Розділ перший. Народження

За синіми - пресиніми річками, дрімучими зеленими лісами розкинулось районне містечко Торопець. Розташувалось воно на західних схилах Валдайської височини, на тихенькій річечці Торопі. Місто мало чим відрізняється від інших провінційних містечок заходу Росії. Є там залізничний вузол ліній Болгоє - Вєлікіє Лукі зі станцією Торопець та Рига - Москва зі станцією Стара Торопа, який щодня пропускає сотні вантажних, приміських і пасажирських поїздів; а також автодорога М9 (Е 22), котра забезпечує зв'язок такої жаданої російським бомондом, але давно вже недружньої Латвії з білокам'яною Москвою. В руслі річки Торопи лежать озерця Солом'яне та Залівковоє, на їхніх мальовничих берегах найкраще місце для відпочинку трудового люду. Найбільша пам'ятка архітектури міста Корсунсько-Богородицький собор. У радянський час, він, як і більшість церков, був у занедбаному стані і стояв пусткою, світячи побитими вікнами й обдертими банями без хрестів. В центрі міста, на вулиці Комсомольська, біля першої середньої школи встановлено пам'ятник Вчителю - колись шанованій і величній професії, що тепер так несправедливо зневажили.

Давно ж це було. В далекий тепер уже міфологічний час, дуже тихого і привітного весняного вечора 26 квітня 1976 року в міському пологовому будинку народився хлопчик. Його батьками були Віктор Сергійович Мегальов і Діна Яківна Калітіна - Мегальова. Працювали вони на місцевому дозі - деревообробному заводі; він - інженером-лісотехніком, вона - бухгалтером. Довго не знали вони як назвати їх маленьку рожевощічну дитинку з блакитними очима (що згодом стали карими). Зрештою прислухались до поради дідуся Якова Євгеновича Калітіна і назвали сина Альошею на честь солдата який загинув у Болгарії і на честь якого було поставлено пам'ятник.


Розділ другий. Дитинство в дідуся

Сам дідусь Яків Євгенович був учасником великої і страшної війни з німецьким фашизмом. Сімнадцятирічним зі шкільної лави пішов він обороняти Смоленська у далекий проклятий Богом та людьми 1941 рік. Він пройшов усю війну, був чотири рази поранений (востаннє в ліву легеню поблизу серця), і закінчив її аж під Прагою 11 травня 1945 року, добиваючи німецьку групу армій "Центр" тоді коли війна вважалася закінченою. Довгими зимовими вечорами дідусь любив розповідати про холодну зиму Московської битви, про довгі й затяжні бої на півдні та сході Смоленської області, про спекотне літо Курської дуги та битву за Дніпро, води якого були червоні від солдатської крові. Це була молодість діда Якова, де ще живі однополчани казах Джамбул Каражалов (загинув під тихим мальовничим селом Домоткань на Дніпропетровщині), українець Дем'ян Кузьменко (помер від отриманих ран у 1954 році), і поруч були інші друзі сибіряк Іван (дід забув його прізвище), вірменин Арсен Авакян, грузин Сандро Джаванідзе та багато інших з якими він листувався, але багато років їх не бачив...

Після війни була в нього школа фабрично-заводського учнівства в Нелідово, тривала робота на арматурному заводі, потім удома в колгоспі (як не як старі рани давали про себе знати та й рідне село під Торопцем не залишало діда Яші в снах). В село він приїхав з жінкою, вчителькою російської мови Ангеліною Микитівною Девладовою і почав ремонтувати хату своїх батьків.

Кожну весну й літо Альоша проводив у селі в бабусі й дідуся неподалік Торопця. Поруч була річечка без назви, ліс, поле та колгосп-мільйонер.

Дитинство, дитинство... Солодко пахнеш ти димом від сухих гілочок вишні і медом лугів.

Якось Альоша з дідусем гуляли на пагорбі і видно було тзвідти синю далечінь. На горизонті бовваніла споруда схожа на старий казковий замок (насправді то був зруйнований елеватор).

І маленький Альоша показав пальчиком туди.

- А що казати онучку - промовив дідусь Яша. - Одне слово, там злидні.

- А що таке злидні? - взагалі -то нещодавно в садочку йому прочитали білоруську казочку, про лихих чоловічків на ім'я злидні.

- А це бідність. Тамтешні села ледь животіють. Кажуть в нас немає бідних і наша країна найбагатша на світі. А на ділі... Втім, малий ти ще Альоша щоб думати про таке.

Дуже любив хлопчик село, де жили дідусь і бабуся. Тамтешній колгосп був успішний, мільйонер. Кожної весни там засівали поля, на луки пастухи гнали худобу. Разом з іншими хлопцями він грався у війну посеред зелених луків, ходив до лісу по гриби та ягоди, бавився й пустував як усі хлопчаки його віку.

Поруч, біля двору на високому електричному стовпі було лелече гніздо, де щоліта пара білих чорнокрилих птахів виводила у ньому нащадків.

Коли Альоші виповнилося десять років лелеки раптом не прилетіли. Як не дивно, в селі не було видно взагалі жодного з цих птахів. Лише згодом стало відомо, що причиною цього став вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Люди не знали що робити: одні подалися світ за очі, інші не вірили ні в яку радіацію і продовжували купувати городину з сусідньої Білорусі...

А через півтора року прийшла в Радянський Союз друга біда. Через залізниці в Торопці посунули ешелони з військовою технікою.

- То навчання йдуть, - казали одні люди.

- Та ні, то війна вже в нашій країні. Півроку тому були погроми в Сумгаїті, а тепер як відповідь у Нагорному Карабасі - відповіли інші.

Приблизно тоді ж до села стала приходити скрута: не було необхідних деталей, колгосп бідніша в не по роках, в по днях. Взагалі жити ставало дедалі важче: дефіцит найнеобхідніших товарів як-от мило, цукор, гречка та ін. став відчуватись дуже гостро. Радянський Союз повільно, але вірно розпадався. Дідусь переніс інсульт і тепер нікуди не ходив, сидячи на порозі дому говорив:

- Я думав, що хоч Горбачов зі своєю Перебудовою принесе з собою модернізацію країни, а вона зовсім розвалюється. Ми розгромили німецький фашизм, а тепер програли США і боремось між собою. В Нагірному Карабаху йде війна. Вірмени і азербайджанці вбивають одне одного. Хіба можна було повірити в таке кілька років тому?


У 1990 році Яків Євгенович помер, а бабусю альошині батьки забрали до себе.


Розділ третій. Школа, армія та МГІМО


Часи настали дійсно вовчі. Деревообробний завод більше стояв ніж працював, і його батько пішов у бізнес, ставши членом одного з торговельних кооперативів. Це була робота без свят і вихідних зранку до вечора. Робота в дощ, сніг, мороз, спеку... І всім плати: пожежникам, міліції, рекетирам (які часто до того ж виявлялись міліціонерами). Дістань товар, вчасно продай, аби гроші мали хоч сякий-такий прибуток, а не збиток.

Одним словом:

У верблюда два горба
Потому что жизнь борьба.

Життя дійсно було боротьба. Гроші перетворювались в ніщо протягом дуже короткого періоду.

Зате сім'я Мегальових мала гроші у найважчі часи 1990- х років (у 1991 році народилася альошина сестра Вікторія і гроші на пелюшки, каляски та інші дитячі речі були дуже потрібні).

Час накладав свій відбиток на всьому. Принцип людина - людині вовк проник навіть у школу. Тепер тут верховодили підлітки - хулігани, що відбирали гроші в слабших. Вони вміли бити так хитро щоб не лишалося синців (недарма їх старші брати служили в "мусарні"). Всі були під ними, а Алєксєй зазнав від них просто цькування.

Однак Альоша записався на карате і дуже швидко почав ставити хуліганів і рекетирів на місце. Гуртом з ними він впоратися не міг, але виловлював їх поодинці й методично бив. Одного разу він дуже сильно побив їхнього ватажка Кабана, за що його намагались відправити в колонію для неповнолітніх. Проте директор школи вступився за нього, сказавши що Алєксєй такий хлопець який ніколи не зачепить просто так.

Взагалі в школі Альоша, хоч і не був відмінником, проте вчився досить непогано. Він любив уроки праці та фізкультуру, мав відмінні оцінки з російської мови та літератури (навіть брав участь у міських олімпіадах із них, хоч і не займав перших міст), а також з англійської та історії. З історії йому тнацюільше подобався царський період, бо Росія тоді була більшою ніж Радянський Союз і, як він гадав, могутнішою.

У 1993 році Алєксєй закінчив школу і, відгулявши випускний вечір з класом, пішов допомагати батькові в торгівлі іноземним одягом. Попрацював він, мов каторжний, півтора року.

Потім була армія. З осені 1994 по осінь 1996 років він прослужив на фінському кордоні в Ленінградській області. Сині озера й літні білі ночі, край вікових карельських сосен. Все було б добре якби весь перший рік не довелось терпіти знущання з боку "дідів". На другий рік колишні "духи" й "салаги" виміщали свої кривди на новобранцям. Ще одним мало приємним фактором була загроза потрапити до Чечні: частину двічі хотіли перевести до цієї бунтівної республіки. Нікому не хотілось опинитись в горнилі кровопролитних боїв, де солдати гинули тисячами, і багато хто повертався калікою. Та, на щастя рішення про переведення частини до Чечні двічі відміняли в останній момент. Потім було перемир'я, Хасавюртівські угоди, що закріпили хитке становище Ічкерії в Російській Федерації. А далі настав дембель.

Демобілізувавшись, молодий Мегальов півроку пропрацював на дозі помічником деревообробника. Заодно він готувався до вступних іспитів у московські вищі. Наступного літа 1997 року Алєксєй поїхав до столиці.

Москва зустріла Алєксєя гамором, швидкісним темпом життя, смогом. Він вже бував у Пскові, а під час армійської служби і в Санкт-Петербурзі, але вони не могли зрівнятись з величезним мегаполісом десяти мільйонів людей. Вступивши на факультет журналістики Московського інституту міжнародних відносин (російська абревіатура МГІМО - Московский институт международных отношений) Алєксєй на отримані в батьків гроші зняв двокімнатну квартиру на Каширському шосе. Два роки він навчався в інституті, де був одним з кращих студентів на курсі, його статті виходили в інститутській газеті; його шанували викладачі; на семінарських колоквіумах Мегальов був одним із перших.

На другому курсі він став зустрічатись із однокурсницею Людою, з якою він хотів одружитись одразу після закінчення МГІМО. Так тривало його молоде студентське життя доки не настав ранок 13 вересня 1999 року.

Близько четвертої години Алєксєя розбудив сильний вибух. З-за вікна лунали крики про допомогу. Він швидко одягсч і вибіг на вулицю. Те що він там побачив врізалось в його пам'ять до кінця днів. Багатоповерховий будинок N° 6 був розірваний навпіл, його середина запалася й осіла купою будівельного сміття. В повітрі тьмяного вересневого ранку кружляла хмара пилу й шабатури...

В підірваному будинку загинуло понад 120 людей, з яких 12 були дітьми. За кілька днів до того вибухнув будинок на вулиці Гур'янова, але тоді вважали що це був газ. Потому було зруйновано багатоповерхівку в місті Волгодонську. На той час було оголошено, що за підривамт будинків стоять чеченські бойовики і це стало єдиною версією яка лунала і серед представників влади, і серед ЗМІ. Якби влада готувалась до війни не з Чечнею, а з Україною то винуватцями вибухів би визнали унсовців (власне, десь така версія і промайнула).

Для Альоші ж наступні дні були немов у тумані. Він забув про те як вони боялись під час строкової служби потрапити до Чечні. Він не зважав ні на прохання Люди, ні на слова свого друга Роми Черненка: "Тобі це більше твсіх потрібно?" Він забрав документи з інституту й підписав контракт з Міноборони про вступ до війська, яке воювало в Чечні.

Розділ четвертий. В Чечні

Осінні дощі заливали весь довколишній світ; в сірих хмарах потопали далекі гори. Техніка й піхота йшли розкислими ґрунтовими дорогами. Не одну добу доводилось брести по коліна в багнюці. Час від часу траплялись сутички з бойовиками і тоді тьмянй день (чи темну осінню ніч) пронизували траси автоматних черг, що летіли в обидва боки, уражаючи і чеченців, і федералів.

Потім пішов сніг і настала зима, вона наздогнала їх в околицях Грозного. Близько двох місяців точилися бої, артилерія обстрілювала місто. Одного разу чеченські бойовики відкрили поємники з хлором і їхньому загонові довелось швидко втікати, одягши протигази. Багато солдатів і офіцерів загинули на підступах до міста. Це трималось під великим секретом: підпільно майстерні виготовляли великі партії трун для загиблих, про що, звичайно, офіційно не повідомлялося.

Не менш кровопролитними виявилися бої на вулицях Грозного, де масово горіли танки й бетеери. Скільки загинуло в центрі міста за міст через річку Сунжа і площу Мінутка так і залишається невідомим. Столиця Чечні виявилася купою руїн і згарищ обгорілі захаращені уламками цегли й каменю - це були сліди трьох запеклих штурмів Грозного 1995, 1996 і 2000 років. Алєксєй любив пісні гурту ДДТ і в нього була касета із записом пісні "Рождество" про перший штурм чеченської столиці, де зокрема співалося:

Мертвый город хоронит свои голоса.

Але він і уявити не міг наскільки вражаючою і моторошною виявилася картина.

Далі були важкі бої в Ханкалинській та Аргунській ущелинах. Обидві сторони підпалювали нафтові вишки, і від цих пожеж небо було просякнуте ядучими димами, а сніги й дощі являли собою суміш бруду та чорної кіптяви.

В середині лютого 2000 року колона в якій він ішов потрапила в засідку в горах. Це було у Вєдєнському районі в тій області, яка в ХІХ столітті називалась Ічкерія (нині ця назва чомусь поширена на всю Чечню). В ході перестрілки він отримав поранення в ногу і втратив свідомість. Отямившись, Мегальов виявив, що лежить на снігу і довкола нього вже нікого не було. Побачивши гурт бойовиків з семи чоловік, Алєксєй відповз у канаву й затаївся там допоки вони не пройшли повз нього. Близько трьох діб він провів у лісі, ховаючись і від бойовиків, і від кровожерливих кавказьких вовків, що ледве не загризли його, але вояк встиг залізти на дерево. Там він сидів півдоби і невідомо чим би все закінчилося, якби повз нього не проходив загін ОМОНівців, котрі відігнали звірів.

Потому були два місяці шпиталю в місті Моздок, де Алєксєй розважався читанням книжок.

Вийшовши зі шпиталю, він повернувся до своєї частини.

- А ми вже не чекали тебе побачити. Думали що ти загинув, - сказав йому командир взводу.

І знову були бої, бо, незважаючи на те що федеральні війська контролювали всю територію Чечні, в республіці точилася партизанська війна. Щоночі чинилися напади на розташування російських військ. Федерали відповідали зачистками міст та сіл, вони входили в населені пункти, арештовували підозрілих осіб. При цьому нерідко били і вбивали мирних людей.


"Добре бойовики бандити і чинять звірства, але для чого це робимо ми?" - думав Мегальов. Відповіді на це питання не було.

Поволі на багнетах федеральних військ встановлювалася нова "законна" чеченська влада. Тепер уже грабували і визискували місцеве населення не іноземці - ваххабіти, а свої "рідні" ставленики адміністрації Ахмада Кадрова.

" Навіщо ми воюємо, якщо по суті тут нічого не змінилося" - думав Алєксєй. Час ішов, а на краще нічого не мінялося...


Розділ п'ятий. Робота в міліції. Марина і Юля



У червні 2002 року Алєксєй звільнився в запас. В Москві вже ніхто не чекав його: Люда вийшла заміж. Власне, вона тоді так і сказала йому: "Якщо ти надумав іти до Чечні - йди, але я тебе чекати не стану".

На зароблені в Чечні гроші Мегальов купив однокімнатну квартиру в Домодєдово. Оскільки в останній період служби в Чечні вони виконували переважно поліцейські функції, він вирішив податися до внутрішніх органів. Три роки він навчався у школі міліції, а потім вступив на заочне виділення Університету внутрішніх справ за спеціальністю "Правознавство" який закінчив у 2009 році.

