- Мій брат Маріус був в Індії і там полював на тигрів.

- Йому поталанило?

- Так.

- Багато звірів убив?

- Він не зустрів жодного тигра.

Французький анекдот

Після невдалого штурму Дніпропетровської облдержадміністрації, в якому довелось брати участь, я близько тижня очікував арешту. В тому що за мною прийдуть було більше впевненості ніж сумнівів: з верхніх поверхів адміністрації та облради нас знімали, а до того ж двір був обладнаний системою спостереження та камерами запису і підставою для затримання могла бути непокора працівникам правоохоронних органів та замах на їх життя (як повідомляло обласне телебачення, саме це інкримінувалось затриманим учасникам), що загрожували досить тривалим терміном ув'язнення. Однак в події втрутилися сили природи: наступного дня весь Дніпропетровськ завалило снігом, то ж міському та обласному керівництву на певний час стало не до нас. Того вечора від тітушок та спецпризначенців постраждали кілька десятків людей із яких більшість були затримані. Центром міста ходили зондеркоманди тітушок та силовиків і затримували всіх хто вважався їм підозрілим. Так було затримано й кинуто до СІЗО хвору на ДЦП людину якої під час тих подій і близько не було. Канал "1+1" повідомив, що під час сутичок біля адміністрації в центрі міста було побито члена Дніпропетровської міської організації ВО "Свобода" Ярослава С., внаслідок чого він отримав відкриту черепно-мозкову травму і лежав у реанімації лікарні імені Мечникова. Проте нашим "правоохоронним" органам це не завадило проводити допити ледь живого хлопця на предмет його нібито терористичної діяльності. В будинку його батьків було зроблено обшук, "знайдено" заздалегідь підкинуті "вибухові предмети", конфісковано більшу частину бібліотеки його батька (знічев'я раптом виявилось що "екстремістськими і фашистськими книжками" являються... твори Фрідріха Ніцше та "Ілюстрована історія України" Михайла Грушевського).

Через дві доби невідомі розтрощили офіс обласної організації ВО "Свобода" (одночасно там була громадська приймальня народного депутата України Миколи Міщенка), а наступного дня арештували керівництво міської організації на чолі з Кирилом Дороленкои, арештованих кинули до СІЗО СБУ на вулиці Червоній, при цьому не допускали до них адвокатів (звичайна практика для України епохи Віктора Януковича). Їм інкримінували... спробу здійнити теракт на Запорізькій атомній електростанції. Одним словом маразм крєпчав... Поки все не втрясеться знайомі мені порадили не з'являтись у центрі міста.

Наприкінці січня влада й опозиція підписали мирову угоду згідно якої влада звільняла всіх затриманих в заарештованих під час масових сутичок, натомість опозиція має звільнити всі захоплені адміністративні будівлі. Однак і перша, і друга сторони зволікали з виконанням обіцянок.

Десь на початку лютого заарештованих перевели на домашній арешт. З того часу я знов став ходити на Майдан, де як і раніше було багато людей, тільки ми повсякчас перебували під недремним оком тітушні. Біля адміністрації та облради стояли армійські палатки в яких сиділи представники комуністів та інших проросійських ліворадикальних організацій, що виступали за відновлення Радянського Союзу (у перші дні після штурму туди зігнали бюджетників та заводчан щоб створити масовість на "Антимайдані", але довго їх там не тримали, бо установам та підприємствам потрібно було працювати). Під час цієї заварухи я взяв лікарняний і не їздив на свою роботу до музею історії міста Дніпродзержинська.

В Дніпропетровську, як і по всій Україні, все було у режимі ні миру, ні війни. Так тривало аж до ранку 18 лютого 2014 року, коли в Києві почалось протистояння. Про те що було в столиці нехай пишуть очевидці тих подій, а я говоритиму про те що я сам бачив.

Я був злістним порушником лікарняного режиму: коли всі лікарі йшли додому, тихенько збирав свої речі і йшов на ночівлю вдома. Про мої фокуси знали, головне аби не попався. І от увечері 17 лютого до мене прийшла медсестра Яна і сказала:

- Сьогодні краще лишайтесь ночувати тут.
- Що можливі арешти? - спитав я.

- Так.

- Та в вас тут ціла потаємна організація, - сказав мій сусід літній будівельник із Києва. - І за що ж тебе будуть арештовувати?

- Та є вже за що, - відповів я і не став конкретизувати.

Я залишився і наступного дня ми слухали по радіо результати походу опозиції в Маріїнський парк і почули про те що почалась сутичка з першими жертвами.

