Новелла, яка згодом розвинулася в повість. Друкується без змін тільки назва Старий Донбас замінена на Вуглеград.


Посеред безкрайніх степів Донеччини розташувалось невеличке містечко Вуглеград (знаю-знаю допитливий читач що знає карту скаже мені- "нема такого містечка". Місто це є насправді, але називається інакше. Назву цю автор обрав аби підтвердити що це шахтарське місто). Місто це сіре й непоказне як і всі сусідні міста і шахтарські селища. Розташоване на схилах давнього розмитого дощами й снігами гірського хребта Донецький кряж. Крім старих гір ( тепер уже пагорбів), є там також і нові: сліди шахтних розробок - терикони, з вершин яких видно дуже далеко. Схожі ті терикони на сплячі вулкани: їх вершини горять, труячи околиці ядучим запахом сірки. Особливо чутно його після дощу чи сильного снігопаду, тоді над вершиною терикона стоїть курне марево. На цьому їх схожість на вулкани не закінчується: терикон може раптово вибухнути і тоді на вершині спалахує стовп вогню, а над ним збирається хмара пилу та сажі. Також з терикона що вибухнув навсебіч розлітається каміння, а оскільки шахтарські селища всі розташовані біля шахтних розробок то це каміння нерідко завалює будинки, вбиваючи людей, що в них живуть. То ж в семидесяті роки влада дала розпорядження зруйнувати ті вершини. І з'явилися на териконах трактори, що робили з їх конічних вершин рівнини. А на териконі Десятої шахти сталася трагедія: обвалилася порода, заваливши трактор разом з водієм. Як пам'ять про неї залишився велетенський горб над териконом. Якщо дивитись на нього з південного боку, то цей горб нагадував профіль давнього сфінкса з міфа про Едіпа. З інших сторін цей горб на сфінкса був не схожий, але для мешканців одного з численних мікрорайонів Вуглеграда це був - таки сфінкс, що беззмінно сидів на териконі і дивився на схід, немовби чекав звідти подорожнього, який би розгадав його загадку.

Взагалі - то Десята шахта (тепер вона вже не працює) і була родоначальницею міста Вуглеград. Колись давно у ХІХ столітті жили в сусідньому селі Горпинівка брати Синявські. В час коли у царській Росії запанував капіталізм стали виникати перші шахти Донбасу. Серед них були й ті, що належали Синявським - талановитим підприємцям, котрі заробили за кілька років великі статки. Найбільшою з них була шахта Десята. Біля цих нових шахт, мов гриби після дощу, стали виникати шахтарські селища, що отримали назву Горпинівські Рудники. Саме з Горпинівських Рудників у другій половині 1930-х років і сформувалось містечко Вуглеград. Найкращим з цих селищ було те що виникло біля Десятої шахти. Це були не шахтарські землянки, характерні для дореволюційного Донбасу, не сірі бараки яких також не бракувало, не російські ізби, хоч більшу частину шахтарів складали вихідці з етнічної Росії, не біленькі українські хати в селах, що стояли тут ще з дошахтарських часів; селище складалося з котеджів побудованих за німецьким проектом. Характерною особливістю цих котеджів було те що з боку було видно лише одну стіну котеджу. Та найбільшою принадою селища були настінні розписи. На одному будинку були намальовані чирви, на другому - бубни, на третьому - піки, на четвертому - хрести. Мастями карт розписи не обмежувалися: поруч були небачені квіти, п'яти-, шести- і восьмикутні зорі, а в центрі селища зі стіни дивилась птаха - сірін з головою коасуні-дівчини.

Історія цих розписів така. Коли з'явилися котеджі, то мешканці селища попрохали одного художника намалювати на стінах карти, оскільки самі дуже любили в них грати. А художник той полюбляв пити абсент - міцну горілку з полину, що викликала галюцинації. У абсенті він шукав натхнення, і як багато його колег по цеху, малював після нього усілякі химери. То ж розмалював той художник селище на свій смак, і спершу його за те ледве не побили.