Після школи міліції він пішов працювати в органи оперативником у званні лейтенанта, а наприкінці своєї служби у 2011 році отримав звання старшого лейтенанта. Вісім років Мегальов працював у одному з райвідділів Москви.

Діапазон роботи був досить широкий: від висловлювання дрібних злодюжок до знешкодження банд. При останньому доводилося нерідко ризикувати життям, але після Чечні для нього це було звичним. Алєксєй вважав що це було звичним. Алєксєй вважав що тут також йде війна тільки остаточної перемоги ніколи не буде. Погано було те що головною була боротьба за показники.

- Головне хлопці, якщо показник від населення перевищуватиме затверджений показник, то ви їх не приймайте, - говорив їм начальник відділу - бо інакше всі отримаєм по шапці за зростання рівня злочинності.

Не радувало також і те, що гроші вирішували все. Формально закон був один для всіх, а насправді синки багатіїв і чиновників що п'яними збивали людей на своїх машинах спокійно уникали правосуддя. Багатьох злочинців яких затримували і невдовзі випускало керівництво бо вони мали дати йому.

Третім негативним фактором, який також не подобався Мегальову було посилення путінської диктатури. Розганялися демонстрації незгодних, посилювався адміністративний тиск, фальсифікувалися вибори. Хоча у 2000 році Алєксєй, як і більшість солдатів його частини, голосував за Путіна, до 2005 року він розчарувався у ньому. Те що відбувалося в Росії у середині нульових все більше нагадувало Мегальову антиутопію Сінклера Льюіса "У нас це неможливо"* яку він читав у шпиталі н Моздоку. Було трохи ніяково від того що служиш системі. Потайки Алєксєй симпатизував Націонал - більшовицькій партії Росії яку очолював письменник - хуліган Едуард Лімонов. Після заборони НБП його симпатії перейшли до очолюваного тим же Лімоновим руху "Справедлива Росія". Ліберальна ж опозиція не викликала в нього прихильності, бо асоціювалася з хаосом і беззаконням часів Єльцина.

Коли ж у 2012 р. партія влади "Єдина Росія" знову висунула в президенти Путіна і на Болотній площі стали збиратись мітинги протесту Алєксєй в рішив просто піти з поліції (на яку було перейменовано міліцію, не змінивши системи). Не гаючи особливо часу, він швидко влаштувався юристом до нотаріальної контори. Він вважав що від цієї посади буде більше користі людям та й нова робота давала широкий простір для свободи. Саме свободи в Росії ставало все менше й менше...

Єдиним позитивом від служби в органах Алєксєй вважав знайомство з двома дівчатами Юлею та Мариною. Це було в останній рік служби, коли він посадив торговця людьми, що ледь не відправив до борделю двох дівчат які приїхали до Москви на заробітки. Обидві вони були з України. Висока струнка білявка модельної зовнішності Юлія Меліховська була спортсменкою і навіть приймала участь у вкраїнських змаганнях з біатлону. Як вона сама говорила, довго мріяла жити й працювати в Москві, що колись була столицею єдиного і могучєго СССРу.

Своїх співвітчизників Юля відверто зневажала, що не було дивиною: українців які ненавидять все українське і соромляться свого походження, на жаль, не бракує.

- Ми, Меліховські, походимо з євреїв, що наприкінці XVIII століття прийняли русскоє православіє і відтоді ми русскіє, - говорила вона. - Тому прошу не рівняти мене з цими тупими й жадібними рагулями.

- Ну навіщо ти так, - відповідав їй Алєксєй. - На фронті мій дідусь воював разом з Дем'яном Кузьменко з Вінниці. Це була хоробра й товариська людина, що ділилась зі своїми товаришами - однополчанами останнім шматком хліба.

- Ти не знаєш цих хохлів, - вони посміхатимуться тобі в очі, а коли ти спіткнешся - кинуться на тебе й розтопчуть - продовжила Юля. - І взагалі: немає такої нації як українці, а є примітивне плем'я котрі палками - ковпачками - плакалками живуть. В моїх жилах тече російсько - єврейська кров і я вдячна моїм предкам за це.*

Чорнява маленька Марина Білик з Харківщини була її повною протилежністю. Звичайно її не порівняти з Юлею яку можна було виставляти на обкладинки глянцевих модних журналів, але й Марина мала риси викапаної української краси: чорні брови й карі очі про які співали у піснях. Це була та краса яку відзначали закордонні мандрівники коли подорожували Україною. Для Марини українці, росіяни, євреї та всі інші національності й раси були перш за все людьми.

- Серед кожної національності можна відшукати лихих людей, але чи можна через це переносити їх погані риси на весь народ? - говорила вона.

Обидві дівчини дружили з Альошею і, як згодом виявилося, нестримно покохали його. Можливо б Алєксєй і обрав Марину. Ні, він безперечно закохався би в неї, якби не було Юлі. Та як мовиться, кохання не обирають...

В світі написано цілі Гімалаї романів про кохання і приблизно стільки ж книжок з віршами та піснями, сказано мільйони і мільйони слів. Однак, ніхто достеменно не відповів на питання навіщо жінка чоловікові, і для чого чоловік жінці. Кажуть що без жінок переведеться людський рід (щоправда це ж станеться якщо зникнуть чоловіки, але про це говорять значно менше).

Алєксєй не дуже ображався на Люду, яка прямо сказала йому в далекому вже 1999-му, що не стане чекати з Чечні, однак довго потому не намагався влаштовувати серйозні стосунки з жінками. Так було майже дванадцять років і ось в його житті з'явилася Юля.

Як добре було їм удвох надвечір, особливо у вихідні дні. Величезна Москва; цей багатомільйонний людський мурашник, місто що не вірить чужим сльозам (принаймі так говорить прислів'я); кам'яно-бетонні джунглі оповиті смогом; поринала в ніч, і лише міріади й міріади зірок і зірочок сповіщали про існування інших людей з їх проблемами, турботами, кредитами, іпотеками тощо. Вони сиділи на кухні й пили вино чи коньяк, а потім незчулися як вуста їх зустріли одне одного і зімкнулись у запальному поцілунку. Далі вони поцілувалися знову і знову...

"Візьми мене" - прошепотіла Юля і Альоша почав піднімати на ній футболку, і побачив металеву сережку на її округлому пупку.

- Проколювати ніс, язик, обличчя чи щось інше - це сіруватим себе, що є рівнозначно рабському клейму.

- Будеш "гнати" на мій пірсинг, я застрелю тебе з рушниці, - відповіла вона, розстібуючи бретельку ліфчика. - Адже я виграла обласні змагання з біатлону.

- Але попередньо ж пізнаєш мене?

- Так.

Майже ціла ніч, безмежна ніч кохання, коли ти тримаєш у своїх руках ту єдину з якою тобі, здається, суджено прожити довге - предовге життя, народити багато дітей і померти в один день. Ти обіймаєш її, цілуєш і кохаєш знову і знову. Та ніч закінчується і настає світанок.

Все було добре в Юлі, крім одного: щоліта вона їздила на зльоти путіністів до озера Селігер і влітку 2013 року умовила Алєксєя поїхати удвох.

Від того що плескали у таборі про велич Росії представники "золотої молоді" в нього в'яли вуха.

"Треба завезти вас до мого рідного Торопця й заставити працювати на заводі, або на фермі в селі. Тоді б ви не співали хвалебні дифірамби цій триклятій владі, що грабує Росію, заводячи статки на Заході" - думав Мегальов.

Розділ шостий. Рішення їхати на Донбас. Розмова з Мариною

Поміж тим в світі відбулися події які різко змінили життя наших героїв. У Києві розпочався Євромайдан, через два місяці на вулицях української столиці закипіли бої і президент Янукович втік до Росії. Скориставшись цим, російські війська за підтримки місцевих колаборантів захопили Кримський півострів, провівши юридично нікчемний референдум про приєднання Автономної Республіки Крим до Російської Федерації. Алєксєй, звичайно, позитивно поставився до "повернення" Криму в якому він був лише раз коли навчався у молодших класах, але ейфорії що охопила російське суспільство не поділяв. Влада пообіцяла вкладати кошти в "новоприєднаний регіон", обділяючи міста і села глибинки...

Навесні Стрєлков захопив Слов'янськ, на Донбасі почалася війна, в Одесі загинули люди і хвиля російської пропаганди не оминула і Мегальова. Свою лепту внесла і Юля яка ледь не щодня говорила про нацистів які вбивають "русскіх людей" в Україні. Як і п'ятнадцять років тому коли вибух будинку на Каширці спонукав Алєксєя іти на чеченську війну, він перебував в тому емоційному стані коли людина не усвідомлює наслідки своїх вчинків. І одного вечора вони з Юлею вирішили поїхати добровольцями на Донбас. Як і його кумир Лімонов, Альоша вважав що звідти, з відвойованої Новоросії, почнеться відродження Росії. Звичайно, він не знав що так само думали ті хто на початку дев'яностих відторгав Придністров'я від Молдови...

Відпрацювавши відведені законом два тижні він звільнився з нотаріальної контори і того дня на вулиці зустрів Марину.

Привітавшись, Алєксєй сказав що терміново виїжджає з Москви.

- Де й навіщо ти їдеш? - спитала його дівчина.

- Я їду на Донбас боротися проти фашизму. Адже мій дід у війні захищав Вітчизну і я не можу лишитись осторонь від того що діється на Україні.

- Господи! Мало тобі було тієї Чечні. Ти ж розповідав як дивом врятувався. І от тепер знов їдеш на ту війну аби загинути чи лишитись калікою нізащо.

- Марино, як то нізащо?! Адже ти українка, і маєш розуміти що на твоїй батьківщині орудують бузувіри. Ти ж сама знаєш з новин про спалених заживо людей в Одесі.

- Льошо в новинах говориться одне, а в житті зовсім інше. Політики в Києві розпочали цю заваруху в якій гинуть ні в чому невинні люди, а такі як ти їдуть щоб іще убивати. Ти ж краще знаєш що в боях гинуть і ті хто просто опинився поруч.

- І все ж я їду захищати цих людей. Ми проженемо карателів від Донецької і Луганської республік, а потім очистимо від них решту України. Настане мир. Адже українці то наші брати і завжди були разом із нами.

Марина ледь не плакала:

- Я бачу що з тобою немає сенсу сперечатися, бо ти нахапався цих штампів у патріотичному угарі. Ти б хоч про Юлю подумав.

- А ми їдемо туди разом. Ти ж знаєш, що вона біатлоністка і захотіла бути снайпером.

- Це й видно, що вона й підбила тебе туди їхати. Шкода що ти обрав її, а не мене. Я б не відпустила тебе ні на який Донбас. Я б народила тобі дитину... А так ти їдеш і якщо загинеш твій рід згасне.

- Так, але жінки повністю асимілюються в тій родині яку приходять. Я б дуже не хотіла щоб рід таких благородних людей як твій зник.

- Я не загинув у Чечні, а тут маю все ж таки якийсь досвід. Тому думаю, що залишуся живим.

- Дай Боже, щоб ти повернувся звідти неушкодженим ані фізично, ані духовно.

На тому вони попрощалися і, як виявилося, назавжди.



Розділ сьомий. У тренувальному таборі



За вікном поїзда Москва - Ростов - на - Дону пропливали села й поля, де достигала пшениця. Була вже середина червня і зі сходу України приходили звістки про запеклі бої довкола Слов'янська і Краматорська, "ополченці" Стрєлкова запекло оборонялися від Збройних Сил України та Національної Гвардії. Алєксєй та Юлія їхали до одного з тренувальних таборів у Ростовській області, де збирались добровольці та неофіційно направлені військовики.

- Хотілося б щоб ми потрапили до одного підрозділу аби бути поруч, - сказала Юлія.

- Мені б теж хотілося, але далі як уже вийде. Будемо битись з нашими майбутніми поплічниками пліч - о - пліч, - відповів їй Альоша і потому додав. - А восени повінчаємося у Києво - Печерській Лаврі, коли звільнимо від нацистів Київ.

- Обов'язково. А потім вирішимо, де жити: чи в тебе у Москві, чи в мене на Полтавщині. Це все буде одна єдина Росія - єдина православна віра, єдина мова, єдиний народ. Всіх хто проти або винищимо, або виселимо в Сибір.

- Юля, я не маю зла до українців. Просто треба звільнити їх від бандерівців, а там нехай самі вирішують чи приєднуватися до Росії, чи жити в союзі з нами, але в своїй державі.

- Льоша! Що ти говориш?! Зараз треба раз і назавжди покінчити із цією Україною, і з всіма українцями. Це питання слід вирішити остаточно, ця так звана недолуга псевдонація має зникнути аби Росія не мала загроз у майбутньому.

Перед вступом в добровольці вони вирішили побувати два - три дні на Азовському морі і приїхали до якогось маленького курортного селища біля Таганрога щоб побути разом.

Стояли спекотні літні дні. На олив'яній поверхні моря бриніли маленькі човники рибалок, а вечорами сонце заходило в море. Вони загоряли на березі й купалися в морі, а ввечері любили одне одного у винайнятому будиночку. Короткі дні відпочинку минули, попереду були важкі будні підготовки до бойових дій.

Вони приїхали на залізничну станцію з якимось "доброзичливим" проханням Нєсвєтай. Стояв пізній спекотний ранок. З залізничних платформ, що стояли на запасних коліях вивантажували танки, гармати й сіро-зелені вантажівки. До кордонів України перекидалися війська. Далі вони з'явились на збірний пункт і невдовзі потому розлучилися.

Розпочалась підготовка. Як виявилось Алєксєй ще зберіг непогані навички: він швидко копав окопи, влучно стріляв, боровся в рукопашну. Кожного дня їм розповідали полі інформацію та проводив духовну бесіду православний священик. За ці три тижні українські війська відбили Слов'янськ, Краматорськ і Костянтинівка, а потім Дзержинськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ та Щастя. Територія контрольована ДНР і ЛНР невпинно скорочувалась.

- Коли ми вже підемо в бій? - питали добровольці. - Так поки ми тут готуємось вже буде нічого захищати.

- Почекайте ще трохи. Ми не дамо Донбасу впасти. Ще й вам випаде повоювати, - відповідали їм інструктори.

В останній вечір перед відправленням Алєксєй Мегальов перебував у звільненні. Стояло спекотне задушливе надвечір'я, видно що десь збиралася гроза. Він йшов вулицею козацької станиці, побачивши що у дворі продають молоко (перед воротами стояла табуретка з банкою) він постукав.

Йому відкрила старенька жіночка, вона винесла банку молока і коли розплатився спитала його:

- Я бачу що ти не місцевий. Недавно сюди приїхав, воювати готуєшся?

- Синку, може не треба тобі туди? - спитала бабуся. - Ти подивись на захід. Це знамення віщує велику кров.


Мегальов озирнувся і побачив велику чорну хмару за яку сідало сонце. Від того сонця стелився червоний кривавий слід, а на його тлі кресали сині блискавки. Ось уже глухо загарчав грім. Насувалась буря і треба було десь сховатись. Побачивши в кінці вулиці автобусну зупинку Мегальов побіг в її напрямку.

Тільки - но Алєксєй добіг до зупинки як на землю стіною ринула злива з дрібним градом. Вітер ламав гілля дерев і збивав дощ у водяний пил, що проникав на зупинку, вимочуючи чоловіка який в ній сховався.

"Не знаю, може дійде до великої крові, - думав Алєксєй. - Та що мені до того, мало я її бачив у Чечні та й потому після служби в органах бути свідком жорстоких вбивств не раз доводилося." І раптом його взяв сумнів: чи правильно він робить, їдучи на війну яка не загрожує ні Москві, ні його рідному Торопцю. " Та ні, - подумав він, - якщо в Україну прийде НАТО це вже буде загроза для Росії. Допустити цього ніяк не можна."

Тим часом дощ вщух і він побіг до табору щоб мати можливість трохи відпочити перед маршкидком в Україну.

- Навіщо так... "Сімнадцять миттєвостей весни" дивився? Пам'ятаєш як Айсман казав, що катування безсонням найгірше з усіх.

Три доби не поспить, в на четверту - розколеться.