Уночі та вранці я телефонував керівнику обласної організації ВО "Свободи" Олександру Замковому з Дніпродзержинська який на той час був у Києві; було чутно постріли та вибухи світлошумових гранат, але Майдан стояв. День 19-го числа видався вже по весняному теплим і сонячним, однак в більшості людей були напружені й похмурі обличчя: десь там у столиці йшла громадянська війна, що загрожувала затопити усю країну. По радіо передавали оголошення керівника СБУ Олександра Якименко про початок антитерористичної операції в центрі Києва (сам виступ яскраво показав у чиїх руках перебувають наші спецслужби: промовець говорив такою скаліченою українською мовою, що перевершив самого прем'єр-міністра Азарова). 20 лютого в Києві масово убивали людей, а по всій країні почалась паніка: обивателі кинулись знімати гроші в банкоматах і скуповувати продукти в супермаркетах; з'явились небачені з початку 90-х років черги. В цей час біля Дніпропетровської облдержадміністрації збоку проспекту Кірова у два ряди вишикувались спецпризначенці зі щитами та шоломами на головах (між їх керівником та п'яним перехожим почалась сутичка; останній звинувачував їх у бійні на Майдані), а з боку скверу з шлангів налили вже ціле озеро води.

Як згодом розповів мені один зі знайомих, з Києва по областях пішла вказівка ізолювати (тобто арештувати без суду і слідства) якомога більше учасників місцевих майданів і по Дніпропетровську були складені проскрипційні списки до 2000 осіб на журналістів, актив опозиційних партій, громадських діячів та рядових майданівців (десь у другій половині списку був і автор цих рядків), які хтось злив у інтернет і вони провисіли там півтори доби. Востаннє такі списки складались під час сумнозвісного ГКЧП... Однак влада вирішила зосередити силовиків на охороні адміністративних будівель, побоюючись їх захоплення, тож ніхто не був заарештований. Також в якості тітушок було мобілізовано багатьох колишніх засуджених за хуліганство.

Увечері того ж дня було укладено угоду про припинення вогню та повернення до конституційної реформи 8 грудня 2004 р. Протягом двох наступних днів по країні прокотилась чергова хвиля ленінопаду: 21 лютого у Дніпропетровську було повалено і розбито пам'ятник в центрі міста, а наступного дня демонтовано і вивезено до історичного музею пам'ятник в Дніпродзержинську, але як їх знімали я сам не бачив (дізнався про їх стихійний демонтаж під вечір). Після кривавих подій у Києві, в Україні було оголошено траур. На вулицях запанувала тиша: вимкнули крикливі реклами магазинів та записи на великих екранах. Здавалось що завжди гамірниц Дніпропетровськ вимер зовсім; хтось із місцевих торговців, які продавали свій товар біля центрального ринку був навіть радий тому що затихла надокучлива щоденна говорильня...

Того ж дня, 22 лютого кудись безслідно зник Президент України Віктор Янукович. Ця оказія ще більше розгубила й засмутила його прихильників, котрі ще очікували від нього якихось рішучих заходів з "наведення порядку". Декілька людей з провладного табору біля пам'ятника Валерію Чкалову обговорювали останні події і виходило так, що вранці на своєму літаку Янукович вилетів до Об'єднаних Арабських Еміратів. Вдень у Харкові представники влади зібралися на з'їзд (так само як в Сіверськодонецьку десять років тому) на якому головували перші "антимайданівці" голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін та міський голова Харкова Геннадій Кернес. На з'їзді (саме собою зрозуміло) події у Києві були названі державним переворотом і далі пролунав заклик до місцевих адміністрацій "брати відповідальність за порядок на сході та півдні України". Тобто знову як і в Сіверськодонецьку знову пролунав заклик до розчленування України.

Увечері я йшов пішки вечірнім Дніпропетровськом: на постаменті пам'ятника Леніну горіли свічки та були розкладені фотопортрети загиблих. Звісна річ не всім подобалося, що завалили пам'ятник, але так чи інакше почалося зрушення в бік демонтажу радянської топоніміки: на постаменті висіла табличка з написом "Площа Героїв Майдану". Це місце було взято під охорону "Правим сектором" і там стояла їхня палатка.

