Йшов уже другий місяць подій які згодом будуть названі Революцією Гідності. 22 січня загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський. "Диктаторські закони" прийняті Верховною Зрадою України (саме на таку назву заслуговувала скорочена Партією Регіонів парламентська більшість) спричинили хвилю захоплень державних установ. В п'ятницю 24 січня низка фанатів-ультрас ФК "Дніпро" намагалася штурмувати Дніпропетровську обласну державну адміністрацію. Напад було відбито спецпризначенцями "Беркута", нападників затримано і згодом відпущено, виставивши їм суми штрафів з п'ятьма нулями.

Наступного дня один з координаторів Євромайдану, член проводу Української Народної Партії Анатолій Сокоринський почав різко критикувати нападників, і невдовзі викликав на себе зворотню реакцію: натовп почав скандувати йому; "Ганьба!" і "Провокатор!"

- Добре! Я провокатор... - відповів Сокоринський. - Двадцять років борюсь за українську справу, і маю на те.

Виступили інші люди які вступилися за Сокоринського, проте більшість вже була заведена сторонніми і налаштована йти до облдержадміністрації. Одні говорили, що адміністрація забарикадована кучугурами снігу які протягом останніх днів були звезені звідусіль, двір та підступи до нього залиті водою, що закрижаніла на морозі і штурм будівлі призведе до трагічних наслідків. Інші говорили, що необхідно діяти, бо, мовляв, у Києві люди вже перейшли до рішучих дій, то ж і в Дніпропетровську слід йти до облдержадміністрації і вимагати відставки губернатора Колеснікова та голови адміністрації Удода. Врешті, щоб не залишатись осторонь від подій, в які так чи інакше будуть втягнені євромайданівці, я теж згодився йти, знаючи наперед, що це дурна заведенція яка нічим хорошим не завершиться. Частина координаторів дніпропетровського Євромайдану збиралася виїхати на похорон Нігояна до села Березнуватівка, при цьому заявивши про заборону збиратись у неділю на віче, і, особливо, наближатись до "урядового кварталу" області. Після мітингу, що намітив розкол серед євромайданівців, я зайшов погрітись (надворі стояла досить холодна січнева погода) до торговельного центру "Пасаж", і через дві хвилини там погасло світло. Як згодом виявилося торгівельний центр було знеструмлено аби завадити показу фільму про Євромайдан, що був знятий П'ятим каналом (кілька людей при цьому застрягли в ліфтах більше ніж на дві з половиною години). Вийшовши з оповитого темрявою ТЦ, я звернув вулицею Короленка на Комсомольську і став спускатись нею до колишнього скверу імені Леніна. Звідти добре було видно двір облдержадміністрації облитий водою так, що дерева в ньому аж до верхівок взялись бурульками. З двору йшов дим: це грілись солдати внутрішніх військ, прохід між адміністрацією та облрадою з боку проспекту Кірова був весь захаращений кучугурами снігу, який все ще продовжували вивертати з камазів і оточений ланцюгом екіпірованих спецпризначенців. З протилежного боку де було розташовано одну з "елітних" новобудов вихід до парку імені Глоби перегороджували ще один ланцюг біля якого зібрався натовп молоді, яка скандувала "Міліція з народом!" та інші гасла, відомі ще з часів Помаранчевої революції.

Наступного дня, проходячи вулицею Шмідта, я зайшов до ТЦ "Приозерний" і піднявся на останній поверх і дивився на екрані трансляцію з Києва, де йшли сутички на вулиці Грушевського. Потім вийшов на вулицю Комсомольську до скверу. З боку вулиці Чернишевського до паркану, що огороджував двір адміністрації підходили люди. Їх було більше тисячі. З двору зі змінним шипінням летіли стовпи сіруватого диму: вочевидь там палили димові шашки.

- Тітушки в адміністрації, - сказав хтось у натовпі.

І дійсно під охороною міліції у двір заходила колона молодиків спортивної статури, обличчя їх були скриті медичними масками, а на рукавах були нав'язані жовті стрічки. Багато хто з них тримав в руках палиці. Було тітушок кількасот. З обох боків паркану пішла словесна перепалка, що швидко переросла в "перестрілку" сніжками та пляшками. Забахкали петарди. Озброєні палками та частинами вуличної загорожі хлопці почали бити паркан. Почався хаотичний штурм адміністрації. Удворі стояли внутрішні війська, вв-шники не дуже хотіли отримувати травми через адміністрацію. В обличчях молодих строковиків згадувався страх. В них летіли пляшки із запалювальною сумішшю, сніжки та фейєрверки. З початком штурму тітушки були заведені в будівлю адміністрації.

