Це перший варіант новели "Третій поверх", коли я ще не згадав про те що справжньою причиною падіння пана Адамовіча була радянська обструкція.

Посеред робітничого селища - одного з численних передмість великого міста над Дніпром загубилась невеличка вулиця Прияружна. Названа вона була так тому, що розташовується біля глибокого яру з крутими майже вертикальними схилами з вузеньким карнизом посередині. Подвір'я на лівому боці вулиці закінчуються не парканами, а урвищем. В парканах тут немає потреби, бо який же злодій залізе по майже вертикальному крутосхилу, хіба що людина - павук. По дну балки росла посадка, половина з якої нині вирубана: там росли акації, ясени, клени, бузина, шовковиці та інші дерева й кущі назв яких я не знаю. Можливо колись по дну яруги протікав струмок або навіть невеличка річечка - одна з тих численних приток Дніпра, що зникли внаслідок того що з'явилась людина яка оголосила себе царем природи і стала господарювати, руйнуючи й нищачи все що їй на очі потрапило. Трохи нижче яруга повертає праворуч і вулиця виходить тупик перед яким побудовано чиєсь подвір'я. Дякуючи Богу, біля цього тупика є прохід на сусідню вулицю Зоряну тож випадковому перехожому, який потрапить туди помилково не доведеться далеко вертатись назад.

Крім цих ознак вулиця мало чим відрізняється від інших. Вона як і сусідні ніколи не бачила бруківки, а тим більше асфальту: її встеляє шлак - відходи виробництва металургійного заводу розташованого за сім кілометрів звідти. Насипаний той шлак аби-як і в дощ або навесні, води, що течуть по схилу на якому розташована вулиця, несуть його вниз, залишаючи по собі вибоїни та купи каміння.

Із того ж шлаку тут зроблено литі паркани дбайливо білені господарями щоліта. Навесні на подвір'ях розквітають вишні, абрикоси, груші та яблуні. Влітку на клумбах квітнуть ружі, чорнобривці, кущики високої барині, у серпні - розквітають хризантеми, їх сині, червоні, білі та жовті зірочки горять аж до першого снігу. Подекуди, замість подвір'їв, розташовані городи відгороджено сіткою, крізь яку видно численні ряди картоплі чи кукурудзи.

Цю вулицю я добре вивчив ще з дитинства, бо там розташована дитяча амбулаторія нашої районної поліклініки. Розташована у звичайній хаті, яку передала поліклініці держава після смерті одного бездітного старого подружжя. Мені доводилось там бувати через кожні два - три тижні, бо хворів я дуже часто.

З усіх хат і подвір'їв дуже вирізнялось одне. І вирізнялось ще м'яко сказано. Високий двоповерховий будинок підперьий з одного боку будівельним риштуванням, дах оббитий рубероїдом, залізом, фанерою, дошками і ще бозна чим. Поруч біля будинку під невисокою тополею лежали складені шлакоблоки. З одного боку подвір'я було відгороджено стосами цегли, обтягнутої іржавою сіткою по якій звивався дикий виноград. Довершували картину голі крокви якоїсь будівлі, що визирали з глибини двору. Спочатку це було звичайне подвір'я, але все розповім по порядку.

У семидесяті роки тепер уже минулого двадцятого століття там оселився виходець з Речі Посполитої Народової Польської Вацлав Адамовіч. Була у Вацлава дружина, двоє дітей, мав він десь пристойну роботу і може прожив би звичайне життя якби не його непереборне бажання мати величезний двоповерховий будинок та й велике господарство при ньому з голубником та пташником. Майже всю свою зарплатню витрачав він на будівельні матеріали й швидко перетворив двір на будмайданчик на якому став зводитись будинок. Та скільки б багато їх не було, більшості все одно не вистачало, бо у Радянському Союзі все було в дефіциті. І велика хата Вацлава стала довгобудом, а згодом почала розсипатися під дією снігу та дощу. Тоді господар пішов на відчайдушний крок: щоб врятувати від руйнування будівлю (він її вже майже звів не вистачало тільки даху та не було завершено зведення однієї зі стін) зірвав покрівлю з сараїв, кухні (в якій на той час жила родина), лазні, дістав десь рубероїд, фанеру і заповнив ними ті місця, де не вистачало матеріалів. Як наслідок все стало скидатись на латиноамериканські трущоби, де "начал жизнь" ватажок банди безпритульних з фільму"Генерали піщаних кар'єрів". Спочатку Вацлав думав, що це тимчасово, труднощі минуть (так весь час обіцяла партія) і він замінить все на пристойний дах, однак забув стару істину: нічого немає на світі найпостійнішого ніж тимчасове. Роки йшли, а з будматеріалами ставало тільки гірше й гірше...