- Ми просили намалювати нам лише карти, а ти намалював нам таке, що й у білій гарячці не привидиться, - обурювалися шахтарі.

Та розписи залишили, тим більше, що їх автор прожив недовго: через рік потому у п'яній бійці його зарізали ножем. Через кілька років ті орнаменти й сірін вже вважалися оберегами від Шубіна - злого духа, що за повір'ями мешкає в шахтах і заманює працівників на загибель.
Хто більш-менш ознайомлений з умовами шахти, той здогадається, що Шубін це метан - болотяний газ, що утворився внаслідок гниття прадавніх пралісів з хвощів та велетенських папоротей, які матінка-природа перетворила на кам'яне вугілля. Цей газ присутній на шахті постійно, час від часу вириваючись у штреки, і тоді якщо вчасно не помітити може статись вибух з пожежею чи обвал. І те й інше несе за собою людські жертви.

Йшли роки, минали десятиліття, а селище Десята шахта стояло на своєму місці і його мешканці дбайливо оберігали настінні розписи. В час війни незвичайним селищем цікавились німці. Мабуть тому воно вціліло у воєнному лихолітті. А в післявоєнні роки це був театр просто неба.

За часів Микити Хрущова уряд наказав вічним мандрівникам з циганського народу осісти на землі і одна з циганських колоній з'явилася у Вуглеграді. Циганська слобідка вражала своєю вбогістю: обшарпані хатиночки, чимало з них із забитими вікнами та похиленими парканами. Частина циган, побачивши незвичайне селище, стала давати на Десятій шахті театральні вистави та циркові номери. Були там веселі клоуни, канатоходці, заклинателі вогню і дресирувальники ведмедів, що заставляли звірів ходити на задніх лапах й показувати різні номери. І до селища подивитися на розписи та циганські містерії стали приїжджати з усіх кінців Радянського Союзу, ба, навіть з-за кордону.

У середині восьмидесятих років приїхав до Вуглеграда трирічний хлопчик Вова. Батьки Вовки мешкали в місті Черкаси: батько працював на спорудженні нафтопроводів, а мати займалась науковою роботою і тривалий час працювала в науково-дослідницькому інституті, що знаходився в столиці однієї з республік Закавказзя і спеціалізувався на створенні штучних ґрунтів. Тому й жив Вовка з бабусею та дідусем у Вуглеграді. Була в його дідуся добра тепла хата з літньою кухнею та альтанкою. На подвір'ї був город в якому постійно поралася бабуся, там росли огірки та помідори, а також різноманітні квіти: жоржини, нагідки, висока бариня; поруч знаходився невеличкий садочок з яблунями та вишнями й старою сливою. Огороджене подвір'я було високим дерев'яним парканом. Праворуч від дідусевого подвір'я протікав струмок. Той ручай починався на одній з околиць містечка й біг через вулиці та подвір'я селища Федорихи; виходив за межі міста і губився у великому яру, де ставав все більш повноводнішим, набираючи воду з численних криничок. Потім струмок розливався по широкому степу, лишаючи позаду збудовані в його руслі ставки П'ятдесят перший (колись там була шахта N° 51), Червона Гребля (він був утворений загатою з червоного сланцю взятого з терикону Дванадцятої шахти), Динамічний (поруч біля нього розташовувались склади з вибухівкою) та Зелений і, врешті-решт вливалися в річку Кривий Торець. Ліворуч від подвір'я проходила залізнична колія по якій зрідка проходили вантажні поїзди, що йшли на сусідні шахти за вуглем. Вулицю перетинав переїзд, що мав доволі- таки лиху славу: дуже часто під поїзд потрапляли люди, автомобілі зіштовхувались з поїздами. А все було через те, що колія пролягала між хатами і поїзд можна було розгледіти тільки в останній момент. Кілька разів там ставили шлакбауми й будку стрілочника, але адміністрація залізниці вперто не хотіла виділяти туди штатну одиницю і переїзд знову відкривали. Кілька разів чиновники залізниці виїжджали на те місце й люто лаялись між собою.