Через п'ятнадцять - двадцять хвилин хлопці в балаклавах розбили паркан і прорвались у двір. На деякий час все стихло. Від протестувальників до будівлі пішла делегація на переговори стосовно виведення тітушок з будівлі та надання їм коридору для виходу. Біля паркану виступав один з учасників мітингу П. Він повідомив, що біля готелю на вулиці Свердлова з'явились нові загони тітушок. Щоб роздивитись уважніше я зайшов до двору разом з дядьком Сергієм (мешканець Дніпродзержинська, "афганець"). У дворі вже зібралася сила - силенна народу, що згодились надати коридор для виходу "антимайданівців", але у випадку найменшої провокації були налаштовані їх бити (якби тітушок спробували вивести, то там би більше за все почалося "місиво").

Невдовзі знов полетіли каменюки та пляшки, але тепер міліція стояла в середині двору, то ж до неї майже нічого не долітало. Зате для протестувальників у дворі вони становили чималу небезпеку.

- Не кидайте...вашу мать, - кричали з двору.

Та на крики ніхто не звертав уваги. Просто в двох сантиметрах від мене гепнулася і розбилася об лід пляшка з-під пива.

А далі почалися "гойдалки". Вишикувані в ряд міліціонери стали написати на протестувальників. Ті, в свою чергу, також вишикувались в лави й почали розгойдувати міліціонерів. Ситуація була небезпечною для обох боків, бо під усіма була чималенька ковзанка. Я у перші лави не ліз, оскільки там була реальна небезпека що розчавлять або затопчуть.

- Тітушки, тітушки, - закричали збоку розбитого паркану. - Чоловік двісті, сунуть з бульвару.

Половина присутніх у дворі стала вибігати назовні (видно що і міліцією, і загонами тітушок керувала одна й та сама сила і досить - таки вміло, чого не скажеш про тих хто штурмував адміністрацію). Практично одразу міліція пішла в наступ. Передні лави кинулись навтьоки. Виникла небезпека бути зім'ятим утікачами, то ж я озирнувся у пошуках дядька Сергія і крикнув: "Тікаймо!"

Втікати по кризі було незручно й небезпечно, я бачив як позаду мене упав хлопець. Озирнувся щоб подати йому руку, але він був уже на ногах. Ми вибігли, очікуючи, що за нами поженуться, але міліція, вийшовши до переднього краю в наступ не пішла. Ми побігли до того місця де були тітушки, але вони вже встигли накивати п'ятами. Залишився лише один постраждалий якому вже надали допомогу.

Далі я озирався довкола. Біля паркану стояв чоловік і, показуючи якусь книжечку (очевидно посвідчення ",воїна - інтернаціоналіста"), кричав до вв-шників:

- Коли ви вб'єте мене і мого сина? Згадайте Лівію, там спецпризначенці не змогли врятувати захитаного режиму, не врятують вони й тут.

Неподалік люди примірювали щит вирваний у когось із спецпризначенців. Я теж його приміряв. Щит виявився доволі зручним для носіння.

Отже штурм було відбито, переговори теж завершились нічим: одного з переговорників Вадима Шебанова було заарештовано. Більше на переговори ніхто не йшов. Далі знов почався штурм, тільки вже кволий. Хлопці підпалили сухі стебла дикого винограду, що вчився довкола паркану. З пожежної машини що стояла у дворі стали поливати вогонь, а потім і людей, котрі фотографували на телефони все що відбувалося.

Порозмовлявши з одним із учасників протистояння, я зрозумів, що адміністрації ніхто явно не захопить і з заходом сонця міліція й тітушки перейдуть в контратаку. Сам він вже добре надихався сльозогінного газу...

Сідало сонце, тож я зрозумів що потемки від мене користі буде ще менше ніж зараз та й люди вже стали поволі розходитись. Я вирушив додому повз три групи тітушок, що скупчилися по вулиці Чернишевського. Мені поталанило: вони мене чомусь не зачепили.

Надворі був мороз мінус двадцять градусів, але слід було не зупинятись, не заходити до торговельного центру "Приозерний", бо там можуть затримати. Далі йшов проспектом Карла Маркса...

За кілька кварталів ніщо не нагадувало про протистояння на Кірова, йшли перехожі. Десь зі співами пройшли кришнаїти...

Так закінчились мої пригоди біля ОДА. Через півтора місяця, коли змінилася влада, я знову з'явився біля стін облдержадміністрації, але уже щоб захищати її. Та це була зовсім інша історія.