За таке "раціоналізаторське вирішення" проблеми Вацлава прозвали "Архітектором", і це прізвисько було відоме у всіх довколишніх кварталах, де боваанів вершечок зведеної ним халабуди. Дружина Вацлава кілька років поспіль умовляла його розвалити складений ним шанхай, над яким сміялися мешканці Прияружної та сусідніх вулиць, а одного разу взяла дітей, пішла і більше вже ніколи не повернулась. Відтоді перехожі бачили лише Вацлава, який сидів на риштуванні і весь час прибивав рубероїд чи дошки, що раз у раз відривав вітер. На глузування господар відповідав, що в них так заведено. Хто зна може дещиця правди в тому й була: бідняків що жили у всіляких трущобах вистачало, що у капіталістичній довоєнній, що у соціалістичній повоєнній Польщі...

Настала Перебудова, на будматеріали дефіцит вже був страшенний, і крали їх тоді безбожно. Тож великий обсяг цегли і всього іншого дуже дратував чорноротих тіточок, що проходячи вулицею, погрожували господарю ОБХСом (для тих хто не знає, була така контора якої дуже боялися нечисті на руку ділки). А ОБХС напевно перевірить чи не вкрадене все це з будівництв багатоповерхівок, що зростали у той час мов гриби після дощу. Та сусіди знали, що не вкрав Вацлав нічого, бо якби вкрав (як усі на той час) давно б збудував собі нормальний будинок. У час Перебудови, коли ввели Гласність, місцеві гострослови казали, що будівля "Архітектора" нагадує комунізм який партія будує вже сьомий десяток літ, а тепер заходилася ще й перебудовувати.

Що ж до мене, то в моїй дитячій уяві міцно закріпилося враження, що архітектор це той хто будує всілякі халабуди.

Одного літа Вацлав поліз вкотре ремонтувати свій "шедевр" і, послизнувшись, впав з висоти. Піднятися вже не зміг, бо зламав ногу і пролежав дві години, доки його не знайшли сусіди. Нога зрослася неправильно і всю решту життя він ходив на милицях. Залізти нагору він уже не міг...

Наступного року розпався Радянський Союз. Відтоді вже ніхто не будував комунізм, що був схожий, за словами наших селищних жартівників, на вацлавову "архітектуру". Прийшли шалені роки, коли всі стали жебраками з мільйонами в гаманці. Люди сподівалися, що після багатьох десятиліть радянської бідності заживуть краще, а отримали злидні. Польща, - батьківщина Вацлава - також зіткнулась із економічними проблемами, але завдяки "шоковій терапії" прем'єра Бальцеровича змогла їх подолати і стала заможною державою. Україна ж пережила тільки "шок" без терапії, частина населення хотіла назад до Радянського Союзу і голосувала за комуністів та прогресивних соціалістів, які влаштовували провокації та бійки в парламенті, створювали, одним словом, галас. А спритні людці в цей час тихенько ділили між собою все що було у державі...

Серед всіх цих перипетій будинок Вацлава пішов у рознос: вітер обривав імпровізований дах, глина якою було обмазано стіни осипалася, риштування похилилилося набік. Постарілий і кульгавий господар нічим вже не міг цьому зарадити. На людях з'являвся він дуже рідко. Подвір'я все більше занедбувалось, здавалось, що в ньому вже ніхто не живе.

Минуло вже кілька років, я підріс і лікувався вже у поліклініці (дякувати Богу, хворіти став уже менше).
Вулиця Прияружна випала з мого життя на цілих десять років.

За цей час я закінчив школу, вступив до університету, жив звичайним молодим життям і забув про дивакуватого чоловіка з його химерним обістям (хіба що згадував подумки на лекціях з мистецтвознавства коли нам читали про дадаїзм і сюрреалізм).