Так і зробили. Щоночі Алєксєя викликали на допит, в вдень біля його камери вмикали гучну рок-музику так що він не міг заснути. На другу добу стали проявлятись наслідки недолікованої контузії: сильно боліла голова. Він уже почав думати чи не вигадати йому якесь зав


Розділ восьмий. На Донбасі



Двадцять сьомого липня дві тисячі чотирнадцятого року в складі автоколони Алєксєй Мегальов опинився на терені Луганської області. В передсвітанковій темряві промайнув вщент розбитий в ході бойових дій прикордонний пункт Ізварине. В Краснодоні зупинились ще затемна, в місті частину переправлених через кордон бойовиків відправили під Червонопартизанськ, а інші отримали завдання дістатись Донецької області. Серед них був і Алєксєй. За кілька годин їх знов посадили у вантажівки і вони рушили в південно-західному напрямку. Протягом цілого дня вантажівки петляли дорогами. Куди їх везуть ніхто не знав...

* * *

А в цей час бійці 26 - го окремого добровольчого батальйону Національної Гвардії України зайняли позиції неподалік від Шахтарська. Командир батальйону Володимир Іванченко з командирами частин зібралися в полі довкола карти Донецької області:

- Перед нами поставлено завдання йти на з'єднання з військами що виступають з Дебальцевого і таким чином відділити терористів Донеччини від терористів Луганщини.

- Так то воно так, але в нас за спиною лишаються укріплені опорні пункти в Іловайську. Було б нерозважливо залишати їх майже в тилу, - сказав командир загону Максим Леонтьєв, відомий під позивним "Тінь".

- А я вважаю, що слід також враховувати те що поруч кордон звідки будь-якої миті можуть вдарити - додав заступник Леонтьєва, галицький єврей Симон Винницький.

- Все вірно. І тим не менше поки що ми беремо в оточення сепаратистів. Погано те що наші сили розпорошені по всіх фронтах, - резюмував Іванченко...


* * *


Перше бойове хрещення група в якій був Мегальов прийняла в Шахтарську, де вони зіткнулися з колоною українських військ, що увійшли в місто. Було знищено колону бронетехніки і вбито більше десятка чоловік.

Один з російських десантників став знімати на смартфон понівечену українську техніку та вбитих.
"Що це? - спитав він, в іншого бойовика. - Чия це голова?" - "Ні, це просто шматок м'яса", - відповів той.

Наприкінці дня групу в якій був Мегальов зібрав ватажок із позивним "Монгол" і сказав, що їх зараховано до батальйону "Восток" і вони зараз же мають йти на штурм висоти Савур - Могила яку вчора загін батальйону був змушений залишити.


Розділ дев'ятий. Савур - Могила


Савур - Могила - це найвища точка Донецької області, її висота досягає 277 метрів. Кажуть що в сонячні дні з її вершини на обрії можна розгледіти Азовське море. В 1943 році за пагорб точилися запеклі бої між радянськими та німецькими військами і в 1970-ті роки на схилах та на вершині було споруджено меморіал. Він складався зі стели та величезної фігури солдата довкола яких стояли пам'ятники загиблим бійцям.

На початку червня 2014 року висоту зайняла група деннерівців на чолі з "Душманом". До складу загону входило три взводи. Сепаратисти розкопали старі німецькі окопи і тримали оборону. Увечері 26 липня на висоту прибув загін бійців "Востока" на чолі з Олегом Гришиним ("Мєдвєдь") який загинув там.

Увечері 30 липня висоту зайняли бійці зведеного підрозділу під керівництвом Ігоря Гордійчука (позивний "Сумрак"). Також на висоті були татари з добровольчого батальйону "Крим" які витримали кілька важких боїв. Савур - Могила мала стратегічне значення, оскільки дозволяла контролювати великі території.

В ході боїв меморіал воїнам Великої Вітчизняної війни дуже сильно постраждав: стела була наскрізь пробита внаслідок великих вибухів. Протягом перших тижнів серпня деенерівці ходили в безуспішні атаки. Велику частину сил відтягнули бої за Іловайськ, де українці намагались замкнути кільце довкола Донецька.

- Якщо нам не допоможуть російські війська, до кінця місяця "укропи" передушать всіх як мишей, - сказав якось альошин сослуживець Жека Єрмолаєв.

Він був з місцевих і з перших днів брав участь у проросійських мітингах і в натовпі що захопив Донецьку облдержадміністрацію Єрмолаєв перебував у перших рядах. Одне було погано: Жека був наркоманом і воював "під кайфом". Алєксєй вперше зіткнувся із солдатом - наркоманом і думав про себе навіщо таких тримають в республіканському війську.

Стояла суха й спекотна погода. Не вистачало питної води. Вибухи піднімали хмари пилу від якого не було чим дихати. "Я думав, що в чеченських горах нам було найважче, а виявляється тут, на рівнині, Чечня здається мені прогулянкою", - думав Мегальов. Він ходив в атаки та обстрілював схили висоти з автомата однак оборонці ховались у викопані бліндажі то ж його кулі навряд чи когось діставали.

І от дев'ятого серпня з території Росії посунули регулярні війська.

- Ну слава Богу, йдуть братішки, а я вже думав нам тут пропадати - промовив Єрмолаєв.


* * *

Приблизно у той час, після важкого бою, командир взводу 26 - го окремого добровольчого батальйону старший лейтенант Максим Леонтьєв та його заступник Симон Винницький обговорювали загрозу що склалася та перспективи її подолання.

- Біля контрольно - пропускного пункту "Маринівка" з'явилися росіяни, - сказав Леонтьєв. - Якщо вони захоплять цю ділянку кордону то ми опинимося під загрозою оточення.

- І не тільки ми, але й наші побратими в Іловайську: батальйони "Донбас", "Кривбас", "Дніпро - 1" та регулярні частини, - відповів Винницький. - Це звичайно знаємо тільки ми і ніхто з наших підлеглих. А що чути про підмогу?

- Нічого. Міністр оборони готується до параду перемоги в Києві на День Незалежності.

- Більшого ідіотизму вигадати не можна.

- Нам залишається одне: хоробро битися. Доки ми живі вони не пройдуть.

Так вони билися по різні боки фронту і якби хтось сказав Мегальову, що через кілька місяців він опиниться на іншому боці, то нізащо б не повірив.


Розділ десятий. Савур - Могила (продовження)


Вісімнадцятого серпня через захоплений пункт пропуску "Маринівка" рушили частини Збройних Сил РФ. За село Маринівка що знаходилось неподалік від КПП та сусідню Степанівна точились бої. Російські війська пробивалися до Сніжного щоб відновити пряму трасу з Ростова-на-Дону.

- Нічо, скоро Саурка опиниться в повному оточенні наших, - сказав Єрмолаєв і додав. - А знаєш Льоха, там нагорі сидять не українці, а американські піхотинці.

Алєксєй тільки мовчки знизав плечима.

Об одинадцятій тридцять деенерівська артилерія стала обстрілювати висоту. Трохи пізніше в атаку посунули танки. З висоти відстрілювались. Снаряди і кулі виконували атакуючих, але з-під кордону прибували нові, що заміняли вбитих і поранених. Між короткими пережитками було видно як на вершині піднімалася земля з бетонним пилом і затуляла сонце.

Згори ледь чутно долинали крики "Аллах Акбар!"

- Що це? Там що, мусульмани? - запитав Алєксєй.

- Мабуть татари або чеченські сепаратисти, - відповів "востоківець" Олександр Калиновський.

Насправді на висоті лишився тільки один татарин - луганчанин Темур Юлдашев (позивний "Тренер"). Саме він і кричав, стріляючи по сєпарам.

Надвечір похолодало, почав накрапати дощ. Артилерія продовжувала обстрілювати пагорб.

- Знаєш, - сказав Єрмолаєв - мені плювати на той Київ. Головне аби прогнати хохлів із Донбасу, а там за Дніпром вони нехай живуть як знають.

Вранці наступного дня в атаку пішли чеченці й осетини. Вони йшли не пригинаючись, навіть коли в їх влучали.

- Так, кавказці не так бояться смерті як ми слов'яни. Мені довелося воювати з ними п'ятнадцять років тому, - сказав Алєксєй.

- Та вони просто під чимось, - відповів Єрмолаєв. - І я так можу коли "ширнуся".

Услід за кавказцями пішли слов'яни. Ось уже і схил Шайтан-гори ще трохи і деенерівці дістануться вершини. Опівдні піхота рушила по схилах пагорба та коли здавалося що доля висоти вирішена по "востоківцях" почала працювати українська артилерія. Багато їх лишилося там на схилах. Алєксєй та Єрмолаєв дивом уціліли.

Минуло вже достатньо часу, а деенерівці так і не змогли взяти висоту. Однак їм вдалося вибити українські частини з села Петровське, замкнувши довкола Савур- Могили кільце оточення.

- Все, тепер вони в мішку і вже не вирвуться з нього, - сказав "Монгол".

Починався двадцять третій День Незалежності України. Десь там у Києві розпочиналося свято, по Хрещатику проходив парад військової техніки, в захопленому сепаратистами Донецьку проводили парад українських полонених, а тут в околицях Савур-Могили все ще тривали бої. На допомогу блокованій на пагорбі групі Гордійчука під Петровське рушила бойова танкова група 93-ї окремої механізованої бригади і потрапила під шквальний вогонь артилерії. Втративши кілька одиниць техніки і транспорту, група повернулася в напрямку Дзеркального.

З танків обстрілювали висоту, прицілюючись по вогневих позиціях.
З гуркотом впала стела.

- Все. Немає більше пам'ятника. Не пережив нової війни, - промовив хтось з деенерівців.

- Да, мля, роздовбали канкретно, - уточнив Єрмолаєв.

Одначе, незважаючи на обстріли, синьо-жовтий прапор продовжував майоріти на жердині котра стирчала з солдатського чобота. Фігура воїна впала раніше.

- Дивіться з боку Савур-Могили піднімається хмара пилу, сюди йде машина, - гукнув бойовиків Алєксєй.

- Затаїмося, як під'їде ближче відкриємо вогонь, - скомандував "Монгол".

В бік села Петровське їхав "Міцубісі". Як тільки машина порівнялася з тополями по ній почали стріляти. Пікап звернув з дороги і перекинувся. Звідти витягли трьох поранених. Один з них майже нічого не бачив, бо в нього були травмовані очі. Їх вистроїли в ряд і молодий "востоківець" розстріляв поранених з автомата.

"Недобре вбивати полонених " - подумав Алєксєй. Командир ніби вгадав його думки:

- Так треба. Це вороги, а вороги хороші коли вони мертві, - промовив він і додав. - Молодець "Ніч", ти знаєш як з ними поводитись.

Тільки тепер Мегальов помітив, що це жінка років тридцяти - тридцяти п'яти. Невисока на зріст, зі стриженим темним волоссям, у формі вона скидалася на молодого красивого юнака. То було його перше знайомство з Єлєною Канавіною.

* * *

Частини 26 - го окремого добровольчого батальйону Національної Гвардії України відходили Амвросіївським районом. Довкола них горіли поля.

- Передають, що сектор "Д" розвалився. Ми в оточенні, - сказав Максим Леонтьєв, перезаряджаючи автомат.

- Так. Їх парад у Києві виліз нам боком, - відповів Симон Винницький.

- Ми або прорвемося, або загинемо. Шкода гинути тут у степу й не побачити визволеного Донецька, а вони ж можуть прорватися до Дніпра.

- Зарано ти ховаєш нас, Максиме. Ми не перший місяць воюємо, і я думаю що люди просто не пропустять їх ні до Дніпропетровська, ні до Запоріжжя. Погано тільки одне: ми гадали що от-от визволимо Донбас і все це закінчиться, а виявляється війна триватиме далі і люди гинутимуть і гинутимуть...

Надвечір до командира батальйону Іванченка привели кількох полонених росіян. Це були десантники з Іванового. Допитавши, комбат розпорядився посадити їх в автомобілі і наказав відступати в напрямку Іловайська, де загнані в котел добровольчі батальйони та частини Збройних Сил України чинили запеклий опір окупантам і сепаратистам.


* * *
Вдень двадцять п'ятого серпня стало відомо, що українські військові які зосереджувались на Савур-Могилі покинули висоту під покровом ночі і кудись відійшли. Російські військові та деенерівці піднялися на пагорб. Піднімаючись нагору, Мегальов зауважував що чим вище вони піднімалися, тим більшими були сліди руйнувань, що їх зазнав меморіал. На вершині все було розбито вщент, біля стели що обвалилася стояли підбиті та поламані українцями зенітні установки.

З височини відкрився широкий краєвид - довкола було видно інші пагорби, посадки, лісосмуги та поля. У південно- західному напрямку щось горіло: там в небо піднімався чорний дим. Частина сепаратистів лишилася довкола висоти ховати полеглих, а інша (в якій був і Мегальов) кинулася наздоганяти відступаючі українські війська.

Автоколона їхала дорогами, минаючи підбиту техніку що належала як українським так і російським збройним силам. На останніх інколи траплялись написи "На Київ!" та "На Львів!" Російсько-сепаратистськв війська увійшли до Амвросіївки та Кутейнікового.

Машини зупинились на вулиці Леніна перед будівлею Амвросіївської міської ради, з них вийшли Мегальов, Єрмолаєв, Калиновський та інші "сєпари". Вони піднялись по сходах на дах будинку.

- Увага! Ви бачите урочистий момент заміни грьобаної хохлацької ганчірки на нормальний пацанський прапор, - урочисто-єлейним голосом промовив "Єрмолай", скидаючи з флагштоку синьо-жовтий прапор і, вивішуючи натомість чорно-синьо-червоний прапор ДНР.

Потому вони спустилися з даху на землю, сіли в машини і рушили далі. Передбачалось, що колона зайде в Іловайськ, але за Кутейніковим машини повернули на захід і, врешті, зупинились посеред полів. Російські військовики та деенерівці вийшли з машини і почали облаштовувати табір, копати шанці, за лісосмугами розташувалась артилерія - гармати та гаубиці.

Повз них по дорозі проїжджали танки й БМП, прямуючи на північний схід до Іловайська, в напрямку якого піднімався густий чорний дим.

- Вони йдуть мочити бандерівців, нам же наказано поки що залишитись тут щоб у випадку виходу "укропів" сюди "мовити своє вагоме слово", - сказав командир.

Вечоріло, червоне сонце сідало за горизонт, торкаючись верхівками окремих дерев, що росли вдалині. Настав тихий серпневий вечір, ніщо не нагадувало про те що йде війна. Однак ця ілюзія тривала недовго: тоді як стемніло на півночі замерехтіли різнокольорові спалахи. Здавалося ніби звідти насувалася гроза тільки не було хмар і блискавки били з землі. Алєксєй, якому довелось півночі стояти на варті, спостерігав за цими тривожними спалахами і думав чому їх не відправили до Іловайська, а залишили тут, посеред степів.

Наступні два дні нічим особливим не відзначалися. Деенерівці та російські військові облаштовували засідку за лісосмугами, куди підкочували артилерію "гради" та іншу техніку. Мегальов двічі ходив по воду до річки, що, як виявилось, текла неподалік, ховаючись за деревами та чагарниками.

Третього дня командир наказав всім зайняти свої місця і бути готовими до бою.

- "Укропи" виходять з Іловайська і йдуть сюди, - сказав він. - Їм Путін обіцяв коридор, але то обіцяв він, а не ми. Хрін їм, а не коридор. Було запропоновано здати зброю і залишити в оточенні добровольців, а вони, суки, не погоджуються. Тож розгатимо тут їх упень.

Близько полудня на дорозі з'явились бетеери, бойові машини піхоти, легковики й вантажівки. Це виходили з Іловайська бійці кількох добровольчих батальйонів. Практично одразу з багатьох точок по них було відкрито вогонь. Стріляли гради, стріляли міномети, била артилерія, розстрілювали з РПГ та автоматів.

"Ні, - подумав Алєксєй - в такому розстрілі противника я приймати участі не буду". І підняв автомата аби кулі летіли вище цілі.

Раз по раз вибухали машини, загорялась і розліталась бронетехніка, над соняшниковим полями стали здійматись стовпи чорного диму що став заволікати небо. Це був пекельний тир в якому українські частини грали роль мішеней. Проте частині колони все - таки вдалось прорватись.

Після обстрілу росіяни деенерівці наблизились до знищеної техніки: там горіли понівечені ЗІЛи та камази, обабіч дороги лежали напіврозірвані трупи людей, в очі кидалася чиясь відірвана рука. Довкола стояв різкий запах горілого м'яса. "Мабуть тепер ніколи не візьму шашликів до рота" - думав Мегальов.
Частину машин, що дивом уціліли було оточено. Там перебували півтора десятки бійців, їх вивели до табору й поставили на коліна. Розпочався допит.