- Тут закритий переїзд має бути! - твердив один.

- Ні, тут відкритий! - відповідав другий.

- Та ти знаєш скільки людей загинуло через твій відкритий переїзд?!

Врешті-решт переїзд смерті було ліквідовано: колію перенесли на чотириста метрів ліворуч, знісши кілька старих будинків, а їх господарям надавши квартири.

Навпроти дідусевого подвір'я був двір, де мешкав приятель дідуся інженер - шахтобудівельник, в нього була онука, чорнява маленька дівчинка Аня, що любила дражнити Вовку. Далі йшов дитячий садочок, де було видно дітлахів які гралися у дворі. За садочком були шахтарські гуртожитки.

Одного разу бабуся пішла гуляти з Вовкою до селища Десята шахта. Маленькому хлопчику дуже сподобались циганські містерії, що там проходили. Це була справжня країна див: фокусники показували різноманітні фокуси, канатоходці ходили по натягнутих між ліхтарними стовпами канатах, клоуни повторювали знаменитий на той час номер "Блю-блю-блю-канарі", заклинателі вогню дмухали полум'ям і запалювали смолоскипи, особливо гарним їх номер був у надвечір'ї. Дресирувальників ведмедів уже майже не було: звірі калічили і вбивали людей, тож міліція забрала їх і постріляла. Вціліло від розправи лише одне ведмежа і тепер його господар щоранку вів звіра на повідку прив'язаного до намордника, а увечері повертався додому в циганську слобідку. Йшов він тією Жовтневою вулицею, де жив Вова і хлопчик вилазив на паркан подивитись як йдуть циган з ведмедем. Ведмідь ходив на задніх лапах, танцював, витягував зубами потрібні карти у фокусах з картами.

Вовка часто просився гуляти на Десяту шахту і ходив туди разом з дідусем та бабусею. Надзвичайно гарним виявився вечір сьомого листопада, коли в селищі запускалися яскраві фейєрверки, крутилися шутихи. Малому хлопцеві це здавалось чарами, а фокусники - чарівниками. Дідусь не любив цього свята (як згодом виявилось в молодості він воював в Українській Повстанській Армії), однак відвів онука подивитись на святкову ілюмінацію. І Вовка став тікати самотужки до селища щоб подивитись на циганські містерії. Дорослі стали закривати ворота на важкий металевий гак та хлопець перелазив через паркан так само вправно, мов сусідський пес Бобик.


- Я розкажу куди ти тікаєш, - кричала з сусіднього двору Аня.

- Розказуй! Мені все одно, - показуючи їй язика, відповідав Вовка.

Особливо йому подобався номер з ведмедем. Один раз ведмідь взяв у нього їжу, але більше до себе не підпускав: він дуже грізно рикав.
Якось ведмідь, коли не було поблизу господаря, відірвався з прив'язі й утік. Вовка подумав, що він повернувся в свій ліс і стояв роздивляючись як метушаться по селищу люди у пошуках звіра. Раптом він побачив, що Мишко біг по вулиці, повертаючись до свого господаря. Вовка стояв і дивився як ведмідь нісся просто на нього. Довкола зчинилась паніка, люди розбігалися на всі боки, хтось надривно кричав: "Хлопчику тікай!" поруч пролунав тонкий крик, що раптово обірвався (виявляється Аня теж там була, від жаху вона знепритомніла і півгодини пролежала без свідомості). Раптово пролунав постріл і ведмідь упав. Виявилося поруч був міліціонер з пістолетом, він і вбив звіра. Так загинув останній ручний ведмідь в місті Вуглеград.

Хлопчику було дуже шкода ведмедя, але й він тепер уже перелякалася і став погано спати вночі: раптово прокидався і плакав, говорив, що йому сниться як звір задирає його. Бабуся тоді садилася біля ліжка й заспокоювала його.