В те десятиліття жити стало трохи легше, але з одного боку це принесло й лихо; бо з'явилися "господарі життя" в яких було дуже багато грошей, і дуже багато нахабства, але не було найголовнішого: совісті й найменшого почуття естетизму. Куди там Вацлаву з його незугавною хатиною, що з'явилася через бідність; вони захаращили центр міста потворними будівлями. Купивши своїми статками все і вся, скоробагатьків нищили старі будиночки, вирубували сквери, влаштовували "загадкові" пожежі. Завдяки їм нам ще буде соромно перед дітьми й онуками за бездарну архітектуру, що так понівечила не лише наше місто, а й цілу країну. Тільки нова економічна криза зупинила це безумство...

І ось через десять років, ідучи до магазину, я вирішив зазирнути на вулицю Прияружну. На місці двоповерхового будинку стояли уламки стін першого поверху порослі заростями бузини, поруч лежали шматки шлакоблоку придатні хіба, що для засипання яру. В цих руїнах жило двійко старих собак (один з них вже був майже зовсім сліпий), які раптово вискакували й на чім світ стоїть обгавкували перехожих. Невисоку тополю очевидно зламав якийсь буревій і її трухлявий уламок піднімався догори наче гнилий зуб. На перший погляд здавалося, що господар давно помер і сусіди розтягли його будинок аби він не впав на них. Так тоді я і вирішив, але насправді виявилося все набагато страшніше.

Якось перед Великоднем я чекав на електричку і на протилежній платформі побачив Вацлава. Світило сонце, а при ньому, як відомо, привиди по землі не ходять. Так то - таки був він. Постарілий, сивий із довжелезною бородою, на милицях, він стояв збираючись їхати до міста. Ні, він не жив, він існував у своїй напівзруйнованій кухні в цілковитих злиднях. Його життя зазнало цілковитого краху в дев'яності і він втратив усе що мав.

Минуло ще два роки. Настала весна, потепліло, з півдня прилетіли шпаки. Стояла ясна пречудова погода. Тільки щовечора коли сонце заходило в безвітряній тиші чомусь ставало тхнути горілим лахміттям. Оскільки ми, мешканці селища, маємо звичку спалювати будь-яке сміття, що на н потрапить, то я не звернув на це уваги.

Проте одного ранку, чекаючи на електричку, я побачив що над яром з боку вулиці Прияружної звивався стовп диму і холодний північно-східній вітер ніс ядучий сморід. Поруч мене стояли чоловік та жінка і про щось розмовляли.

- Оце ж він ходив, увесь зарослий, і просив милостиню на базарі, - говорив чоловік.

- І ніхто не гасить, - сказала жінка.

Придивившись уважніше, я побачив що напевно горить на обісті "Архітектора", то ж вирішив піти увечері Прияружної й подивитись, що там діється.

У вечірній імлі, освітлювана лише двома - трьома ліхтарями вулиця Прияружна нічим особливим не вирізнялася, як і покинуте подвір'я Вацлава все у заростях... Але з-за кущів просто з якоїсь ями (може там був підвал напевно теж заповнений старим мотлохом) виривалося полум'я. Видно, власне, і чаділо на всю околицю. На подвір'ї поралися сусіди які засипали все камінням щоб загасити надокучливе смердюче пожарище. Від них я дізнався, що два місяці тому якась наволоч прийшла, вбила дядька і щоб замести сліди злочину підпалила залишки кухні, від якої тепер лишились обгорілі балки та інше сміття. Кому заважав старий дід в житті якого нічого не лишилося, крім купи будівельного сміття, залишилось невідомим. Може це були наркомани, які захотіли поживитись його мізерною пенсією. Може це були підлітки виховані на дуже крутих бандитських бойовиках, яким набридло знущатись над кішками й собаками і вони вже взялися вбивати людей. Можливо... Та зрештою все можливо.

Спускаючись униз додому, я думав про те як дивно влаштована людина. Усе життя вона женеться за міражами, будує повітряні замки, долає перешкоди... І при цьому забуває просто жити, марнує дні, місяці, роки щоб на старість лишитись ні з чим.



м. Дніпропетровськ. 2015.


Дописавши це, я згадав що все було інакше. Однак цей перший варіант новели я все одно вирішив зберегти і опублікувати.