українську автономію. Хлопець від того що приймав участь у такій негідній справі зовсім упав духом.

При поверненні з Ніжина, де відбувалась чорна рада йому зустрівся лоцман Петро Мартиненко.

- Що, Максиме? Хоч Іванець і не характерник, а добре всім голову замакітрив, - промовив він і потім додав. - Знаєш, героїчні часи минають і тепер козацтво поборює само себе. Тому я пропоную тобі не брати в цьому участь, а долучатися до нас, до характерників.

- Як, невже ви... - почав Максим.

- Так, хлопче. Ми і лоцмани, і оборонці цієї землі, і водночас її хранителі. Ми не живемо на Січі, нас бояться і стороняться звичайні люди. Та все ж Запорожжя тримається завдяки нам.

- Але ж характерництво не від Бога і характерників ховають без попа та ще й проштрикують серце осиковим кілком.

- Так про нас кажуть ті хто нічого не знають. Насправді ж характерники використовують дані їм згори здібності задля оборони віри православної від поганів. А доживаємо ми віку в монастирях. Тільки монастирі в нас особливі, там лише колишні характерники...

Потім Мартиненко додав:

- Зваж на те що характерництво це велика відповідальність. За все що ти зробив неправильно, чи не зробив коли міг, відповідаєш перед своїм життям та перед Всевишнім. Іще ми не знаємо ст з жінками. В тебе нема дівчини з якою ти засватаний?

- Ні.

- От і добре. Підеш до нас?

- Так.

Отак і став Максим Дорофієнко характерником, учнем Петра Мартиненка. Він пройшов важкі випробування. Лікував поранених і хворих. Неодноразово у походах він разом з іншими чарівниками напускав ману на ворогів і допомагав козакам здолати їх. Ще він був лоцманом і справляв по дніпровських порогах дуби, а також піднімався на човні проти течії чого звичайні лоцмани зробити не могли. Він прожив дуже довге життя і дожив до того часу коли цар Петро І зруйнував Січ і козаки були змушені покидати рідні терени.

А тепер перенесемося в Олешківські піски - ту піщану місцевість що згодом "стараннями" худоби німецьких колоністів була перетворена на пустелю. У вересні 1771 року загін російських піхотинців йшов через цю місцевість на Крим. Стояла вітряна погода і в очі солжатам несло пісок. На межі піщаних кучугур і степу вони побачили курінь перед яким догорало вогнище. Командир та його денщик, а також французький мандрівник котрий супроводжував військо підійшли ближче. На зустріч їм вийшов старий згорблений чоловік весь сивий як молоко. Він вклонився гостям і зупинився, підкидаючи хмиз у багаття.

- Кто таков? - суворо спитав офіцер, дивлячись на старого.

- Відлюдник. Живу тут майже сорок років відколи козаки вернулися на Запорожжя. Я вже був старий та й нікого з моїх рідних і знайомих не залишилось.

- Quelle âge est-vous? Сколько... вам... лет... - спитав мандрівник, ретельно підбираючи слова бо російською мовою він володів погано.

- Не пам'ятаю, але те що не менше ста двадцяти це точно. Я ще пам'ятаю гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Було те та вже не вернеться. Чув кілька років тому від чумаків що в Україні скасували гетьманство. І Січі скоро не стане. Намагався я запевнити кошового що їх повернення на Запорожжя це не надовго. Тільки мене ніхто не послухав.

- Да. И скоро Малая Россия прийдёт в идеальное управление. Станет с Великой единым целым. Все пережитки старины будут устранены на благо подданных, - бундючно відповів командир.

- Так. І закабалять знов гречкосіїв гірше ніж було за ляхів, - відповів старий. - Тільки ви дарма думаєте що це навіки. Україна була, є і буде навіть тоді коли про ваших царів і згадка вивітриться.

- Ты... ты бунтовщик. Я тебя кнутом отстегаю и в Сибирь сошлю, - закричав командир.

Старий глухо розреготався:

- Нічого ти мені не зробиш. Бо саме зараз надійшов мій час вмирати.

Він відійшов, влігся на пісок і стулив очі. Вітер спинився і на Олешківські піски впала тиша...