
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Пекун Олексій (1983) /
Проза
Іноземець (життєпис одного блукальника)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іноземець (життєпис одного блукальника)
Розділ перший. Народження
За синіми - пресиніми річками, дрімучими зеленими лісами розкинулось районне містечко Торопець. Розташувалось воно на західних схилах Валдайської височини, на тихенькій річечці Торопі. Місто мало чим відрізняється від інших провінційних містечок заходу Росії. Є там залізничний вузол ліній Болгоє - Вєлікіє Лукі зі станцією Торопець та Рига - Москва зі станцією Стара Торопа, який щодня пропускає сотні вантажних, приміських і пасажирських поїздів; а також автодорога М9 (Е 22), котра забезпечує зв'язок такої жаданої російським бомондом, але давно вже недружньої Латвії з білокам'яною Москвою. В руслі річки Торопи лежать озерця Солом'яне та Залівковоє, на їхніх мальовничих берегах найкраще місце для відпочинку трудового люду. Найбільша пам'ятка архітектури міста Корсунсько-Богородицький собор. У радянський час, він, як і більшість церков, був у занедбаному стані і стояв пусткою, світячи побитими вікнами й обдертими банями без хрестів. В центрі міста, на вулиці Комсомольська, біля першої середньої школи встановлено пам'ятник Вчителю - колись шанованій і величній професії, що тепер так несправедливо зневажили.
Давно ж це було. В далекий тепер уже міфологічний час, дуже тихого і привітного весняного вечора 26 квітня 1976 року в міському пологовому будинку народився хлопчик. Його батьками були Віктор Сергійович Мегальов і Діна Яківна Калітіна - Мегальова. Працювали вони на місцевому дозі - деревообробному заводі; він - інженером-лісотехніком, вона - бухгалтером. Довго не знали вони як назвати їх маленьку рожевощічну дитинку з блакитними очима (що згодом стали карими). Зрештою прислухались до поради дідуся Якова Євгеновича Калітіна і назвали сина Альошею на честь солдата який загинув у Болгарії і на честь якого було поставлено пам'ятник.
Розділ другий. Дитинство в дідуся
Сам дідусь Яків Євгенович був учасником великої і страшної війни з німецьким фашизмом. Сімнадцятирічним зі шкільної лави пішов він обороняти Смоленська у далекий проклятий Богом та людьми 1941 рік. Він пройшов усю війну, був чотири рази поранений (востаннє в ліву легеню поблизу серця), і закінчив її аж під Прагою 11 травня 1945 року, добиваючи німецьку групу армій "Центр" тоді коли війна вважалася закінченою. Довгими зимовими вечорами дідусь любив розповідати про холодну зиму Московської битви, про довгі й затяжні бої на півдні та сході Смоленської області, про спекотне літо Курської дуги та битву за Дніпро, води якого були червоні від солдатської крові. Це була молодість діда Якова, де ще живі однополчани казах Джамбул Каражалов (загинув під тихим мальовничим селом Домоткань на Дніпропетровщині), українець Дем'ян Кузьменко (помер від отриманих ран у 1954 році), і поруч були інші друзі сибіряк Іван (дід забув його прізвище), вірменин Арсен Авакян, грузин Сандро Джаванідзе та багато інших з якими він листувався, але багато років їх не бачив...
Після війни була в нього школа фабрично-заводського учнівства в Нелідово, тривала робота на арматурному заводі, потім удома в колгоспі (як не як старі рани давали про себе знати та й рідне село під Торопцем не залишало діда Яші в снах). В село він приїхав з жінкою, вчителькою російської мови Ангеліною Микитівною Девладовою і почав ремонтувати хату своїх батьків.
Кожну весну й літо Альоша проводив у селі в бабусі й дідуся неподалік Торопця. Поруч була річечка без назви, ліс, поле та колгосп-мільйонер.
Дитинство, дитинство... Солодко пахнеш ти димом від сухих гілочок вишні і медом лугів.
Якось Альоша з дідусем гуляли на пагорбі і видно було тзвідти синю далечінь. На горизонті бовваніла споруда схожа на старий казковий замок (насправді то був зруйнований елеватор).