Потому я пішов до будинку Дніпропетровської міської ради. Там зібралося чимало людей на п'ятачку біля фонтану. Від них я дізнався останні новини: президент Віктор Янукович, прем'єр - міністр Микола Азаров, генеральний прокурор Віктор Пшонка та міністр внутрішніх справ Олександр Захарченко втекли з країни, Верховна Рада проголосувала за повернення до парламентської - президентської республіки і перебрала власне керівництво. Революція Гідності в Україні здобула перемогу: спікер Верховної Ради України склав свої повноваження; парламент очолив протестантський пастор Олександр Турчинов, він же згідно положень відновленого конституційного порядку став виконувачем обов'язків Президента України. Виконувачем обов'язків міністра внутрішніх справ став Арсен Аваков, а в.о. прем'єр - міністра Олександр Вілкул. Таким чином до влади прийшла партія ВО "Батьківщина", але уряд ще був у регіоналів. Також було звільнено з в'язниці лідера "Батьківщини" Юлію Тимошенко. Натовп що зібрався під стінами вимагав саморозпуску фракції Партії Регіонів, перейменування центральної площі міста та засудження харківського з'їзду. Було розбито молотком портрет Віктора Януковича, що висів у міській раді.

Один з моїх знайомих сказав, що слід перекрити ворота котрі виходять на вулицю Леніна, бо регіонали можуть утекти по ним. Ми пішли і перекрили ворота круглими пересувними клумбами. Раптом двері відчинилися і з них вискочили молодики в медичних масках. Ми вже готувались до бійки, коли виявилось, що це ультрас які з двору стежили аби не повтікали депутати міськради.
Майже дві години ми сиділи біля зачинених воріт і над нами світило зоряне небо. Потім з парадного входу прийшов чоловік і сказав, що рішення проголосоване, а відтак машини депутатів можна відпускати. Ми відвернули клумби і поставили їх назад, а далі дивилися як на великих імпортних (і водночас дуже дорогих) машинах від'їжджають депутати міськради та начальники управлінь житлово-комунального господарства, освіти і науки, культури, медицини (всі ці галузі перебувають в дуже жалюгідному стані). Потому я пішов додому.

Весь наступний тиждень я ходив на п'ятачок між Дніпропетровською облдержадміністрацією та облрадою. В цей час в області утворився вакуум влади: звільнились голова облдержадміністрації та всі його заступники. Люди говорили про те що слід не допустити реваншу старої влади і не дати мерзотникам пролізти у нову. Обговорювали механізми як це зробити. В цей час було сформовано перехідни уряд на чолі з керівником фракції "Батьківщини" Арсенієм Яценюком, що у своїй промові оголосив про переддефолтний стан України. Також на цьому тижні в Сімферополі відбулось протистояння: два мітинги російських і кримсько-татарських організацій зіткнулись під стінами парламенту, в давці загинуло двоє людей. Наступного дня (а це було 27 лютого) загоном невідомих озброєних людей у формі без розпізнавальних знаків було захоплено будинок будинок Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Підло і віроломно, без оголошення війни, путінська Росія вторглася на територію України. В цей час в Україні спостерігався повний параліч органів влади і дати відсіч окупантам на півострові (де протягом останніх п'ятнадцяти років правила російська п'ята колона) було практично неможливо. За короткий час військово - морські сили України і всі бази Збройних Сил було блоковано і згодом захоплено. Згідно тактики розробленої ще Адольфом Гітлерои російські бандити при штурмах пропускали вперед жінок із дітьми, аби українські військові не могли дати відсіч. Водночас само собою зрозуміло що й у материковій Україні проросійські організації готувались до провокацій.
Наприкінці тижня стало відомо, що готується операція по захопленню будівель облдержадміністрацій та інших органів влади з метою проголошення на території південних і східних областей України сепаратної проросійської квазідержави (пізніше стала й відома її назва "Новоросія") з перспективою подальшої окупації цієї території російськими військами. Далі в перспективі з так званої "Новоросії" готувалось вторгнення на Центральну Україну з метою встановлення там протекторату або генерал-губернаторства "Малоросія" та ізоляції західноукраїнських областей (інваріанти цього плану можна побачити в книзі московського геополітика Алєксандра Дугіна та деяких західних політологів). Кодовою назвою першого етапу цього плану була "Русская вєсна".