- Тут вам і гаплик, - сказав Олександр Калиновський. - Зараз вас усіх постріляємо

Але розстрілювати полонених, на щастя, ніхто не став. Повантаживши їх до трьох машин, повезли в напрямку Донецька до якого вже увійшли російські війська. Всі чекали що скоро дійдуть до Придністров'я, але під Маріуполем, де планувався головний удар, нападники зустріли запеклий опір української сторони.

Розділ одинадцятий. Волноваха

В ніч з третього на четверте вересня бійці 26-го добровольчого батальйону вийшли на околицю якогось міста. Протягом останнього тижня їм довелось постійно відступати, майже без перепочинку. Вони були всі потомлені, зарослі, в брудній, заношеній одежі. Внаслідок боїв і, особливо, обстрілу під Новокатеринівкою, батальйон втратив шістнадцять бійців загиблими, близько семи полоненими; четверо були поранені і їх виносили на ногах бо уся техніка залишилася в Іловайському котлі.

- Нам треба встановити куди ми вийшли і в чиїх руках це місто, - сказав командир В. Іванченко.

- Перед нами Волноваха, - відповів йому командир загону М. Леонтьєв. - Я знаю це напевно, бо народився в цих краях, а от в чиїх вона руках ми не знаємо, але це треба вияснити.

- Ну то пошліть туди розвідників, нехай дізнаються хто контролює місто, - наказав Іванченко.

За п'ять хвилин у бік Волновахи рушили бійці з загону Леонтьєва Денис Черненко та Роман Харченко.

- Було б добре якщо вона ще в руках українців, але що ми робитимемо у випадку захоплення міста сепаратистами? - спитав Леонтьєв.

- Будемо прориватись до Маріуполя, а якщо нам не вдасться - приймемо бій, - відповів йому комбат.

- Маріуполь звідси далеко, а наші люди потомлені. Крім того, в нас закінчуються набої, - промовив Леонтьєв.

- Спершу почекаємо наших розвідників, а далі вже вирішуватимемо що нам робити.

Вони поховались за узбіччям дороги. Багато бійців влягались на землю й стали засинати. За півгодини повернулись Черненко та Харченко і повідомили, що ні сепаратистів, ні українських військ у місті немає, але на фасаді одного з будинків вони бачили український прапор.

- Ми прорвались на підконтрольну Україні територію, - сказав комбат. - І все ж треба бути насторожі. Росіяни будь-якої миті можуть з'явитись і тут.

Вранці бійці батальйону увійшли до нічийної Волновахи. За кілька днів частину було відведено в глибокий тил на перекомплектувагня та перепочинок.

Розділ дванадцятий. Алєксєй у Донецьку

Сьомого вересня 2014 року в Мінську було підписано перші угоди про перемир'я, але мир так і не настав: раз у раз то на одній, то на іншій ділянці фронту спалахували перестрілки. Після бойових дій під Савур-Могилою та розстрілу колони Збройних Сил України частину в якій служив Алєксєй відвели до Донецька і розмістили на території закритого ще в дев'яності заводу ізоляційних матеріалів. Останні роки недіюче підприємство займала якась мистецька агенція, зробивши з нього виставковий зал сучасного мистецтва. Одначе в червні колишній завод був захоплений деенерівцями, а значну частину експонатів знищили нападники. Їх рештки ще валялись по всій території проммайданчика. Згодом тут буде облаштовано і тюрму, але поки що це була лише база батальйону "Восток".

В Донецьку Мегальов зустрів Юлю котра стала снайпером у батальйоні "Спарта". Протягом останнього місяця вона вбила чотирьох українських військовослужбовців і двох тяжко поранила. Сам же Алєксєй поки що нікого не вбив і нічим геройським не відзначився. Вогневий мішок під Новокатеринівкою у влаштуванні якого він брав участь героїчним вчинком не вважав.

Нажаль піти у вільний від служби час молодій парі виявилося просто нікуди: значна частина театрів евакуювалося на контрольовану Україною територію, а місцевий краєзнавчий музей був зруйнований внаслідок бойових дій. Увечері ж Донецьк буквально вимирав, бо з дев'ятої наставала комендантська година. З Юлею і самостійно Алєксєй об'їздив більшість районів міста і виявив, що переважна частина Донецька не постраждала від бойових дій. Виняток становила лише наближена до Донецького аеропорту Путилівка, а особливо вулиця Стратонавтів, де кожен третій будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Звідси відкривався вид на напівзруйновану метеорологічну вишку летовища, яке продовжували утримувати Збройні Сили України і всі спроби деенерівців захопити його оберталися великими втратами.

Ще Мегальов завважив, що Донецьк місто контрастів: багатий облаштований центр зі стадіоном "Донбас-Арена", торгівельними центрами, офісами та елітними житловими будинками дисонував з робітничими районами, де вулиці були неасфальтовані, вуличне освітлення відсутнє, а в магазинах були лише хліб та горілка.

Невдовзі Алєксєя Мегальова призначили кур'єром, що возив документи та доручення по теренах самопроголошених "республік". Поїздивши теренами окупованих районів Донецької та Луганської областей, він побачив злидні шахтарських містечок та селищ, покинуті квартири і приватні будинки, розбиті дороги, злиденне забите населення. На Донбасі жили найбагатші люди України, але більшість населення були цілковитими жебраками. І виявилось що "нова влада" принесла Донбасу тільки погіршення: магазини, супермаркети, офіси та підприємства зазнали грабунків банд злочинців, що піднялись на цих подіях; майже всюди панувало свавілля польових командирів та новопризначеною адміністрації. Тут почалося отверезіння Алєксєя. Він побачив і кримінальних злочинців (з якими стільки боровся під час служби в органах у Москві), і козацькі формування на Луганщині які розбирали металеві частини комунікацій на брухт, вивозячи все до Росії, і кадирівців яких зненавидіа ще під час війни у Чечні. Особливо вражаючим було те що вони чинили в Краснодоні.

Те що Мегальов побачив у цьому місті було годі уявити. Це була не Османська імперія, не Південь США до громадянської війни і навіть не Росія до 1861 року. Однак то все ж таки був він - ринок де торгували рабами. І це було в центрі Європи в ХХІ столітті!!! Ринок де особи кавказької національності торгували людьми. Молоді хлопці військовополонені й підлітки поповнювали рабовласницькі господарства на Північному Кавказі. Жінки й дівчата ставали сексуальними рабинями модерних путінських мурз. Але найогидніше було те що польові командири швидко переймали звички "старших кавказьких товаришів". Одним словом, Донбас провалювався а темні часи середньовіччя.

Алєксєй повернувся в Донецьк з думкою, що все це виявилось гірше ніж Чечня. "Так, все це гірше від Чечні, - думав він. - Хто був ніким - став усім. Для чого ми проливали кров під Савур-Могилою та Іловайськом? Щоб купка злодійкуватих покидьків переселилася у палаци? Що отримають від "своєї держави" ДНР ті нещасні "ополченці"? Хоча б той же Єрмолаєв?

Він йшов тихими вулицями вечірнього Донецька, що вже порожніли перед настанням комендантської години.

Перед пішохідним переходом стояв старий чоловік, що вочевидь погано бачив. Мегальов сказав:

- Я вас переведу.

- Спасибі, молодий чоловіче.

Після того як вони перейшли через дорогу чоловік спитав:

- Ви приїжджий?

- Так. Я з Москви.

- Воювати приїхали?

- Приїхав...

Тут старий сказав те чого Алєксєй зовсім не чекав:

- Слухайте, навіщо ви взагалі сюди приїхали? Навіщо ви привели сюди кадирівців та іншу потолоч? Ми нічого поганого не зробили росіянам. Два роки тому в нас було Євро і ваші вболівальники гуляли вулицями Донецька. Тепер по нам стріляють з обох боків, і ми живемо в постійній загрозі смерті то від снаряду, то від голоду. Так у нас були свої пройдисвіти і олігархи, але до крові б не дійшло якби не з'явились ви.

Алєксєй не знайшов нічого щоб відповісти на це. Він лише спитав:

- Ви не боїтеся говорити мені таке? Я ж можу донести в МДБ і вас посадять на підвал.

- Я не боюсь бо своє життя прожив і гадаю що не переживу цієї зими: пенсії нема і ліків також...

Мегальов захотів дати старому трохи грошей, але той відмовився.

- Ви мені не сильно допоможете цим. Не треба було приходити сюди з війною. Тоді б люди не були в такій скруті, - відповів чоловік.

На базі Алєксєя чекав новий сюрприз: за його відсутності там було влаштовано тюрму та катівню. В корпусах заводу та його підвалах тримали не тільки військовополонених, але й тих хто був запідозрений у нелояльності до ДНР. Показово, що серед них були не лише проукраїнськи налаштовані, але й ті хто воював у формуваннях "ДНР" і "ЛНР", і серед них чимало росіян. Мегальова не покидала думка, що і його одного дня можуть посадити на підвал. Разом із в'язнями з'явились і кати що знущались із в'язнів. Одним з цих катів була та сама Єлєна Канавіна - "Ніч" що любила витончено катувати ув'язнених. Як відомо, садисток серед жінок в рази менше, але своїми звірствами вони перевершують чоловіків.

З розмов із нею Алєксєй дізнався що вона народилася в одному з шахтарських містечок Донеччини (де саме він не запам'ятав), її покійний дідусь під час Великої Вітчизняної війни був смершівцем, а після війни боровся з бандерівцями на Львівщині. "Шкода він їх усіх не передавив" - сказала Єлєна. - Тепер доводиться знов воювати з бандерлогами". Хтось з іншимх "востоківців" прохопився Алєксєю, що в юності вона мала проблеми з законом і кілька років переховувалась у Росії.

Про кримінальне минуле свідчило і татуювання на лівому передпліччі, яке Мегальов побачив одного разу, коли вона була в безрукавці: кажан з розпростертими крилами.

Єрмолаєву подобалась Канавіна про що він одного разу сказав Алєксєю на що той відповів йому:

- Знаєш, шукай собі інших жінок. Ця вигадає момент і вб'є тебе як павучиха чорна вдова, що пожирає свого самця під час шлюбного сезону.

- Та і нехай. Зате подивись яка ця баба нещадна до ворогів. В Лєнці щось є таке, що відрізняє наших донбаських жінок від усіх інших.

Алєксєй хотів сказати йому що садизм зовсім не прикрашає жінку, але змовчав. Втім постійні крики тих кого піддавали тортурам його дратували чимдалі дужче, і однієї ночі він сказав командиру щоб перевів його туди де немає ніяких в'язниць.

"Монгол" окинув його зневажливим поглядом і промовив:

- А що лишається робити? За ті двадцять три роки що ми жили під Україною на Донбасі розвелося багато ворогів російського світу. І якщо я вам наказу вести допит із катуванням, ви муситимете виконати наказ.

- Ліпше пошліть мене штурмувати аеропорт, бо я коли служив у міліції ніколи не вдавався до тортур.

- Що ж, напевно я так і зроблю. Пошлю вас туди командувати загоном, але якщо ви той аеропорт не візьмете - начувайтесь!

Наступного дня Алєксєй похвалився Юлі, що скоро очолить загін який піде брати летовище.

- Льошо, ти що зовсім збожеволів?! - сказала вона. - Ти знаєш скільки наших уже там полягло? А "укропи" тримаються за той аеропорт зубами.

- Юлю, я брав участь у штурмі Грозного. Там було багато руїн, серед яких бойовики поробили неприступні фортеці. Що мені після цього той розбитий аеропорт.

Він готувався до походу на летовище, але наступні події змусили його переінакшити всі плани.

Розділ тринадцятий. Контузія

Того дня ніщо не віщувало біди. Надворі вже був жовтень і в Донецьку з'явились передвісником золотої осені: ясени пожовтіли і листя на них почало осипатися. Проте надворі все ще стояли погожі дні бабиного літа. Кілька днів тому снаряди влучили в нафтобазу і місто огорнув ядучий чорний дим, знов нагадавши Алєксєю далекі події Другої російсько-чеченської війни. Тепер же не було ніяких пожеж та вибухів і знов запанувала ілюзія що війни немає, ідовкола панує мир.

Мегальов та Єрмолаєв патрулювали одну з донецьких вулиць, бо по ній от-от мав проїхати якийсь деенерівський високопосадовець. Раптом пролунав оглушливий грім, над про зоною піднявся величезний гриб вибухової хмари, що сунула в небо, поволі зростаючи в розмірах.

- Лажись, прід-у-у-у-рак!!! - крикнув Женя, падаючи на землю.

Алєксєй же залишився стояти, роздивляючись велетенську хмару і розплата не забарилася: вибухова хвиля дісталася вулиці, вибиваючи шибки у вікнах, ламаючи гілки на деревах. Від стіни відлетів шматок штукатурки, що вдарив Мегальова по голові. Він упав на землю, але свідомості не втратив. Тільки сильно шуміло в голові і дзвоном відлунював голос Єрмолаєва, що вже піднявся і стояв над ним.

- Придурок, мляха, на чорта ти стояв і дивився?! Я ж тобі кричав лягай, значить треба було лягати!

Виявилось, що в Алєксєя контузія і він мусив лягати до шпиталю.

- Ну а що це було? - спитав він у лікаря. - Такого дуже потужного вибуху я не бачив і в Чечні.

- Хто його знає, - відповів той. - В новинах оголосили що по місту вдарили з тактично-ракетного комплексу "Точка У", але подейкують що це на хімічному заводі невдало виготовляли вибухівку. Отже, мінімум три тижні вам доведеться полежати.

- Як то так - три тижні? Наші штурмуватимуть аеропорт, а я лежатиме тут?!

- Вам доведеться прийняти це, бо до бою будете просто нездатні. Вам ще поталанило що дешево відбулися. Кажуть що на Донбас-Арені відвалилась частина фасаду. Це просто щастя що ніхто не загинув.

Довелося погодитись. Перші чотири дні були пеклом: найменший звук викликав важкий головний біль. Згодом таблетки і уколи зробили свою справу і біль та шум в голові відступили. Перший тиждень його щодня відвідувала Юлія, але в неділю сказала що її наступного дня відправляють на фронт і невідомо, коли вони зустрінуться знов і чи зустрінуться взагалі (вони ще не знали що невдовзі зустрінуться знов за таких обставин що різко змінять життя обом закоханим). Так що раз на два - три дні хворого відвідував лише Жека Єрмолаєв. Якось під час розмови Алєксєй спитав його:

- Пропагандисти кажуть, що Донбас годував усю Україну, але чому ж ви тоді живете у таких злиднях?

"Єрмолай" подивився на нього і сказав:

- За Радянського Союзу Донбас був процвітаючим регіоном, а після його розпаду хороші часи закінчились. А знаєш чому розвалився СРСР? В одному невеличкому шахтарському містечку було селище, де люди передбачали майбутнє і вони передбачили що коли те селище знесуть Союз проіснує півтора року. Так воно і сталося: селище знесли і країна розвалилася.

- Жека, тобі пора зав'язувати з наркотиками, - відповів йому на те Мегальов. - Я хоч і по голові битий, але не настільки щоб повірити в цю нісенітницю.

Єрмолай поглянув у вікно на садок що ріс при лікарні і відповів:

- Ну як знаєш. Тільки те селище було відоме і за межами Донбасу. Іноземці до нього приїздили.

Потім вони перевели розмову на іншу тему.

Через два тижні до нього прийшов командир і сказав:

- Достатньо відлежуватись. Нам людей не вистачає. Проте, оскільки ти контужений, в аеропорт не пошлемо. Поїдеш командувати взводом під Шуми, це на межі Горлівки і Дзержинська.

- Добре, давно пора! А то вже я й форму почав втрачати.

Попри протести лікарів, Алєксєй виписався з лікарні, і став готуватись до відправки на фронт.