І маленький Альоша показав пальчиком туди.
- А що казати онучку - промовив дідусь Яша. - Одне слово, там злидні.
- А що таке злидні? - взагалі -то нещодавно в садочку йому прочитали білоруську казочку, про лихих чоловічків на ім'я злидні.
- А це бідність. Тамтешні села ледь животіють. Кажуть в нас немає бідних і наша країна найбагатша на світі. А на ділі... Втім, малий ти ще Альоша щоб думати про таке.
Дуже любив хлопчик село, де жили дідусь і бабуся. Тамтешній колгосп був успішний, мільйонер. Кожної весни там засівали поля, на луки пастухи гнали худобу. Разом з іншими хлопцями він грався у війну посеред зелених луків, ходив до лісу по гриби та ягоди, бавився й пустував як усі хлопчаки його віку.
Поруч, біля двору на високому електричному стовпі було лелече гніздо, де щоліта пара білих чорнокрилих птахів виводила у ньому нащадків.
Коли Альоші виповнилося десять років лелеки раптом не прилетіли. Як не дивно, в селі не було видно взагалі жодного з цих птахів. Лише згодом стало відомо, що причиною цього став вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Люди не знали що робити: одні подалися світ за очі, інші не вірили ні в яку радіацію і продовжували купувати городину з сусідньої Білорусі...
А через півтора року прийшла в Радянський Союз друга біда. Через залізниці в Торопці посунули ешелони з військовою технікою.
- То навчання йдуть, - казали одні люди.
- Та ні, то війна вже в нашій країні. Півроку тому були погроми в Сумгаїті, а тепер як відповідь у Нагорному Карабасі - відповіли інші.
Приблизно тоді ж до села стала приходити скрута: не було необхідних деталей, колгосп бідніша в не по роках, в по днях. Взагалі жити ставало дедалі важче: дефіцит найнеобхідніших товарів як-от мило, цукор, гречка та ін. став відчуватись дуже гостро. Радянський Союз повільно, але вірно розпадався. Дідусь переніс інсульт і тепер нікуди не ходив, сидячи на порозі дому говорив:
- Я думав, що хоч Горбачов зі своєю Перебудовою принесе з собою модернізацію країни, а вона зовсім розвалюється. Ми розгромили німецький фашизм, а тепер програли США і боремось між собою. В Нагірному Карабаху йде війна. Вірмени і азербайджанці вбивають одне одного. Хіба можна було повірити в таке кілька років тому?
У 1990 році Яків Євгенович помер, а бабусю альошині батьки забрали до себе.
Розділ третій. Школа, армія та МГІМО
Часи настали дійсно вовчі. Деревообробний завод більше стояв ніж працював, і його батько пішов у бізнес, ставши членом одного з торговельних кооперативів. Це була робота без свят і вихідних зранку до вечора. Робота в дощ, сніг, мороз, спеку... І всім плати: пожежникам, міліції, рекетирам (які часто до того ж виявлялись міліціонерами). Дістань товар, вчасно продай, аби гроші мали хоч сякий-такий прибуток, а не збиток.
Одним словом:
У верблюда два горба
Потому что жизнь борьба.
Життя дійсно було боротьба. Гроші перетворювались в ніщо протягом дуже короткого періоду.
Зате сім'я Мегальових мала гроші у найважчі часи 1990- х років (у 1991 році народилася альошина сестра Вікторія і гроші на пелюшки, каляски та інші дитячі речі були дуже потрібні).
Час накладав свій відбиток на всьому. Принцип людина - людині вовк проник навіть у школу. Тепер тут верховодили підлітки - хулігани, що відбирали гроші в слабших. Вони вміли бити так хитро щоб не лишалося синців (недарма їх старші брати служили в "мусарні"). Всі були під ними, а Алєксєй зазнав від них просто цькування.
Однак Альоша записався на карате і дуже швидко почав ставити хуліганів і рекетирів на місце. Гуртом з ними він впоратися не міг, але виловлював їх поодинці й методично бив. Одного разу він дуже сильно побив їхнього ватажка Кабана, за що його намагались відправити в колонію для неповнолітніх. Проте директор школи вступився за нього, сказавши що Алєксєй такий хлопець який ніколи не зачепить просто так.