Першого березня ми йшли на молебен в пам'ять про загиблих у Києві (їх уже було більше ста, бо в лікарнях продовжували вмирати люди). Біля постамента зібрались священники трьох українських церков: автокефальної, Київського патріархату, греко-католицької. Ми були на молебні, після нього священники пішли до Свято-Троїцького собору (належить церкві Московського патріархату), але туди їх не впустили. Тим часом я давав інтерв'ю кореспонденту радіо "Свобода" про своє бачення ситуації в країні та перспективи виходу з неї. Раптом з проспекту Карла Маркса прийшли двоє людей і повідомили що з боку театру опери та балету суне орда тітушок та гастролюючих російських нациків. Було оголошено жінкам та дітям терміново покинути площу, а чоловікам іти в бік облдержадміністрації. І ми пішли проспектом Карла Маркса на зустріч цим придуркам. Дійсно по проспекту проти нас йшов натовп злиденно одягнених людей з георгіївськими стрічками, серед них було багато п'яних. Ми пройшли повз них і обійшли по вулиці Сєрова парк Лазаря Глоби. Далі ми вийшли в сквер і побачили, що на наше щастя, на будівлі облдержадміністрації висить український прапор. На майданчику вже зібрались люди. Там нас чекала дуже неприємна новина: почалась російсько-українська війна. Володимир Путін віддав наказ про введення військ на територію України і Федеральні Збори Російської Федерації підтримали його.

Тим часом надійшли відомості про те що було на площі Героїв Майдану: натовп місцевих та російських люмпен-пролетарів побив лампади на постаменті, спалив палатку "Правого сектора", поламав табличку з новою назвою площі. Однак, коли на площу прийшов авангард "Правого сектора", бічі швидко повтікали, залишивши по собі всю свою гидоту. Цього ж таки дня Південною і Лівобережною Україною прокотилася хвиля гнидних заколотів. Місцеві зрадники за підтримки непроханих гостей з Росії захопили Донецьку, Луганську, Харківську облдержадміністрації, побили захисників адміндержбудівель, скинули українські прапори і вивісили російські. Також були спроби (головним чином в них правила місцева алкашня і наркомани), але на щастя безуспішні, захопити Миколаївську, Херсонську, Полтавську і Чернігівську облдержадміністрації та заворушення в Одесі. Проте на Дніпропетровщині вони були змушені відмовитись від спроби штурму, оскільки виявилось що наші сили тут переважають. Однак близько двох діб зберігалася загроза захоплення адмінбудівель, самооборона зайняла облдержадміністрацію, а в облраду увійшли солдати внутрішніх військ. Я просидів півтори доби в облдержадміністрації як учасник "Свободи Самооборони". В першу ніч ходили чутки, що з Криму в Запорізьку область вторглася колона російських бетееріа і ми говорили про те, де було б зручніше зустріти ворога. Опівночі нам стало відомо, що єврейські фінансово-політичні кола вирішили стати на захист Дніпропетровської області: бізнесмен Ігор Коломойський згодився бути головою облдержадміністрації. Через три доби самооборонівці залишили адміністрацію. Близько місяця ми (щоправда особисто я був присутній тільки на двох чергуваннях, бо повернувся на роботу) охороняли порядок на вулицях міст області.

Спершу це було напередодні восьмого березня, коли в місто заїхали активісти, що намагались вивісити російський прапор біля міськради. Однак самооборона і "Правий Сектор" блокували їх у готелях "Дніпропетровськ" та "Рассвєт" ("Світанок"). Так що до міськради дійшло лише кілька десятків агресивно налаштованих жінок похилого віку. Потинявшись перед живим ланцюгом, вони повернулися назад.

Вдруге це було вже через день під час урочистостей з нагоди двохсотліття Тараса Шевченка. В центрі міста зібралися тисячі й тисячі людей (перша наймасовіша проукраїнська акція яку я бачив у Дніпрі, бо люди приїхали з усієї області). Так що там ми вже готувались захищати самих провокаторів від народного гніву. Однак їх організатори виявились розумнішими від Одеських дружин під час подій 2 травня, що сталися через два місяці. Вони пішли на площу Петровського перед вокзалом і встановили там "пам'ятник жертвам ОУН-УПА" який вже наступного дня був викорчуваний.

І все ж небезпека була. Це відбулося в кінці березня коли Олег Царьов завіз до міста проросійських бойовиків з Криму із автоматами Калашнікова. Однак на поміч націоналістам тут стала дніпропетровська мафія: молодчики були зупинені, їх витягли з машин і поклали на землю. Тому на Дніпропетровщині не було людських жертв. Нажаль у Донецькій та Луганській областях все склалося інакше: там тепер іде війна на яку я не зміг піти за станом здоров'я. Прийшла весна, зацвіли квіти, по вулицях ходить молодь, функціонує транспорт, працюють заклади дозвілля та культури. Можна з упевненістю сказати що у березні 2014 року ми виграли найкращу битву, битву якої не було.

Ми вистояли і ми переможемо!

Березень - квітень 2016.