Розділ чотирнадцятий. Селище Шахта N° 6 - 7

Місцевість куди послали взвод Мегальова являла собою стик двох агломерацій. На півночі розкинулись будиночки селища Шуми, яке підпорядковувалось Дзержинський міській раді, а з півдня розташувався житловий масив Шахта N° 6 - 7 також приватний сектор. Зі сходу за посадками сховалось залізничне полотно із станцією Майорська та селищем Майорськ. Восени 2014 року розташування протиборчих сил склалося наступним чином: Шуми опинились у сірій зоні, Шахта N ° 6 - 7, що дуже постраждала від літніх боїв знаходилась під контролем "ДНР"; над Майорською та пристанційним селищем здіймався український прапор і поблизу розташувались блокпости Збройних Сил України.

Був початок листопада і всі дерева, окрім білої акації, набули жовтого і помаранчевого кольорів. При поривах вітру листки зривалися і кружляли в повітрі. Нещодавно пройшли дощі і ґрунтові дороги то тут, то там вкривали калюжі.

Деенерівці займали позиції поблизу Шахти N ° 6 - 7 і з артилерії та Градів раз у раз обстрілювали позиції українських військ неподалік від Дзержинська, селищ Кірове та Ленінське, а також біля станції Майорської. Взвод під командуванням Мегальова заліг у шанцях і стріляв у бік позицій українських військ. В атаку вони не ходили щоб вберегти людей. Заступником Алєксєя був Олександр Калиновський. За часів Януковича він служив у донецькому "Беркуті" і брав участь у штурмі Майдану. Жека Єрмолаєв залишився в Донецьку, бо наркоманам довіряли менше і при першій нагоді їх старались вичистити з формувань ДНР.

Мегальову докоряли що він занадто береже своїх людей, але той не хотів кидати їх на безглузду смерть під обстріли українців. Так проминуло три дні, а вранці четвертого сталась подія, що змусила його покинути лави деенерівців.

Близько десятої години випало затишшя і вулицями селища Шахта N ° 6 - 7 йшли люди. Раптом пролунав постріл і молодий чоловік що вийшов зі свого двору впав. Мегальов підбіг до нього і побачив що той уже мертвий: куля пробила йому скроню. Проте отвір був з правого боку, а це означало що стріляли з контрольованої деенерівцями території. Раптовий здогад промайнув у голові Алєксєя.

- Я зараз, - крикнув він Калиновському. - До нас проник у тил "укропський" снайпер. Прийми командування на час моєї відсутності.

- Може тобі дати людей? - спитав той.

- Не треба я один. Я в Чечні вже знешкодив снайпера бойовиків.

За положенням тіла та отвором він встановив звідки прилетіла куля. Снайпер, звісна річ, міг змінити своє місцерозташування, але це було малоймовірно бо пройшло небагато часу.

Прокрадаючись вуличками та провулками, перестрибуючи через паркани дач, Мегальов тихо, але швидко наближався до дачного будинку звідки було зроблено постріл. Ось і вона та дача - невеличка хатинка з гостроконечним дахом. Намагаючись не шуміти, він привідчинив двері і наставив автомат на людину що знаходилась в будинку. З - під шапки блиснуло пасмо знайомого білявого волосся. Це була Юля!

- Ти... Ти! - закричав не тямлячи себе Алєксєй. - Як ти могла стріляти в цивільного?! Ти вбила тільки що невинну людину!

- А так і змогла! - відповіла йому дівчина. - Ми за них проливаємо кров, а ці місцеві "морозяться" замість того щоб допомагати та йти до війська! Наші стріляють по кварталах, маскуючись під "укропів". Тобі ще цього не доводилось робити? Ну то нічого, зробиш, коли накажуть!

Гнів затопив Мегальова, вже давно його гризло сумління: чи правильно він робить, воюючи за те щоб Донбас поринав у хаос і беззаконня. І ось ця остання крапля переповнила чашу терпіння.

- Гори ти в пеклі, потвори!!! - скрикнув він і щосили вдарив Юлю кулаком по голові.

Ніколи він до того не бив жінок, але зараз втратив самоконтроль.

Меліховська похитнулась і впала додолу на підлогу.

Алєксєй зрозумів що вбив її. Що робити далі? Першою думкою було сказати про це й піти під військовий суд. Другою думкою було промовчати, адже їх ніхто не бачив, сказати що не знайшов снайпера, але як із цим жити далі? І тут остаточно зрозумів, що це вони прийшли на українську територію, принісши з собою війну і горе.

"Втечу до українців, - подумав Мегальов. - Нехай роблять зі мною що хочуть. Мені вже все одно."

Через мить він вискочив з дачі і тому не почув як застогнала Юлія. Вона виявилася живою...


Розділ п'ятнадцятий. Втеча і допит

До заходу сонця Алєксєй переховувався на дачах, озираючись на всі боки, розуміючи що його вже шукають. Так само майже п'ятнадцять років тому він ховався у горах Чечні. Тільки тоді він переховувався від бойовиків, а зараз від своїх. Іще тоді місцем сховку були ліси, а нині - дачне селище на окраїні Горлівки.

Відлежуючись в якомусь льохові Мегальов обмірковував як це він ще вранці боєць батальйону армії "ДНР" "Восток" став дезертиром і зрадником. Раптом пригадалося як Марина вмовляла його не їхати на Донбас. Виявилось що вона була права. Там, у Москві йому нічого не загрожувало, а тепер Алєксєй був упевнений що його життя закінчилося: якщо він не буде вбитий при спробі перейти лінію фронту, то отримає термін ув'язнення в українській в'язниці. Так видавалося йому, але думку покінчити з собою він гнав від себе, оскільки з точки православ'я то був гріх.

Надвечір знов пішов дощ і став згущуватись туман. Мегальов вийшов зі свого сховку і став прокрадатись вулицями Шахти N° 6 - 7, озираючись на всі боки і прислухаючись до найменшого шереху. До настання комендантської години він розраховував обійти позиції "ДНР" і, діставшись станції Майорської, здатись українській стороні.

Пройшовши кінець селища, він обережно перебіг через автомобільну дорогу і вийшов на поле оперезанн лісосмугою. Попереду залунала канонада і туман стали пронизувати червоні спалахи: це була перестрілка, а відтак він йшов просто на позиції бойовиків. Мегальов зрозумів що через цей заслін йому не продертись. Він повернув на схід і за півгодини вийшов на залізничні колії. І тут йому дуже поталанило (якби це сталося рік потому коли рух залізницею припинився він би опинився в безвихідному становищі): за десять метрів від нього світилися два вогники. З боку станції Микитівка на підконтрольну Україні територію йшов поїзд. Вірніше він стояв, очікуючи коли закінчиться перестрілка. Алєксєй ліг на землю і поповз в бік потяга. Обійшовши електровоз і десяток вагонів, він поліз по скобах хоперського вагону і, видершись нагору, влігся на насипане вугілля, молячись тільки про дві речі: аби залізничне полотно не постраждало від обстрілу і аби поїзд не оглядали деенерівці.

Стрілянина попереду вщухла і поїзд, подавши гудок, зрушив з місця. Алєксєй боявся підняти голову і тому не бачив як поїзд вийшов на контрольовану Україною територію і проминув станцію Майорську. Втома насунула на втікача і він заснув просто на купі вугілля.

Прокинувся від того що його будив чоловік у формі Збройних Сил України.

- Вставай, хлопче. Станція Бєрєзай - кому треба вилізай. Ти приїхав.

Алєксєй піднявся. Солдат наставив на нього пістолет. Поїзд стояв на якійсь станції.

- Спускайся на землю, і не вздумай тікати. Я тримаю тебе на прицілі.

Біля вагону стояв ще один солдат з автоматом, коли Мегальов спустився він дістав наручники й застібнув їх на руках втікача. Другий солдат оглянув шеврони Алєксєя і сказав першому який вже спустився.

- Батальйон "Восток". По-моєму, Петре, ми впіймали диверсанта.

- Я теж так думаю, Віталію.

Під конвоєм Петра і Віталія Алєксєй пройшов по пішохідному мосту і вийшов за межі станції, де його посадили в автозак. Це було якесь місто і біля станції стояв пам'ятник радянському діячеві.

Машина поїхала по вулицях і дісталася до військової частини, де Алєксєя посадили на гауптвахту.

Тричі на день його витягували на допит і задавали одне й те саме запитання.

- З якою метою ви проникли на підконтрольну Україні територію? Хто вас направив і яке ви мали завдання?

- Я Алєксєй Мегальов, старший лейтенант армії "ДНР". Ніхто мені не давав завдання, бо я дезертир, а не диверсант. Розчарувався у війні і втік сюди. Чому ви мені не вірите?

- А чому я маю вам вірити, коли такі як ви захопили моє рідне місто і вбили мого однокласника? Його знайшли на березі Казенного Торця з розпоротим животом. З якою метою ви проникли сюди і хто вас направив?!!! Говоріть хутко!!!

Потім ті хто допитував стали розуміти що далі так діло не буде.

- Що робити? Він не колеться...

- Будемо допитувати з прістрастієм...

- Як? Затискати пальці в дверях, чи що?

- Навіщо так... "Сімнадцять миттєвостей весни" дивився? Пам'ятаєш як Айсман казав, що катування безсонням найгірше з усіх. Три доби не поспить, а на четвертому - розколеться.

Так і зробили. Щоночі Алєксєя викликали на допит, а вдень біля його камери вмикали гучну рок-музику так що він не міг заснути. На другу добу стали проявлятись наслідки недолікованої контузії: сильно боліла голова. Він уже почав думати чи не вигадати йому якесь завдання, але практично одразу ж зрозумів що від цього буде тільки гірше, коли обман розкриють. На третій день почались марення: перед очима вставали картини боїв, полеглі в них піднімались і з ранами, відірваними руками, ногами і навіть головами стояли перед ним. Врешті кошмар став відчуватись і Алєксєй поринув у темряву...


Розділ шістнадцятий Алєксєй переходить на бік України

Отямився Мегальов у шпиталі. Він лежав під крапельницею. Значить катувати його перестали. Але чи надовго? Вночі завдяки уколам він проспав нормально хоча й без сновидінь.

Настав ранок, сьогодні вперше з-за хмар визирнуло сонце, але на душі в Алєксєя панувала цілковита апатія: своєї мети він досяг, перетнувши лінію фронту і що з ним буде далі його не цікавило. Перед очима стояв образ убитої ним (як він гадав) Юлі. Так вона виявилась убивцею цивільного, але й він теж став убивцею. "Не треба було приїжджати сюди, - думав Мегальов. - Нац би ці українці вирішували справи без нас, але що тепер уже вдієш."

Раптом з коридору долинув чийсь гучний голос:

- Хто вам сказав, що він диверсант? Хіба диверсанти одягаються у ворожу форму коли проникають у наші тили?

Двері відчинилися і до палати увійшли двоє чоловіків. Перший з них був високим і сивим з блакитними очима зі спортивною статурою. Другий був середнього зросту з чорним волоссям і карими очима. Незважаючи на те що на вигляд йому було років п'ятдесят років в його волоссі майже не було сивини.

- Доброго дня! Тут лежить полонений Алєксєй Мегальов? - спитав перший.

- Так це я, - байдуже відповів той.

- Я командир одного з добровольчих батальйонів майор Іванченко Володимир Сергійович, а це командир однієї з наших рот, капітан Леонтьєв Максим Лаврентійович, - сказав перший. - Ми будемо вас допитувати, але без тиску.

- Ну що ж, спробуйте.

- Спершу я зачитаю те що ми зібрали про вас, - сказав Іванченко і, діставши з теки якісь папери, почав читати: - "Мегальов Олексій Вікторович. Народився 26 квітня 1976 року в місті Торопець. Закінчив середню школу N° 3 в Торопця. Служив строкову службу в 1994 - 1996 роках у місті Святогорськ Ленінградської області. Навчався в Московському інституті міжнародних відносин, але на третьому курсі, ставши свідком підриву будинку на Каширському шосе, пішов воювати до Чечні. Воював у Другій російсько - чеченській війні у складі об'єднаного угруповання військ з проведення контртерористичних операцій Північнокавказького регіону РФ протягом 1999 - 2002 років. У 2002 - 2005 по. навчався у школі міліції, після чого працював у 2005 - 2011 рр. в Краснопрєснєнському районному відділі Москви. Також ту 2005 - 2009 роках навчався заочно у Московському університеті МВС РФ імені В. Я. Кікотя за спеціальністю "Правознавство". У 2011 р. звільнився з органів і став працювати і нотаріальній конторі. 27 травня 2014 р. звільнився і виїхав з Москви." Все правильно?

- Можливо у вашому досьє є деякі неточності, але в цілому правильно.

- Добре. Тоді я зачитаю те що зібрала про вас наша розвідка протягом кількох останніх місяців, - діставши інші папери, Іванченко знов почав читати: - "Наприкінці липня цього року перетнув кордон України з боку окупованої території. Зарахований до бригади "Восток" позивний "Ангел". Брав участь у боях під Савур-Могилою. 8 жовтня 2014 р. внаслідок вибуху в Донецьку зазнав контузії. Воював у бригаді "Восток". 7 листопада пропав безвісти на північно-західній околиці Горлівки селище Шахта N° 6 - 7. Спочатку сепаратисти вважали що Мегальов був вбитий чи викрадений українською диверсійно-розвідквальною групою, але згодом виявились обставини, що він дезертирував після вбивства снайпером батальйону "Спарта" Меліховською Юлією Миколаївною місцевого мешканця Литвина Олега Юрійовича 1995 року народження."

- Саме так і було.

- А якщо так, перейдемо до запитань по суті, - сказав Іванченко. - Ви приїхали сюди добровільно чи в якості найманця?

- Ми з Юлією Меліховською приїхали воювати сюди добровільно після того як дізналися про загибель сорока людей в одеському будинку профспілок.

- А у ваших новинах нічого не говорилося про те що це спровокували проросійські демонстранти які напали на марш проукраїнських ультрас? І що перші жертви були застрелені російськими активістами.

- В нас говорили про сутичку на Грецькій площі, але про перших загиблих там нічого не казали.

- Ви вважаєте досі що в Україні владу захопили фашисти?

- Зараз я вже так не вважаю. Це видно вже по тому що ви спілкуєтеся зі мною російською мовою.

- Ви брали участь у розстрілі колони ЗСУ під селом Новокатеринівка?

- Так, я був у тій засідці, де під обстріл потрапила ваша колона. Проте я спеціально стріляв вище, оскільки вважаю той розстріл справою безчесною. Адже їм було обіцяно коридор.

- Хто вбив поранених Олександра Яремчука, сержанта Самойлова і Темура Юлдашева?

- Їх убила Єлєна Канавіна, позивний "Ніч" за наказом нашого командира під позивним "Монгол".

- Ви довго штурмували Савур - Могилу?

- Ми билися за цю висоту майже три тижні. Переломним моментом для нас став прорив російських військ через контрольно-пропускний пункт "Маринівка" 18 серпня 2014 року. Завдяки цьому Савур-Могила опинилась в оточенні.

- Добре. Чи знайомі ви з Олександром Ходаковським, вашим колишнім командиром? Бачив його кілька разів. Моїм безпосереднім командиром був "Монгол".

- Де ви базувалися в Донецьку?

- На заводі ізоляційних матеріалів. Там само було облаштовано в'язницю.

- Хто становить кістяк батальйону "Восток"?

- Колишні "беркутівці", російські добровольці (як я, наприклад), діячі місцевих проросійських організацій, маргінали, чеченці й осетини.

- Добре, - сказав Іванченко. - Тепер опишу твоє становище. Якщо ти повернешся в ОРДО тебе розстріляють як дезертира і зрадника. У випадку повернення до Російської Федерації тобі світить термін ув'язнення за Юлію Меліховська. Тут тобі також світить тюрма за посягання на територіальну цілісність України. До кінця терміну можеш не дожити, бо крім того що ти колишній мєнт, український і російський злочинні світи взаємопов'язані і заслати вбивцю чи підкупити когось для російських спецслужб нема проблем.

- Мені все одно, - відповів Алєксєй.

- Хлопче, нам така апатія не подобається - відказав Максим Леонтьєв, який досі мовчав. Ти ще молодий і не маєш бути байдужим до своєї долі.

- Мені все одно, - повторив Мегальов і додав. - Я вбив кохану.

- А от і ні, - заперечив Іванченко. - Вона жива і її збираються евакуювати до Росії, бо ти вдарив так що вона частково втратила пам'ять і не пам'ятає нічого з того що сталося після 2012 року. З одного боку ми тобі вдячні, що ти знешкодив снайпера, а з іншого... ти завжди так б'єш жінок?