Циган дуже сумував за своїм загиблим другом. Згодом він узяв собаку і став навчати його різним фокусам. Однак і собака пробув у нього недовго: потрапив під поїзд. Невдовзі потому прийшло до вовкиної родини горе: раптово захворіла його бабуся, прожила вона недовго. Приїхали вовкині батьки й забрали хлопчика назад у Черкаси.

Минуло півтора року і Вова знов приїхав до містечка. Тепер він дуже часто хворів і мама його облишила наукову роботу, вирішивши стати швачкою. Оселилися вони в іншої бабусі - маминої мами і вовина мати пішла на курси копійки та шиття. Якось узимку Вовка з бабусею пішли гуляти до селища Десята шахта. Багато що змінилося за ці півтора року: зникли циганські містерії, бо більшість частину акторів влада посадила за тунеядство, а решта розбіглися. Міській владі чомусь дуже хотілося знищити це селище, попри те, що це був потенційний туристичний центр міжнародного значення. Єдине що зупиняло власті від знесення це віддаленість Десятої шахти від центру міста; ніхто не хотів туди їхати.

Тепер Вова з бабусею роздивлялися розписи на стінах старих котеджів. Дізнався хлопчик тут і про те що у селищі, окрім людей, є й інші "мешканці", а саме таргани і пацюки. Останні серед білого дня хмарами носилися по селищу і майже ніяк не реагували на людей. Санепідемслужби ледь не щомісяця приїжджали сюди, але нічого не можна було вдіяти: щури поробили такі заплутані лабіринти, що жодна дератизація не мала успіху, бо тваринки навчилися якось дізнаватися про їх приїзд і ховалися по своїх нірках. Хлопчик кілька разів лякав пацюків криком "Дератизація!" і сміявся коли пацюки тікали у свої нірки, але невдовзі вони перестали зважати на у крики, зрозумівши що їм нічого не загрожує. Жила у селищі одна циганка, що займалась ворожінням, вона скан Вовці:"Не лякай тварин!" Подейкували що ця жінка якось сказала що коли знесуть селище, то і Радянський Союз проживе недовго. Так було чи не так тепер вже важко встановити.

Поза селищем на залізничну станцію Горпинівка йшла колія, що була продовженням тієї самої залізниці, котра перетинала вулицю Жовтневу. Біля цих рейок було видно фундамент садиби підприємців братів Синявських, що заріс деревами та кущами. Поруч стояли два останні котеджі, а вірніше стояв тепер один будиночок, другий вже був зруйнований. У зруйнованому будиночку колись жив алкоголік, якого всі прозвали "Зюзею" за його звичку пити не просихаючи. Зюзя пив усе що горить: не зупинявся він і перед денатуратом. Тож прожив він недовго, бо мав запущену стадію цирозу печінки. Коли він помер, мешканці селища знесли його будинок, вважаючи, що той хто в ньому оселиться теж буде так чорно пити. А в сусідньому будиночку жив наркоман. Треба сказати, що уже тоді через важку виснажливу працю на шахті при мізерній зарплатні старше покоління чоловіків на Донбасі кіряло майже так само як Зюзя, а молодь курила коноплю або як говорилося на шахтарському жаргоні "рубала план". Та цей чоловік вже не обмежувався самою коноплею, а купував десь "ширку" - розчин зварений на опійному маку і проширяв уже все що мав, крім старої шахтарської каски. Звали цього чоловіка Микола Квасоля, а оскільки, знаходячись "під кайфом" він мав звичку гірко плакати, то прозвали його Квасулею. Ще хлопчаки в селищі називали його "наркутент", що означало наркоман-імпотент, оскільки внаслідок його згубної звички з жінками в нього вже нічого не виходило.

Спочатку Микола був звичайним хлопцем, що працював на шахті Центральній, був передовиком виробництва. Мав він також і дружину та сина і міг би жити так само як і усі, але зламали його життя два нещастя. Спершу захворів і раптово помер його син (як виявили лікарі в нього був менінгіт). Через півроку потому у забої стався в Квасолі розлад шлунка і він відійшов до виходка, а на його місце став змінник - зелений новачок що уповні ще не був знайомий з тонкощами шахтарської справи. Він не помітив як осипається вугілля через метановий пухир що зібрався між пластами і спричинив обвал, внаслідок якого загинув.