За синіми - пресиніми річками, дрімучими зеленими лісами розкинулось районне містечко Торопець. Розташувалось воно на західних схилах Валдайської височини, на тихенькій річечці Торопі. Місто мало чим відрізняється від інших провінційних містечок заходу Росії. Є там залізничний вузол ліній Болгоє - Вєлікіє Лукі зі станцією Торопець та Рига - Москва зі станцією Стара Торопа, який щодня пропускає сотні вантажних, приміських і пасажирських поїздів; а також автодорога М9 (Е 22), котра забезпечує зв'язок такої жаданої російським бомондом, але давно вже недружньої Латвії з білокам'яною Москвою. В руслі річки Торопи лежать озерця Солом'яне та Залівковоє, на їхніх мальовничих берегах найкраще місце для відпочинку трудового люду. Найбільша пам'ятка архітектури міста Корсунсько-Богородицький собор. У радянський час, він, як і більшість церков, був у занедбаному стані і стояв пусткою, світячи побитими вікнами й обдертими банями без хрестів. В центрі міста, на вулиці Комсомольська, біля першої середньої школи встановлено пам'ятник Вчителю - колись шанованій і величній професії, що тепер так несправедливо зневажили.
Давно ж це було. В далекий тепер уже міфологічний час, дуже тихого і привітного весняного вечора 26 квітня 1976 року в міському пологовому будинку народився хлопчик. Його батьками були Віктор Сергійович Мегальов і Діна Яківна Калітіна - Мегальова. Працювали вони на місцевому дозі - деревообробному заводі; він - інженером-лісотехніком, вона - бухгалтером. Довго не знали вони як назвати їх маленьку рожевощічну дитинку з блакитними очима (що згодом стали карими). Зрештою прислухались до поради дідуся Якова Євгеновича Калітіна і назвали сина Альошею на честь солдата який загинув у Болгарії і на честь якого було поставлено пам'ятник.
Розділ другий. Дитинство в дідуся
Сам дідусь Яків Євгенович був учасником великої і страшної війни з німецьким фашизмом. Сімнадцятирічним зі шкільної лави пішов він обороняти Смоленська у далекий проклятий Богом та людьми 1941 рік. Він пройшов усю війну, був чотири рази поранений (востаннє в ліву легеню поблизу серця), і закінчив її аж під Прагою 11 травня 1945 року, добиваючи німецьку групу армій "Центр" тоді коли війна вважалася закінченою. Довгими зимовими вечорами дідусь любив розповідати про холодну зиму Московської битви, про довгі й затяжні бої на півдні та сході Смоленської області, про спекотне літо Курської дуги та битву за Дніпро, води якого були червоні від солдатської крові. Це була молодість діда Якова, де ще живі однополчани казах Джамбул Каражалов (загинув під тихим мальовничим селом Домоткань на Дніпропетровщині), українець Дем'ян Кузьменко (помер від отриманих ран у 1954 році), і поруч були інші друзі сибіряк Іван (дід забув його прізвище), вірменин Арсен Авакян, грузин Сандро Джаванідзе та багато інших з якими він листувався, але багато років їх не бачив...
Після війни була в нього школа фабрично-заводського учнівства в Нелідово, тривала робота на арматурному заводі, потім удома в колгоспі (як не як старі рани давали про себе знати та й рідне село під Торопцем не залишало діда Яші в снах). В село він приїхав з жінкою, вчителькою російської мови Ангеліною Микитівною Девладовою і почав ремонтувати хату своїх батьків.
Кожну весну й літо Альоша проводив у селі в бабусі й дідуся неподалік Торопця. Поруч була річечка без назви, ліс, поле та колгосп-мільйонер.
Дитинство, дитинство... Солодко пахнеш ти димом від сухих гілочок вишні і медом лугів.
Якось Альоша з дідусем гуляли на пагорбі і видно було тзвідти синю далечінь. На горизонті бовваніла споруда схожа на старий казковий замок (насправді то був зруйнований елеватор).
І маленький Альоша показав пальчиком туди.