- Ні, це я вчинив один раз, в стані афекту, а правда що деенерівці обстрілюють підконтрольні їм населені пункти?

- Правда, відповів Іванченко. - І списують потім це на нас. Так вони обстрілюють з артилерії аеропорт, а потім їм надходить команда "азимут сто вісімдесят градусів" і вони розвертаються і стріляють по житлових кварталах Донецька. Особливо по тих місцях куди б ми ніколи не потрапили якби й хотіли.

Він подивився на Алєксєя і змінив тему:

- Так от, в тебе є можливість уникнути покарання і виправити те що накоїв. В роті Леонтьєва, в нашому 26 - му окремому батальйоні вільне місце гранатометника, бо тиждень тому одного з наших хлопців комісували з важким пораненням. Коротше кажучи, переходь до нас і я виб'ю для тебе амністію.

- Мені треба подумати над цим.

- Думай, але недовго, бо вікно можливостей може швидко зачинитися. Даю тобі час до наступного ранку.

В Алєксєя дійсно був час подумати. З одного боку йому було прикро що він зраджує своїх недавніх товаришів, а з іншого - вже давно зрозумів що ці "республіки" нічого хорошого Донбасу не принесли. До того ж, можливо саме тут, у вільній Україні настануть передумови для визволення Росії, от тільки коли це буде лишається невідомим.

Тому коли наступного ранку, коли до нього прийшли Іванченко й Леонтьєв, він промовив:

- Я згоден.

- От і добре, - сказав Іванченко. - Відлежуйся після контузії і гайда до нас.




Розділ сімнадцятий. Нікіфорове


Село Нікіфорове біля якого були облаштовані позиції 26 - го окремого добровольчого батальйону розкинулося обабіч залізниці, що йшла з Луганщини від селища Чорнухине. Поруч із селом розташувалась зупинна платформа. Також з Луганської області крізь село проходила автомобільна дорога. На південному сході від села починалась річечка Тиха на якій було споруджено ставок. Також довкола села до війни діяли копанки, де спритні ділки нелегально та напівлегально добували вугілля. В Нікіфоровому була триповерхова школа і дитячий садок, будинок сільської ради перед яким стояв пам'ятник уродженцям села, що загинули в Другій світовій війні у вигляді солдата.

Решту села складали одноповерхові та двоповерхові будинки з садибами. До війни в Нікіфоровому жило понад дев'ятсот чоловік, але з початком бойових дій більша частина, особливо молодь, виїхала хто куди: одні - в мирні області України, інші - до Росії.

Від серпня 2014 року, коли армія РФ підло вдерлася на територію України, село Нікіфорове опинилося на передньому краї дебальцівського виступу і майже щодня зазнавало артилерійських обстрілів. Протягом вересня - листопада кожна третя хата в селі була зруйнована внаслідок потрапляння снаряду.

З жовтня 2014 року, коли бійці батальйону разом з іншими добробатами зайняли позиції у північній частині села, з'єднавши шанцями льохи та підвали будинків, відбулося понад десяток танкових і піхотинних атак.

Приїхавши наприкінці листопада, Алєксєй вчився стріляти з РПГ - 22 та РПГ - 26. Його представили бійцям роти Леонтьєва які знаходились в Никтфоровому.

- В них ти був за офіцера, а в нас ти будеш просто солдат, - сказав Максим Леонтьєв. - І виберемо тобі інший позивний, бо якщо ти ангел, то тільки падший: прийшов до України вбивати українців, вдарив жінку по голові, хоч вона і сволота. Будеш "Іноземцем" бо від 1991 року для нас Росія чужа земля, а надто коли росіяни загарбали наш Крим і частину Донбасу. Ти вже не ображайся...

- А я не ображаюсь, - відповів йому Мегальов.

Щодо Алєксєя не всі бійці були одностайні:

- Що ж хлопче, ми перевіримо який ти у першому ж бою. Благо сутичок із сепаратистами останнім часом нам не бракує, - сказав помічник командира Симон Винницький.

Проте частина вояків роти зустріла Алєксєя неприхильно. Серед них був Роман Харченко який за відсутності Алєксєя та командирів роти казав:

- Я йому не довіряю, хоча б вже тому, що хто зрадив один раз - зрадить і вдруге. Його втеча від деенерівців вже підозріла тим що виявилася вдалою.

Перший бій стався вже за два дні після приїзду Алєксєя. З півдня в село зайшли російські танки та піхотинці. Сутичка тривала півтори години і додала руйнувань. В цьому бою Алєксєєві вдалося підбити танк Т - 72 Б 3. Машина зазнала ушкодження й нападники були змушені покинути її. Після бою вояки батальйону обшукували загиблих і вилучали документи. Їх було шестеро і двоє з них були з Росії.

- Рєчінскій Станіслав Костянтинович. Народився 24 квітня 1987 року в місті Срєтєнск Чітинської області, - прочитав боєць батальйону Геннадій Константінов.

Другий бойовик виявився майже земляком Алєксєя.

- Арєфьєв Іван Іванович. Народився 17 вересня 1969 року в місті Алрєаполь Калінінської області, - сказав Денис Черненко. - Дивись Льоша й ти міг зараз бути серед них і лежати тут.

Того вечора Алєксєй став писати своїй родині:

" Привіт тато, мама, і Віка. Я живий і шкодую, що повівся на пропаганду, поїхавши воювати на Донбас. Проте я вирішив не покидати край, а перейти на бік українців, оскільки пересвідчився, що нацистів при владі тут немає. Я вірю що воля України це порятунок для Росії. Пишіть мені на адресу: Україна, Польова пошта N ° 93 306 Мегальову Алєксєю Вікторовичу до запиту."

Розділ вісімнадцятий. Як все починалося

У січні 2014 року в одній сотні Майдану Незалежності зустрілись двоє давніх земляків: макіївський підприємець, колишній працівник міліції Володимир Іванченко та колишній співробітник Донецької облдержадміністрації Максим Леонтьєв. Перший був невдоволений податковою політикою регіоналів та переділом власності на користь сім'ї Януковича. Політичний шлях другого був не таким однозначним.

Річ у тім, що у 2002 - 2009 роках Максим Леонтьєв був членом Партії Регіонів і у 2004 р. активно боровся за перемогу Віктора Януковича. Біло-голубих він вважав лобістами інтересів Донбасу як найбільш промислово розвинутого регіону України. Проте напередодні приходу до влади Януковича він, розчарувавшись у регіоналах 2009 р. вийшов з Партії Регіонів. З 2011 року Леонтьєв перебував у жорсткій опозиції до влади Януковича за що ніде не міг знайти постійної роботи, виживаючи за рахунок тимчасових приробітків. "Я, як історик Матвій Яворський відчуваю провину перед своїм народом що служив його ворогам. В часи Яворського це була компартія, а зараз це Партія Регіонів. Не я один, звісно, несу відповідальність за те що трапилось в Україні, але мого внутрішнього сумління це ніяк не пом'якшує", - говорив на Майдані Максим Леонтьєв.

Керівником їхньої сотні був галицький єврей Симон Мойсейовис Винницький, працівник Жидачівського міськвиконкому, як він сам себе називав "жид із Жидачіва."

- В нас, на Галичині, слово жид не є лайливим, - казав він, - так і наші люди, коли їх обрали до Верховної Ради Української РСР говорили: "Ми, жили Галичини вважаємо..."

Пізніше, він ще називав себе "потомственим жидобандерою", бо його дід Фішель Винницький був старшиною медичної служби УПА і відсидів за це п'ятнадцять років у радянських таборах.

Під час подій 18 - 20 лютого 2014 року Іванченко, Леонтьєв та Винницький були в самому пеклі: їх сотня приймала участь в сутичках у Маріїнському парку; обороняла Майдан від Беркуту; виносила поранених з вулиці Інститутської.

Янукович втік, і всі революціонери раділи з цього, Максим Леонтьєв говорив їм:

- Зачекайте, Януковича не стало, але Путін залишився. Він - найголовніший ворог України! Янукович лише виконував його накази.

Коли росіяни захопили Крим, учасники сотні Самооборони Майдану якою керував Симон Винницький вирішили сформувати власну добровольчу частину. Керівником новоствореного формування обрали майора МВС у відставці Володимира Іванченка; командирами рот учасників сотні Івана Макогона з Запоріжжя, Сергія Ніколенко з Кіровограда та Максима Леонтьєва з Донецька. Останній, щоправда, протестував:

- Я не маю досвіду командування, все моє офіцерство це військова кафедра в університеті. Просто мені звання підвищували автоматично як державному службовцю.

На що Іванченко відповів йому:

- Досвід - справа наживна. Командуй людьми і вони за тобою підуть.

Коли в Донецьку почалися заворушення, організатори батальйону виїхали до Гуляйпільського району Запорізької області, де на гроші Іванченка та волонтерів продовжили формування частини. Там до добровольчого батальйону (якому було вирішено дати ім'я Нестора Махна) увійшло багато представників донецького майдану чиї населені пункти були захоплені сепаратистами. А також мешканці Дніпропетровської і Запорізької областей.

Наприкінці травня три роти батальйону разом з частинами "Дніпро-1", "Дніпро - 2" і "Донбас" увійшли до низки міст і сіл Красноармійського району. Перший бій (в якому загинуло двоє бійців) батальйон імені Нестора Махна прийняв у селі Нетайлівка. Потім були тяжкі бої за околиці Донецька, Амвросіївський район і пекло Іловайського котла, де батальйон (котрий було включено до Національної Гвардії України) місяць перебував на перекомплектувагня у тилу. І от в жовтні його знову було відправлено на передову в село Нікіфорове.

- Ось так воно було, - сказав Винницький.

- А сім'ї? - спитав Мегальов. - Бійці батальйону встигли вивезти свої родини з окупованих територій?

- Хто як, - відповів Симон. - Іванченко вивіз свою родину ще в березні до Києва. Леонтьєв - удівець, а його двоє дітей давно живуть у столиці. Щодо інших: хтось устиг вивезти рідних, а від когось родина відмовилась, бо підтримували сепаратистів. Таке життя...


Розділ дев'ятнадцятий. Алєксєй потрапляє у пастку

Давно вже розпочався грудень, але зима все не наставала. Стояли сірі мльотаві дні з теплою хоч і вологою погодою. Противник обстрілював село з різнокаліберної артилерії, раз по раз більше руйнуючи його. Кілька снарядів потрапили у школу, розбивши верхній третій поверх і, розпочавши в ній пожежу. Над Нікіфоровим повис чорний густий дим, що змішувалася з туманом.

Невеликий загін сепаратистів обстрілював позиції бійців зі стрілецької зброї. Доводилось весь час сидіти в окопах. Тоді Алєксєй, Денис Черненко та Геннадій Константінов поповзли на бічну вулицю звідки проглядалась позиція бойовиків і відкрили по ним вогонь із автоматів. Один з деенерівців, високий чоловік упав, решта - були змушені відступати. Це була звичайна сутичка, одна з багатьох, які відбувались тут чи не щодня і вона б швидко забулася якби через півгодини бійці батальйону не побачили високу жіночу фігуру, що схилилася над убитим.


- Костю, братику, що ж ти лежиш тут, - плакала вона. - Вставай! Навіщо ж ти пішов на цю прокляту війну!

Добровольці відвертали очі.

- Є від чого зійти з розуму, - сказав Алєксєй, - а я дещо подібне вже бачив у одному фільмі про Велику Вітчизняну війну.

Денис Черненко затягнувся сигаретою.

- Сам я з Моспиного, це містечко неподалік від Іловайська, - промовив він. - В дитинстві я дружив з хлопчаком Дімою з сусідньої вулиці. Ми вчилися в одній школі. Разом ганяли м'яча. І от в липні місяці ми обстріляли позицію бойовиків біля Мар'їнки, а коли взяли її, то серед загиблих деенерівців я побачив Діму.

Він знов затягнувся, промовчав і за мить продовжив:

- Ми воюємо тут не за Яценюка, Порошенка чи Коломийського, а за власні хати й сім'ї. Політики й олігархи приходять і відходять, а Україна вічна. Ті місцеві, що воюють з протилежного боку теж бажають добра Донбасу, як вони вважають. Тільки не розуміють одного: нікому крім України наш край не потрібен. В Росії, у Ростовській області майже всі шахти позакривали бо ера вугілля минула.

- І яка мораль? - спитав Дениса Константінов.

- Мораль така: з протилежного боку проти нас воюють не тільки наркомани й виродки. Є серед них чимало непоганих людей, але вони наші вороги і ми мусимо їх убивати, незважаючи на їхніх матерів, сестер і дружин. Одне слово - війна. І наш девіз як у тому фільмі про мушкетерів: один за всіх і всі за одного.

За місяць свого перебування в батальйоні Алєксєй завів дружбу з Геннадієм Константіновим і Денисом Черненком, але деякі бійці продовжували не довіряти йому і серед них Роман Харченко. При нагоді він стежив за всіма кроками Мегальова, сподіваючись виявити його шпигунську диверсійну діяльність. Харченко так вміло переховувався що Алєксєй не помічав стеження за ним.

Неподалік від залізниці на вулиці від обстрілів дивом уціліли три хати. Якось, проходячи повз одну з них, Алєксєй почув гучний жіночий крик про допомогу. Знявши з плеча автомат,він кинувся до будинку і, штовхнувши не зачинені двері, побачив наступну картину: високий гицель з мародерів (яких також не бракувало в селі) схопив струнку чорняву жінку і намагався зірвати з неї червонувату кофту.

Розуміючи, що бандит може прикритися жертвою як щитом, Мегальов без шуму підкорявся ззаду (це він вмів блискуче ще з часів Другої російсько-чеченської війни) і оглушив його прикладом.

Молода жінка злякано дивилася на свого визволення: чи не докінчить він те що не вдалось мародерові. Це була маленька жіночка тридцяти п'яти років, з досить гарненькою фігурою. От тільки очі здавалися Алєксєю знайомими: поглянувши в них, він зважив що десь вже бачив цю пару гарних, мов темна ніч очей.

- Не бійся, я не чіпатиму тебе, - сказав Мегальов, скручуючи руки мародерові, що вже почав приходити до тями.

- Спасибі, що ти втрутився, а то я не знаю чи залишилась би живою.

- Ми - добровольці завжди раді прийти на поміч місцевим жителям, - відповів Алєксєй.

- Добре, а ти нічого так. Приходь сюди коли буде вільний час, а то всі втекли звідси коли почались бої.

- А ти чому залишилась?

- Та куди мені? Я лишилась одна за три роки до війни. Чоловіка вбили в п'яній бійці, а інших близьких у мене, вихованці дитячого будинку немає. Не потрібна я нікому, що в Україні, що в Росії.

- Добре зайду. Тебе як звати?

- Шура.

- Олександра. Я знайду через два дні, коли в мене буде нагода, - промовив Алєксєй і, піднявши мародера, повів його до комендатури.

Відтоді як Алєксєй порвав із Юлею і втік через лінію фронту він не спілкувався з жінками. Тому він з нетерпінням чекав, коли йому випаде нагода.

От нарешті і надійшов бажаний вечір. В сутінках Алєксєй прокрадався темною вулицею вимерлого села. Траплялися хати в яких жили люди, але світла в них не було бо електрику було зруйновано ще під час жовтневих обстрілів та й світло з вікон було орієнтиром для "сєпарів" які регулярно обстрілювали село. Швидко крокуючи в темряві, Мегальов не помічав що за ним стежать.

Ось і хата, де жила Шурочка. Постукавши у двері, Альоша увійшов у сіни. Ззовні віконниці та фіранки ретельно приховували світло від двох свічок, що стояли на столі. Цей стіл був ретельно заставлений стравами та напоями, що Мегальов навіть здивувався звідки така кількість продуктів там де люди виживають за рахунок нерегулярної гуманітарної допомоги.

Господиня була у святковій синій сукні.

- Я мала деякі запаси, бо до війни працювала на продбазі, а як ти знаєш ми всі маємо можливість "позичити" для себе.

Вона налила йому в стакан горілки.

- Шуро, я не п'ю у військовий час, - сказав Алєксєй.

- Хіба? Ніби я не знаю що ви там цистернами п'єте все що горить, як одні так і інші.

- У нас в батальйоні чотирьох чоловік вигнали за пиятику (сам він того не бачив, але чув від Максима Леонтьєва). Ті, хто напивається, їх ще називають аватарами, наражають на небезпеку і себе, і своїх товаришів. Я не з таких. Тим більше що я...- і осікся, згадавши що стороннім не можна казати хто і звідки він.

Тому швидко перевів розмову на ті книжки які читав за життя.

Так проминуло з півгодини і він вже ніби й почав забувати про все на світі.

Олександра встала з-за столу і промовила:

- Знаєш, я не дуже сильна в літературі, а тому дорозповідаєш це іншим разом. Дивись-но уважно на те що я тобі зараз покажу.

І загасивши одну зі свічок, стала танцювати звабливий танок. Поволі вона стала забирати все вище сукню, демонструючи рожеві листки. Врешті - решт вона стала піднімати сукню ще вище, показавши свої сині трусики та живіт і згодом скинула її, демонструючи бікіні такого ж кольору як і сукня.

Алєксєй все дивився на неї, його не покидала думка, що колись він уже десь зустрічався з цією жінкою. Але де? У Москві, в інституті, в Чечні чи в шпиталі...

Між тим, Шурочка витанцьовувала східний танець живота, і, завівши руки за спину, раптово скинула бюстгальтер і, зім'явши його у руках кинула в середину кімнати.

- Ліжко розселення за стіною, - промовила вона, вихиляючи стегнами й голими грудьми третього розміру. - Ти не подумай, я не шалава. Просто в мене давно не було чоловіка. Той бандит міг і не залишити мене в живих після "любові", а ти...

Він підійшов ближче і поцілував її в пашіючі жаром вуста та праву грудь. Його сильна рука торкнулася її трусиків.

- Не треба я сама, - промовила Шурочка і стала повільно спускати їх додолу, заголюючи гладенько виголений лобок.

І ось вони вже обнімаються на ліжку.

- Зараз - зараз, я сходю, дістану презервативи, так буде гарантія для нас обох, - сказала дівчина і, розвернувшись пішла до дверей.

Алєксєй дивився на її широкі стегна, що завершувалися округлими сідницями. І раптом... піднявши очі вище, на лівому передпліччі він побачив татуювання у вигляді кажана з розпростертими крилами. Він похолов, раптово все зрозумівши. Це була "Ніч" або Єлєна Канавіна - жорстока і безжальна вбивця...

А вона вже була поруч з балончиком перцовки й ножем.

- Так сволото, - крикнула вона на весь голос. - Коли ти зраджував то мав знати, що від нас нікуди не сховаєшся. Згадай Юлю, яка через тебе зараз у дурці. А зараз ти помреш.

І вона розкрила йому в обличчя газ з балончика, а далі притиснула ніж до його шиї. "От і все, кінець, - подумав Мегальов. - Зараз вона переріже мені шию."

Раптом пролунав постріл і Єлєна, виробивши ніж, впала з простреленою лопаткою.

- Чорт! - вилаялась вона згасаючи голосом. - Той сопляк був правий, коли говорив, що я помру гола...

Перед очима Алєксєя розвиднілось, він посадив перед собою того самого бійця Харченка, що не довіряв йому.

- Ага, правильно що ти чортів згадала, ти з ними зустрінешся, - промовив Роман. - Вони тебе радо приймуть до свого пекла.

- Ти як тут опинився? - в очах Алєксєя все досі двоїлося від розпиленої речовини.

- А я за тобою стежив ще відтоді як ти йшов сюди, бо підозрював, що ти їхній "кріт". Я непомітно заліз за тобою до хати.

- То ти, збоченцю, підглядав за нами?

- Так, підглядав, але якби мене не було ти б загинув на ліжку від руки своєї пасії як давній цар Атілла.

Потім Роман перевів подих і додав:

- Так що подякуй мені. Більше я тебе ",кротом" не вважаю.

- Дякую. Ну що ж ідемо до комендатури й скажемо, що ми вбили ворожого кілера. Тебе швидше за все нагородять.

Харченко подивився на Мегальова мов на божевільного.

- Ага, нагородять, а потім доженуть і ще раз нагородять. Льоша я гадав що твої вечірні походеньки - це незадоволений статевий інстинкт, а тепер упевнююсь, що в тебе бракує клепки. В українських штабах сидить чимало щурів які нас тут же посадять як убивць і мародег. До того ж тебе варто покарати за інтрижку з місцевими.

- Це заборонено?

- Так, бо бачиш чим це кінчається, а поки слідство розбиратиметься що й до чого, ти можеш і не дожити, бо в тюрмі їм поквитатися з тобою простіше всього.

- То що ж нам тепер робити?

- А от що. Поки нас ніхто не бачить, одягнемо її, загорнемо в ковдру і закопаємо в посадці біля залізниці.

За дві хвилини Харченко натягував сукню на тіло Канавіної, що вже почало холонути.

- Сподіваюсь, в неї не було дітей, і через два роки не з'явиться якийсь Мордаунт*, що буде нам мстити, - промовив Роман.

- Ти теж читав "Мушкетери двадцять років потому"?

- Так, читав. В тобі є одна принада: ти прочитав багато книжок і з тобою є про що поговорити. Ми люди іншої епохи, коли більше читали і не сиділи в інтернеті.

Темної ночі вони віднесли загорнутий в простирадло труп Канавіної до посадки і стали копати могилу знайденими в сараї лопатами.

- Останнє слово казати не будемо, бо ця вбивця була його не варта.

- Як гадаєш, її тут не знайдуть?

- Якщо й знайдуть, то тоді вже нас тут не буде, - Роман передихнув і продовжив далі. - Ми або загинемо, або відступимо.

- Ти гадаєш нам доведеться відступати звідси?

- Так, наші "геніальні" стратеги не укріпили вихід із цього виступу попри те що їм неодноразово говорили про ймовірність котла. Дебальцеве приречене. Так що цю територію ми втратимо так чи інакше.

Вони йшли повз руїни, що утворились після недавніх обстрілів.

- Не кажи нікому де ми були цієї ночі і що робили, - сказав Харченко.

- Добре. Але мені ніяково. Я навіть у Чечні не порушував закону,.. - Алєксєєві було прикро після всього що трапилося.

Роман йому не повірив.

- Розказуй... Ви б не виграли тієї війни якби не в мордували тисячами цивільне населення.

- Слово честі, Рома. Я всяк час намагався діяти по закону й за це неодноразово страждав, щоправда це було вже після Чечні, коли я служив у міліції.

Через три дні Мегальова викликали в комендатуру.

-Отже, - сказав йому Роман - якщо питатимуть де ми були тієї ночі, скажи так: увесь вечір грали удвох в шахи, а потім кожен пішов до своєї комірчини спати. Питатимуть про неї - ти нічого не знаєш.

За півгодини виявилась суть справи. Один з місцевих жителів на деякий час повернувся до хати і, спустившись до льоху, виявив у ньому труп жінки з перерізаними горлом. Це виявилась місцева жителька Олександра Нікітенко, що жила по сусідству. Тоді почали тиснути на мародера приведеного Мегальовим і той розколовся, сказавши що вони були закинуті сюди з метою убити того самого Алєксєя Мегальова. Та жінка (він майже нічого не знав про Канавіну) убила господиню і загримувалася під неї. Вони розіграли ту сцену спеціально аби захопити в полон перебіжчика, а потім пустити його в розход. Однак, сам Мегальов завдяки своєму чеченському досвіду поламав той план. "І тоді вона вирішила вбити мене в ліжку" - подумав Алєксєй.

З огляду на це його прохали перевестись до іншої часг тому що його підстерігає кілер сепаратистів.

- Від них ніде не сховаєшся, а тут я на своєму місці, посеред побратимів, - відповів солдат. - Та й кілнрша зникла кудись, наче впала в копанку.

- Не знаю, але ти будь обережний, - сказав йому Леонтьєв.

-Я й так обережний, наскільки це можливо на війні


Розділ двадцятий. Новий Рік.

Наближались новорічні свята. В третю декаду грудня нарешті в степ надійшла зима і пішов сніг, замітаючи руїни й недогарки недавніх боїв. Вдарив мороз і люди старалися сховатись в укриттях, зайвий раз не виходячи на вулицю. Віяв північно-східний вітер від якого, на щастя, ховались не тільки українські солдати, але й сепаратисти.

Завдяки снігопаду вдалося затримати диверсійно-розвідквальною групу що йшла вглиб контрольованої батальйоном території. Сліди що залишались на снігу добре викривали тих хто намагався обійти їх позиції.

Увага бійців була прикута до новин, що надходили з Донецького аеропорту. Захисники яким, з легкої руки деенерівців, було дане прізвисько "кіборги" продовжували утримувати руїни старого терміналу та метеорологічної диспетчерської вишки, хоча їм вороги неодноразово ставили ультиматум з вимогою здати аеропорт.

- Доки вони утримують ДАП доти сили ворога розпорошені, - сказав комбат Іванченко. - Але як тільки сепаратисти і росіяни візьмуть його, вони кинуть всі наявні сили на дебальцевський виступ.

За два дні до Нового Року Алєксєй отримав два листи з Росії. Перший лист був такого змісту:

"Альоша!

Я не можу описати у всіх словах твій вчинок і те що він коштував нам, твоїй родині. У мене просто немає слів для опису того як ти вчинив з нами. Через тебе ми мусимо виїхати з міста тому що всі сусіди і знайомі вважають нас родиною зрадника. Перейшовши на бік українських нацистів, ти втратив нас назавжди. Не шукай і не телефонуй.

Твоя сестра Віка!"

І солдат Мегальов зрозумів що його родина, як і вся Росія тепер втрачена для нього тнадовго якщо не назавжди. Цей рік кардинально змінив життя багатьох людей і в тому числі його власне.

Другий лист був не такий різкий, але не менш печальний.

"Дорогий Льоша!

Від Віки я дізналася про твою адресу і вирішила тобі написати. Я ледь не в плакала всі очі коли дізналася що сталося з тобою та Юлею. Будь обережним: перейшовши на інший бік ти не станеш своїм там. Ліпше залишай війну і від'їзджай до Європи, бо до Росії тобі шлях закритий. Не гай часу, бо ти можеш загинути там будь-якої миті.

Марина."

Мегальов сидів і думав над обома листами. Чи справді він, зрадивши своїх ї прийшовши до "чужих", став поміж двох вогнів.

За цими роздумами й застав його командир Максим Леонтьєв.

- Про що задумався, хлопче? - спитав Алєксєя.

- Та от, отримав вістки з дому та з Москви від знайомої. Тепер сиджу і думаю, що, приїхавши сюди, я назавжди зламав своє життя.

І Мегальов показав йому обидва листи. Ознайомившись зі змістом, Максим Лаврентійович сказав йому:

- Не шкодуй за минулим бо ти його не повернеш. Живи сьогоденням і не гадай про завтра, тоді ти убезпечили себе від депресії і страху.

Потому він продовжив:

- Я розповім тобі анекдот який почув від одного американського актора, що грав індіанців. В однієї групи племен смерть має назву Великий Томагавк, що перерубує кожного наприкінці життя. Отже слухай: в індіанському вігвамі йде нарада старійшин. Обговорюють молодого воїна і все з негативом: і стріляє з лука невміло, і в бою неповороткий, і господар ніякий. Той же сидить і слухає. Потім каже: "Набридло мені з вами сидіти, піду порубаю дрова" Повертається з сокирою, змахує нею і говорить: "Я знаю про що ви кажете і згоджуюсь що це правда, але від Великого Томагавка ще ніхто не втік". Розвернувся, вийшов з вігваму, сів на коня і поскакав до прерії. Потім за ним пішли його сім'я та друзі теж з сім'ями так народилося нове плем'я, а той воїн став його вождем.

Леонтьєв подивився на Мегальова і додав:


- Зрозумів, хлопче? Від смерті ніхто ще не втік і не втечеш. Рано чи пізно вона всіх нас наздожене. Я цей анекдот розповів усім своїм хлопцям перед першим боєм у Нетайлівці. Надходить Новий Рік, а четвертого січня - дев'ята річниця смерті Лєри, це моя дружина. Вона походила з території, що постраждала від Чорнобильської аварії і померла від лейкемії. Лєра похована в Донен на Мушкетівському цвинтарі, а я не можу піти на її могилу. Так от: я не піду з фронту доки Донецьк не буде звільнено.

- Добре, я зрозумів вас, командир. Буду жити не минулим, не майбутнім, а сьогоденням.

Новий Рік зустрічали разом з бійцями та командирами батальйонів "Київська Русь" і Міжнародного Миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва - до якого входили не лише українці, але й грузини та чеченці.

Українці та грузини пили неміцне вино. Чеченці ж як мусульмани вживали фруктовий сік. Один з бійців Міжнародного батальйону на ймення Тимур Хамзатов здався Алєксеєві знайомим. Швидко виявилося що це відчуття є взаємним, бо Тимур підійшов до Максима Леонтьєва і, кивком показавши на Мегальова, спитав:

- А хто це?

- Це Мегальов Олексій Вікторович, вояк нашого батальйону, доброволець з Росії.

- Ага! Я знаю цього Мегальова. Це він у складі групи федералів прийшов до нас у Самашки в 2001 році. Тоді його товариші добре погуляли в селі: і курей різали, і місцевих чоловіків били, і до жінок чіплялися. Ти прийшов сюди воювати проти своїх співвітчизників, а перед нами не хочеш вибачитися?

- Ви самі вдерлися першими в Дагестан, а потім ще й підірвали будинки в Москві. Я бачив зруйновану багатоповерхівку на Каширському шосе і те як з - під завалів діставали трупи, - Алєксєй почав червоніти від гніву.

- А чому ви вірите в те що ті будинки підірвали саме ми? Згадайте як ефесбешників піймали в Рязані на тому що вони закладали вибухівку. Про це ваш розвідник якого вбили ваші ж спецслужби Алєксандр Літвінєнко та історик Юрій Фєльштінскій написали книжку. Вона так і називається "ФСБ підриває Росію".

- І що, хіба погано живеться чеченцям у Росії? Вам платять дотації з бюджету тоді коли цілі області Центральної Росії живуть у цілковитих злиднях і не отримують нічого. Навіть ваш співак Муцураєв закликав підпільників складати зброю.

- Муцураєв виступав сам від себе, а не від імені всіх чеченців. А щодо дотацій то вони до простих людей не доходять. Все забирають Кадиров і його банда.

- Слухай, а що ми зробили Росії? - звернувся до Мегальова хтось із грузинів. - Хто обстрілював наші села поблизу Цхінвалі, змусивши нас іти на місто?

Розмова ставала все напруженішою і може б дійшла до бійки якби її не урвав командир Міжнародного батальйону Іса Мунаєв.

- Сьогодні ми всі боремося з одним ворогом і тому мусимо бути єдиними. Хто де воював ранні не має значення, - промовив він і додав потому. - Коли була війна у Абхазії ми знаходились із грузинами по різні боки фронту, в зараз воюємо з ними в складі однієї частини.

Далі вечір був спокійним. Бійці батальйону згадували своє довоєнне життя і перші дні російсько-української війни.

- Було так, - мовив Харченко. - У нас на Дніпропетровщині біля моєї тещі живе їх подружка, що тужить за Радянським Союзом. Ну совок - совком, одним словом. Цієї весни, коли путіноїди вдерлися в Крим, вона в знак "солідарності з вибором народу Криму" вивісила на своїй дачі російський триколор на хатинці. Так прапорець тріпотів доки не впав в око сільськогосподарської авіації. Недалеко від дачного кооперативу був агрохолдинг, де з вертольотів поливали поля. То ж пролітаючи над дачею, льотчик побачив прапор і скинув на нього всю воду. Приїжджає тітка на дачу і бачить, що вся стеля залита водою і пообвалювалася.

Всі засміялися.

- А знаєте чому Росія почала цю війну? - сказав Симон Винницький. - Крім того що їй потрібна Україна як економічно так і стратегічно, росіяни хочуть виселити в Сибір десять - п'ятнадцять мільйонів українців, бо знелюднення цілих областей там катастрофічне.
- Ну якщо мене виселять в Сибір я через Амур стану переправляти китайців, - мовив Геннадій Константінов. - Буду казати їм: "пасічна налітай".

- Отже ти хочеш знищити нас руками китайців, - сказав Мегальов.