Цей трагічний випадок остаточно зломив Квасолю: він почав пити горілку і спершу "квасив" разом із Зюзею, а оскільки горілка не могла залити його горе, то він швидко перейшов на "ширку". Жінка пішла від нього, бо не змогла жити з наркоманом. Щоб отримати дозу він став виносити з хати все, що на очі потрапить і дуже швидко в нього залишились самі тільки стіни. Були щоправда ще ліжко, газова плитка й шахтарська каска. Як тільки вимикалось світло то по порожній хаті мов коники на іподромі, носилися табуни мишей і щурів, а на стінах зі щілин вилазили руді жирні таргани. На шахті Микола, ясна річ, вже не працював. Тож вовина бабуся носила йому їжу щоб молодий чоловік не пропав з голоду. Помагали йому також і інші, бо знали, що людина він непогана, а тільки зламана нещастями.

На котеджі, де жив наркоман багато візерунків були замальовані білою фарбою. На запитання Вони що там було Квасоля відповів:

- Тут була свастика. Німці цікавилися нашим селищем, хотіли нас виселити, а натомість поселити своїх. Коли прийшли наші, то люди свастику замалювали. Сам я того звісно не бачив, бо мене тоді ще не було. Це батьки розповідали.

Квасоля полюбив Вовку, бо той нагадував йому померлого сина. Інші хлопчаки дражнили його, кричали "Шубін!" (під дією наркотика цей демон Миколі часто ввижався). Коли Квасоля проходив повз двір, де жив Вовка (жила його бабуся на Федорисі), то хлопчик кричав: "Наркутент (так він називав Миколу) пам'ятай, що ти людина! Не будь наркутентом, будь людиною!" Та хлопчик ще не знав, що в Радянському Союзі наркоманія вважалася хворобою невиліковною.

Всю зиму Вовка прожив у Вуглеграді, а навесні вони разом із мамою повернулись до Черкас.

Втретє вони приїхали наприкінці травня через рік. Довкола буяла зелень і на Десятій шахті посеред будиночків розквітли кущики бульдонежу, на клумбах біліли конвалії. Але де ж поділися розписи? Будинки були дбайливо пофарбовані у білий колір, що скрив усі візерунки. Виявляється, що у селищі побував високопоставлений дядько на чорній волзі. Він довго роздивлявся розписи, а тоді почав брудно лаятись:

- Сякі - такі, ледацюги (далі йшов перелік нецензурних слів)!!! Нічого не робите, в карти граєте. Байдикт б'єте. Ну я вам покажу!!!

То ж люди, що мешкали у селищі від гріха подалі вирішили заретушувати орнаменти, втім, як запевняли мешканці, ця фарба зійде сама за три роки аби тільки пройшла гроза. Залишилась тільки птаха-сірін, яку шахтарі вважали своїм оберегом.

Миколу Квасолю піймала міліція і відправила на примусове лікування до наркодиспансера. Невдовзі хтось пустив чутку, що чоловік помер. І люди, не перевіряючи на достовірність чутки, розкидали його будиночок. Тим часом Квасоля втік з диспансера і, повертаючись додому, побачив фундамент свого будинку. Він став гірко плакати, а Вовка, який в цей час був там також заплакав.