- А що казати онучку - промовив дідусь Яша. - Одне слово, там злидні.
- А що таке злидні? - взагалі -то нещодавно в садочку йому прочитали білоруську казочку, про лихих чоловічків на ім'я злидні.
- А це бідність. Тамтешні села ледь животіють. Кажуть в нас немає бідних і наша країна найбагатша на світі. А на ділі... Втім, малий ти ще Альоша щоб думати про таке.
Дуже любив хлопчик село, де жили дідусь і бабуся. Тамтешній колгосп був успішний, мільйонер. Кожної весни там засівали поля, на луки пастухи гнали худобу. Разом з іншими хлопцями він грався у війну посеред зелених луків, ходив до лісу по гриби та ягоди, бавився й пустував як усі хлопчаки його віку.
Поруч, біля двору на високому електричному стовпі було лелече гніздо, де щоліта пара білих чорнокрилих птахів виводила у ньому нащадків.
Коли Альоші виповнилося десять років лелеки раптом не прилетіли. Як не дивно, в селі не було видно взагалі жодного з цих птахів. Лише згодом стало відомо, що причиною цього став вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Люди не знали що робити: одні подалися світ за очі, інші не вірили ні в яку радіацію і продовжували купувати городину з сусідньої Білорусі...
А через півтора року прийшла в Радянський Союз друга біда. Через залізниці в Торопці посунули ешелони з військовою технікою.
- То навчання йдуть, - казали одні люди.
- Та ні, то війна вже в нашій країні. Півроку тому були погроми в Сумгаїті, а тепер як відповідь у Нагорному Карабасі - відповіли інші.
Приблизно тоді ж до села стала приходити скрута: не було необхідних деталей, колгосп бідніша в не по роках, в по днях. Взагалі жити ставало дедалі важче: дефіцит найнеобхідніших товарів як-от мило, цукор, гречка та ін. став відчуватись дуже гостро. Радянський Союз повільно, але вірно розпадався. Дідусь переніс інсульт і тепер нікуди не ходив, сидячи на порозі дому говорив:
- Я думав, що хоч Горбачов зі своєю Перебудовою принесе з собою модернізацію країни, а вона зовсім розвалюється. Ми розгромили німецький фашизм, а тепер програли США і боремось між собою. В Нагірному Карабаху йде війна. Вірмени і азербайджанці вбивають одне одного. Хіба можна було повірити в таке кілька років тому?
У 1990 році Яків Євгенович помер, а бабусю альошині батьки забрали до себе.
Розділ третій. Школа, армія та МГІМО
Часи настали дійсно вовчі. Деревообробний завод більше стояв ніж працював, і його батько пішов у бізнес, ставши членом одного з торговельних кооперативів. Це була робота без свят і вихідних зранку до вечора. Робота в дощ, сніг, мороз, спеку... І всім плати: пожежникам, міліції, рекетирам (які часто до того ж виявлялись міліціонерами). Дістань товар, вчасно продай, аби гроші мали хоч сякий-такий прибуток, а не збиток.
Одним словом:
У верблюда два горба
Потому что жизнь борьба.
Життя дійсно було боротьба. Гроші перетворювались в ніщо протягом дуже короткого періоду.
Зате сім'я Мегальових мала гроші у найважчі часи 1990- х років (у 1991 році народилася альошина сестра Вікторія і гроші на пелюшки, каляски та інші дитячі речі були дуже потрібні).
Час накладав свій відбиток на всьому. Принцип людина - людині вовк проник навіть у школу. Тепер тут верховодили підлітки - хулігани, що відбирали гроші в слабших. Вони вміли бити так хитро щоб не лишалося синців (недарма їх старші брати служили в "мусарні"). Всі були під ними, а Алєксєй зазнав від них просто цькування.
Однак Альоша записався на карате і дуже швидко почав ставити хуліганів і рекетирів на місце. Гуртом з ними він впоратися не міг, але виловлював їх поодинці й методично бив. Одного разу він дуже сильно побив їхнього ватажка Кабана, за що його намагались відправити в колонію для неповнолітніх. Проте директор школи вступився за нього, сказавши що Алєксєй такий хлопець який ніколи не зачепить просто так.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію