Розділ перший. Народження

За синіми - пресиніми річками, дрімучими зеленими лісами розкинулось районне містечко Торопець. Розташувалось воно на західних схилах Валдайської височини, на тихенькій річечці Торопі. Місто мало чим відрізняється від інших провінційних містечок заходу Росії. Є там залізничний вузол ліній Болгоє - Вєлікіє Лукі зі станцією Торопець та Рига - Москва зі станцією Стара Торопа, який щодня пропускає сотні вантажних, приміських і пасажирських поїздів; а також автодорога М9 (Е 22), котра забезпечує зв'язок такої жаданої російським бомондом, але давно вже недружньої Латвії з білокам'яною Москвою. В руслі річки Торопи лежать озерця Солом'яне та Залівковоє, на їхніх мальовничих берегах найкраще місце для відпочинку трудового люду. Найбільша пам'ятка архітектури міста Корсунсько-Богородицький собор. У радянський час, він, як і більшість церков, був у занедбаному стані і стояв пусткою, світячи побитими вікнами й обдертими банями без хрестів. В центрі міста, на вулиці Комсомольська, біля першої середньої школи встановлено пам'ятник Вчителю - колись шанованій і величній професії, що тепер так несправедливо зневажили.

Давно ж це було. В далекий тепер уже міфологічний час, дуже тихого і привітного весняного вечора 26 квітня 1976 року в міському пологовому будинку народився хлопчик. Його батьками були Віктор Сергійович Мегальов і Діна Яківна Калітіна - Мегальова. Працювали вони на місцевому дозі - деревообробному заводі; він - інженером-лісотехніком, вона - бухгалтером. Довго не знали вони як назвати їх маленьку рожевощічну дитинку з блакитними очима (що згодом стали карими). Зрештою прислухались до поради дідуся Якова Євгеновича Калітіна і назвали сина Альошею на честь солдата який загинув у Болгарії і на честь якого було поставлено пам'ятник.


Розділ другий. Дитинство в дідуся

Сам дідусь Яків Євгенович був учасником великої і страшної війни з німецьким фашизмом. Сімнадцятирічним зі шкільної лави пішов він обороняти Смоленська у далекий проклятий Богом та людьми 1941 рік. Він пройшов усю війну, був чотири рази поранений (востаннє в ліву легеню поблизу серця), і закінчив її аж під Прагою 11 травня 1945 року, добиваючи німецьку групу армій "Центр" тоді коли війна вважалася закінченою. Довгими зимовими вечорами дідусь любив розповідати про холодну зиму Московської битви, про довгі й затяжні бої на півдні та сході Смоленської області, про спекотне літо Курської дуги та битву за Дніпро, води якого були червоні від солдатської крові. Це була молодість діда Якова, де ще живі однополчани казах Джамбул Каражалов (загинув під тихим мальовничим селом Домоткань на Дніпропетровщині), українець Дем'ян Кузьменко (помер від отриманих ран у 1954 році), і поруч були інші друзі сибіряк Іван (дід забув його прізвище), вірменин Арсен Авакян, грузин Сандро Джаванідзе та багато інших з якими він листувався, але багато років їх не бачив...