Невдовзі ця історія дійшла до міського керівництва, там сказали, що ознайомлені з його багатою трудовою біографією, але надавати житло наркоману немає ніякого сенсу: він усе одно його проширяє і помре під парканом. Але допомога прийшла неочікувано: із області приїхав молодий лікар - психотерапевт, який провів кілька сеансів і вилікував молодого чоловіка. Після одного з сеансів лікар оглядав селище Десята шахта і сказав, що його слід зберегти як культурне надбання. Він буде клопотатись перед міськвиконкомом та міськком партії про його збереження. Однак там в один голос твердили, що селище старе, будинки продуваються усіма вітрами, в них погодяться пацюки і таргани, то ж раціональніше переселити мешканців у нові багатоповерхівки, а котеджі знести і на їх місці збудувати новий мікрорайон. Роздивляючись зображення птаха-сіріна, лікар говорив Вовці, що дуже шкода, що люди не розуміють яку славу великого туристичного центру матиме місто в ян є таке дивовижне селище.

- Може там ще передумають. Адже надходять великі зміни, нові часи. На те й Перебудова. Я скажу про це селище моїм друзям з обласного телебачення - може вони знімуть передачу - говорив лікар.

Коли Микола вилікувався, то знову пішов працювати на свою шахту Центральну. Видали йому ордер на маленьку стареньку хатку, можна б було йому і сім'ю завести, однак від імпотенції його вилікувати так і не змогли. Однак молодий чоловік ходив по вулиці з гордо піднятою головою і говорив:

- Я був наркоманом, пропащою людиною, але мені допомогли лікар і цей хлопчик, що вірив у мене. Я знов шахтар і працюю на благо нашої найкращої радянської Вітчизни.

Коли Вовка з мамою від'їзджали додому, то вони проходили повз нову хату Квасолі і він махав їм рукою на прощання. І так би хотілося завершити розповідь на цій оптимістичній ноті, але в житті хепі-ендів майже не буває.

Наступного року, коли Вовка з мамою знов приїхали до бабусі, котеджного селища у Вуглеграді вже не існувало. Надворі стояв спекотний серпень і трава у степу вигоріла. На місці будиночків стояли оголені фундаменти, а між ними ще росли кущі бузку та бульдонежу. Гірко плакав хлопчик, і гірко плакали інші хлопчики та дівчатка селища Федориха, бо всі вони любили там гуляти. Селище Десята шахта звісна річ збереглося, але це було тепер звичайне селище, звичайні хати, звичайні подвір'я з городами.

На цьому партійне керівництво не зупинилося: воно поставило за мету витравити з людей пам'ять про мальовниче містечко і під страхом звільнення з роботи людям заборонили розповідати про нього. Донбас є Донбас, якщо людину звільнять з шахти податися їй нікуди. Тому люди зробили вигляд, що таких будиночків у їхньому місті не було ніколи. Лише старожили, дідусі пенсіонери під добру чарку можуть розказати про дивовижне й мікрорайон у якому відбувались дива.

Потому Вова приїздив до містечка сім разів. Вперше - це був вікопомний серпень 1991-го року, коли вся країна, затамувавши подих стежила за подіями у Москві, де відбувалось щось незрозуміле й дивовижне чого в СРСР ніяк не може бути: низка заколотників ув'язнила президента на дачі у Криму, а до столиці ввела танки. Та мільйони людей не погодились із переворотом і стали виходити на акції протесту. Врешті президента країни було визволено, а заколотники опинилися на нарах. Тоді ще ніхто не знав, що великої країни більше немає. Якщо циганка дійсно передбачила, що коли знесуть котеджі не стане і Радянського Союзу, то тепер її передбачення збулося. Більшість жителів містечка на референдумі 1-го грудня 1991 року голосувала за незалежність України, але водночас, шахтарі сприйняли розпад СРСР як втрату близької людини. Це була їх молодість, їх віра у ліпше життя, попри те що дуже багато людей були свідками розкуркулювання, голодоморів, репресій і таврування зрадниками тих, хто був вивезений німцями на каторжні роботи до Рейху.

Настав час коли ціни стрибали в десятки й сотні разів. І багато молодих людей не витримали зубожіння. Шахти стали зупинятись, а шахтарі - знаходити розраду в наркотиках. Першими наркоманами виявилися мешканці котеджного містечка: вони сумували за птахою-сірін, що була їхнім оберегом і птаха ця знов стала з'являтися їм тепер уже в наркотичних галюцинаціях.

Квасоля також знов став наркоманом. Одного разу він закурив коноплю в забої за що був одразу ж звільнений (адже в шахті й звичайна цигарка може спричинити масову загибель, а тут ще й "план" який робить людину неадекватною). Залишившись без діла, чоловік цілими днями тинявся по вулицях і матюкався на чім світ стоїть. Влітку 1993- готроку він перетворився в лунатика. Ходив по вулиці нікого й нічого не помічаючи, падав і піднімався знову. На що він жив ніхто не знав, мабуть перебирався крадіжками, як усі наркомани. Тепер на вулицях після заходу сонця стало небезпечно, на подвір'ях крали курей, інструменти, цвяхи, одним словом, тирили все що погано лежить. З'явилися свої наркобарони які не боялись нікого й нічого, міліції вони відстібували таксу за "кришування", а до того ж чимала частина молодих міліціонерів самі наркоманили. Поволі містечко разом з усією Донеччиною сповзали в деградацію: в міському парку розламали на брухт атракціони, зупинився електронний міський годинник, що справно працював біля центральнозбагачувальної фабрики, електроенергію стали подавати по дві години на добу і щовечора місто поринало в чорну непроглядну темінь у якій чинились хаос і вакханалія. Вбивства й грабунки стали буденним явищем. Особливо моторошними були довгі зимові ночі, при цьому багато людей не мали палива: явище для Донбасу нечуване.

Ну а що ж Квасоля? Навесні 1995-го року він дошкандибав до якогось паркану, впав під ним і більше не піднявся. Його смерть не стала дивиною, адже мертвих наркоманів відтепер знаходили дуже часто. В хаті його все ще збиралися друзі - наркомани, які одного разу варячи ширку, влаштували там пожежу. Пожежники загасили полум'я, а хата довго зяяла чорною пусткою розбитих вікон над якими стирчали обгорілі крокви. Сумна історія.

Востаннє Вовка приїхав до Вуглеграда влітку 1996-го року, через два роки рідня його тітки вивезла бабусю в Черкаси, продавши добру хату на Федорисі. А дідусь по лінії батька, залишившись без бабусі, виїхав з містечка раніше. Тепер дідусеве подвір'я стоїть посеред великого пустирища. Дитячий садочок знесли, бо нові господарі Донбасу не брати Синявські, їм тепер соціальні фонди лише зайвий клопіт. Помер і старий інженер - шахтобудівельник і не стало його хати також. Де ти тепер дівчинко Аню? Як склалося твоє життя? Багато людей виїхали з Донбасу, подалі від безнадійного існування. Десятки будинків у приватному секторі, десятки квартир у багатоповерхівках дивляться спорожніло і в декотрих з них ще видно сліди колишнього життя. Струмок який протікав біля ділового обістя висох, по залізниці поїзди стали ходити рідше, то ж відтепер люди можуть не боятись потрапити під колеса.

Сумно дивився сфінкс з терикону Десятої шахти на те що відбувалося у Вуглеграді, а одного разу після сильної горобиної ночі люди побачили, що сфінкса більше немає. Злива розмила його обличчя і воно впало.

Тепер Вовка вже Володимир Сергійович, він працює в школі вчителем історії і після роботи уважно дивиться новини: адже на Донбасі йде війна. З деяких відомостей отриманих від тих родичів, які там іще живуть він знає, що на місці де було селище відбувся бій і звідти наші українські війська увійшли до містечка. Тепер Вуглеград знаходиться біля лінії фронту і російсько - сепаратистські війська регулярно обстрілюють його з градів... Знає також він, що багато з його друзів стали наркоманами, дівчата поїхали до Москви і там зникли, ставши стриптизерками чи взагалі повіями. А та хто не наркоманить подались у сепаратисти...

Наостанок варто сказати: люди бережіть ваше культурне надбання це не лише окраса ваших міст, але й ваші годувальники, щоб не сталось як у місті Вуглеград.


Дніпропетровськ.
Листопад 2015.