- Ні, я хочу позбавити вас імперськості, - відповів Константінов. - Коли Росія стане малою національною державою настане спокій і для неї, і для її сусідів.

Мегальов згадав "Єрмолая".

- А чому в вас на Донеччині так багато наркоманів? - спитав він.

- Від злиднів, - відповів йому Денис Черненко. - В шахтарських містах роботи обмаль, та й за ту платили копійки.

Тому багато людей шукають забуття в алкоголік й наркотиках. Це не їх вина, в біда.

... Потому всі розійшлися спати.



Розділ двадцять перший. "Зродились ми великої години..."


Дві тисячі п'ятнадцятий рік розпочався обстрілами по всій лінії фронту. Тривали бої за Донецький аеропорт, де внаслідок артилерійських обстрілів було повністю зруйновано диспетчерську вежу. Деенерівці і росіяни розстріляли автобус у Волновасі, внаслідок чого загинуло десять цивільних людей.

Почувши про це командир роти Леонтьєва сказав:


- В мене і мого друга Жені Туманова який виїхав у 1993 році до Маямі був спільний знайомий дядько Афанасій Снєгов. Він жив у містечку Артемове супутнику Дзержинська. 24 липня минулого року він став свідком обстрілу містечка деенерівцями і те як від вибуху снаряду розірвало жінку з дитиною. Дядько Афанасій отримав інфаркт і через чотири дні помер. Це був розумний чоловік, що працював на шахті, і коли захворів на легені пішов вчитися на історика й не один десяток років викладав історію в профтехучилищі. Я дізнався про це з листа який мені надіслав інший знайомий дядько Гнат Єфімов. Вони обидва тривалий час жили в одному шахтарському селищі. Так що ця війна прямо чи непрямо відібрала життя в багатьох людей, і серед них були наші родичі та друзі.

Двадцять другого січня прийшла звістка, що росіяни та сепаратисти підірвали термінал аеропорту і багато його захисників залишилися під завалами, інші поранені й оглушені потрапили в полон, і лише декому вдалось прорвати вороже оточення й відступити.

Практично одразу ж почався масований обстріл села та позицій батальйону. По місцевості били "Гради", "Смерчі" й "Урагани", руйнуючи все що не було зруйновано досі. Від обстрілів загинули два бійця батальйону які служили в іншій роті, а троє отримали важкі поранення. Загинули також і троє мешканців села. В перерві між обстрілами Мегальов вийшов з укриття і побачив, що село обернулося на купу руїн, було розбито всі будинки які дивом до цього вціліли. Також було розбито щогли на залізниці. Довкола чаділи дими від пожеж.

Через два дні на Нікіфорове посунули танки. Тепер це були не поодинокі вилазки бойовиків і окупантів, а спроба повномасштабного наступу. На вулицях зруйнованого села розгорнулись широкомасштабні бойові дії. Бій тривав тринадцять годин і в ході нього загинули троє бійців батальйону "Київська Русь". Ворог захопив південну частину села і намертво утримував її. Над руїнами церкви було піднято деенерівський прапор. Під контролем українців залишились руїни сільради та школи.

Під вечір знов забахкав обстріл і довелось ховатись в укриття. Земля двигтіла від вибухів. Симон Винницький оглянув бійців роти і промовив:

- Ось і почалось наше випробування. Ми загартувались у боях і являємо собою єдиний стиснутий кулак. Щоб бути такими й надалі будемо підтримувати бойовий дух одне одного. Найліпшим способом цього є пісня. Заспіваємо "Марш українських націоналістів".

І нестрійний хор підхопив:


Зродились ми великої години
З пожеж війни і полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України
Зростив нас гнів і лють на ворогів.

І ось ми йдемо у бою життєвому -
Тверді, міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач свободи ще не дав нікому
В хто борець той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати
Зарплата нам - то радість боротьби
Молодше нам у бою умирати
Ніж жити в актах, мов німі раби.


Доволі нам руїни і незгоди,
Не сміє брат на брата йти у бій!
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.


Велику правду - для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе!
Вітчизні будь ти вірний до загину,
Нам Україна вище понад усе!

Веде в нас бій борців упавших слава
Для нас закон найвищий - то наказ
Соборна Українська Держава -
Вільна й міцна, від Сяну по Кавказ.


- Я нічого не зрозумів з цієї пісні, але знаю що українці співочий народ, - сказав Алєксєй.

- Цю пісню ми співали рік назад, коли йшли бої на вулицях Києва, - додав йому Винницький. - Тоді вважали, що Небесна сотня це єдині хто віддав своє життя за волю України, але не так воно вийшло: люди продовжують гинути.

В укриття спустився Леонтьєв.

- Сьогодні опівдні було обстріляно Маріуполь, - сказав він. - Двадцять жителів міста загинули, багато поранених. Маленькій дівчинці відірвало ногу.

Солдат Черненко дістав з наплічника аркуш паперу і став щось записувати.



Розділ двадцять другий. "Схід горить у вогні..."


Відтоді бійці 26-го батальйону не мали тривалого перепочинку, оскільки бойові дії майже не припинялись. Протиборствуючі сторони ходили в атаки вулицями зруйнованого села, наступаючи і відходячи, коли на атакуючих зосереджувався вогонь. Проте сили були нерівними, росіяни (а головну частину противника складали саме вони) переважали і щоденно відвойовували по два - три метри території.

Росіяни увійшли до Вуглегорська, міста-супутника Єнакієвого і вели бої з бійцями батальйону "Світязь", що розташовувався в місті. 31 січня частини Збройних Сил України залишили Вуглегірськ.

Симон Винницький дивився свій смартфон.

- Командир батальйону "Донбас" Семен Семенченко передає, що наш гість, комбат батальйону імені Джохара Дудаєва Іса Мунаєв загинув у бою за селище Чорнухине, - промовив він, перебираючи пальцями текст на екрані.

- Шкода, - відповів Харченко, чистячи свій автомат. - Мунаєв був людиною честі. Він один з небагатьох польових командирів що вціліли у другій російсько - чеченській війні і от Мунаєв загинув далеко від своєї Батьківщини.

- Так то воно так, хлопці, - сказав Винницький, покинувши смартфон і взявшись заряджати автомат. - Тільки від своєї смерті ще ніхто не втік і не втече. Проти нас кинуто цілий полк, тільки ми й досі тут тримаємось.

- А мені цікаво, що став писати Денис, коли почув про обстріл Маріуполя, - докинув своє слово Константінов. - Давай почитай, я знаю що ти непоганий поет.

Черненко вагався:

- Та то вірші, занадто емоційні. Я навіть не знаю чи варто їх читати.

Та всі стали просити і Денис, сказавши: "Ну добре!", почав читати:

Схід горить у вогні
Смерть збирає жнива,
Бенкетує в ці дні,
Лихом все засіва...
Я молю повсякчас:
Воздай Боже їм
За убитий Донбас
І зґвалтований Крим.
Де пройшли сили зла,
Де пролилася кров.
Лапи хижі орла
Увігналися знов...
За розтерзаний край
І за сльози дітей
Ти без жалю вбивай
Цих кацапських свиней,
Що у ницості злій
Подолали межу...
Влаштували розбій
В хату вдерлись чужу.
Тверду певність здобудь:
Як не бачиш їх згин
Милосердя забудь
І прощення відкинь...

- Добрий вірш, - сказав Мегальов, - а одним серед цих "кацапських свиней" яких слід без жалю вбивати був я.

- Не ображайся...

- А я і не ображаюсь.

За півгодини вони приймали участь у зіткненні біля сільської ради та школи.


Розділ двадцять третій. Відступ


За дев'ять діб росіяни захопили більшу частину села і підійшли впритул до позицій батальйону. Кулі й снаряди летіли над окопами в яких сиділи бійці. Вояки відстрілювались від атакуючих їх росіян та сепаратистів. Ті відкочувались за залізничний насип, піднімалися на терикончики покинутих шахт і звідти прострілювали українських бійців.

Алєксєй випустив по противнику три гранати.
"Добре, - похвалив його Винницький, - але нам скоро доведеться покинути Никифорове. Їх щогодини стає все більше й більше.

Раптом до них підійшов командир роти Леонтьєв.

- Передаю наказ комбата, - сказав він, - покинути займані позиції і відступати в напрямку Кам'янки. На збори відводиться двадцять хвилин.

- Я ж тобі казав, що ми тут надовго не затримаємось - сказав Мегальову Харченко.

Протягом двадцяти хвилин бійці чергувалися: одна частина прикривала позиції, доки решта збирала свої наплічники. І ось уже вся рота батальйону організованим порядком відступає на північ в напрямку Кам'янки.

- Прощай село Никифорове, - промовив Денис. - Довго ми утримували тебе. Шкода що ще більше території займуть росіяни. Мало їм мого рідного Моспиного.

Останніми йшли Роман Харченко та Симон Винницький. Раптом з боку терикона пролунав одиночний постріл і Винницький впав наче підкорений. До нього підбігли Черненко і Мегальов, а Константінов випустив автоматну чергу вбік звідки прилетіла куля. Снайпер влучив заступнику командира роти в голову.

- От і все, - стиха промовив Симон і потому додав. - Адонай*, я йду до тебе.

- Командир, - взяв його за плече Мегальов.

- Він помер, - сказав Харченко, - але оплакувати його будемо потім. Зараз нам треба дістатися місця призначення з якомога меншими втратами.

Біля них зупинилась вантажівка.

- Хлопче, ви куди їдете? - спитав водія Леонтьєв.

- В Світлодарськ, - відповів той.

- Відведіть в місто тіло нашого бійця, і хлопця що супроводжуватиме його. Давай, Романе, - звернувся Леонтьєв до Харченка.

- Моє місце тут, - заперечив той.

- Це наказ. Ми не можемо лишити тут нашого мертвого товариша.
Загиблого поклали в кузов, біля нього сів Роман. Машина рушила по дорозі.

Діставшись Кам'янки, рота почала копати шанці поблизу колгоспного садка. Робота йшла повільно, а оскільки була відлига земля розкисла. В глибину ж ґрунтт промерз і ще не розтанув, попри те що останні три дні морозу не було.

- Копайте, хлопці, але знайте довго ми тут не затримаємось, - сказав Леонтьєв. - Противник кинув майже всі наявні сили на Дебальцеве. Цим скористався полк "Азоа". Азовці відкинули росіян від Маріуполя. Йдуть бої у Павлополі та поблизу Широкіного.

Надвечір пішов сніг з дощем від якого ніде було сховатись. Вночі надійшов ворог і розпочав обстріл позиції.

Після обстрілу з мегафону залунав гучний голос:

- Укропи здавайтесь! Знайте що ми взяли село Логвинове на дорозі Дебальцеве - Артемівськ. Ви в оточенні. Опір не має сенсу.

- Брешуть, сволоти, - сказав Константінов , перезаряджаючи автомат.

- Брешуть чи ні - невідомо, - ховався Черненко. - Проте нам здаватися ніяк не можна...

Повільно спливали дні. На нових позиціях рота 26 - го батальйону протрималася тиждень.

Настав ранок вісімнадцятого лютого. О шостій годині розпочався масований обстріл позиції, після чого росіяни та сепаратисти пішли в атаку. Серед атакуючих Алєксєй впізнав Єрмолаєва. Той біг не звертаючи уваги на кулі що летіли в їх бік (напевно знов був "під кайфом"). Черненко пустив в його бік чергу з автомата і Євгеній впав.

- Командування наказало покинути позиції і відходити в село, - сказав хтось із бійців. - Після відбиття атаки відходимо. Кажуть армія виходить з Дебальцевого.

Несподівано Геннадій Константінов висунувся з окопу, намагаючись обстріляти атакуючих і впав вражений пролітаючою кулею. Мегальов підповз до нього і виявив що він мертвий. Випущена з автомата куля влучила в серце.

За двадцять хвилин атаку було відбито. Бійці стали швидко покидати окоп.

Мегальов сказав Леонтьєву щоб йому і Черненко дали ноші щоб вони могли забрати загиблого.

Командир сумно подивився на Алєксєя і промовив:

- Мені шкода, але ми мусимо його залишити.

- Як?! - в А. Мегальова ледь не відібрало мову від здивування. - Це наш товариш із яким ми бились пліч-о-пліч.

- Мені шкода, - повторив Максим, - але він сповільнюватися наш відхід. Наші частини відбили Логвинове на дорозі з Дебальцевого і прохід поки що вільний, але так триватиме недовго. Якщо вони його знов захоплять ми опинимось в мішку. Ти бачив як загинув Юлдашев, тепер ти в його становищі бо є наказ Алєксєя Мегальова в полон живим не брати.

Алєксєй був змушений підкоритись. В Кам'янці його, Дениса Черненка та кількох інших солдатів посадили на бетеери і вони рушили на північ. Спереду та ззаду йшла техніка відступаючих українських військ.

За півгодини бетеер в'їхав у Дебальцеве. Алєксєй який три місяці тому їхав повз місто на позиції тепер не впізнав його. Чорні страшні румовища курили ядучим димом пожеж. Центр міста, вокзал, все це лежало в руїнах схожих на Грозний 2000 року. "Що ж ми за народ такий, - думав про себе Мегальов. - Мало що самі не живемо, а ще й іншим не даємо. Всюди де пройшов російський солдат одне й те саме: горе, вбиті, кров, руїни. Напевно це спадок монголо-татар під владою яких ми жили цілих триста років, таке панування не проходить даремно".

Десь здалеку в місті лунко розносилась канонада, що свідчила про те що в Дебальцевому йдуть вуличні бої.

За годину колона минала зруйноване Логвинове, де обабіч дороги стояла розбита техніка. Все свідчило про те що тут відбувся запеклий бій.

Потім ліворуч від колони замайоріли будинки селища Луганське. Машина зупинилася.

- Зістрибуйте, - сказав якийсь офіцер солдатам. - Ми приїхали.


Розділ двадцять четвертий. Останній

Невідомо чи мали на меті росіяни захопити лише саме Дебальцеве, чи планували здійснити прорив на північ Донецької області. Проте відомо одне: вигнати українську армію з Дебальцевого вони змогли з великими втратами власного складу. Після 18 лютого 2015 року війна набула позиційного характеру.

Тіло загиблого Геннадія Константінова змогли обміняти разом з іншими загиблими на тіла бойовиків. Проте чимало вбитих українських вояків так і залишились в Дебальцевому і над їхніми тілами поглумилися сепаратисти, виклавши це в мережу.

В будинку культури селища Миронівський, біля якого бійці 26 - го добровольчого батальйону Національної Гвардії України облаштували нові позиції, йшла церемонія прощання з загиблими вояками. Сюди з морга в Світлодарську привезли Симона Винницького та ще трьох бійців з інших рот батальйону.
Слово взяв комбат майор Іванченко:

- Сьогодні ми проводжаємо в останню путь загиблих бійців нашого батальйону: заступника командира роти старшого лейтенанта Винницького Симона Мойсейовича, позивний "Соломон", солдата Константінова Геннадія Євгенійовича, позивний "Буревісник" з першої роти; солдата Іляшкевича Аляксандра Міколаєвіча, позивний "Волхв", сержанта Гарбуза Сергія Сергійовича позивний "Смерч" з другої роти; старшого солдата Мефодієва Івана Олександровича, позивний "Самбір" з третьої роти. Також вшановуємо пам'ять загиблих 22 січня бійців другої роти сержанта Староконя Миколу Леонідовича, позивний "Марек" та старшого солдата Яременко Данила Андрійовича, позивний "Назар Стодоля". Всього в боях на дебальцевському виступі наш батальйон втратив сім чоловік. Серед них були єврей, росіянин і білорус. Видатний український історик і політик Михайло Грушевський сказав, що український народ складають не лише етнічні українці, але й всі народності, що населяють Україну. Вони загинули за волю України і залишаться назавжди в пам'яті людей як герої.

Далі продовжував командир їхньої роти Максим Леонтьєв:


- З Симоном Винницьким ми познайомилися рік тому на Майдані у Києві. Він очолював нашу сотню і ми разом з іншими сотнями виносили поранених на Інститутській. Симон був великим патріотом України, спростовуючи цим тезу, що всі євреї космополіти.

Він говорив, що в України є всі можливості щоб стати регіональним економічним лідером. В старшого лейтенанта Винницького залишились дружина Рахіль і дочка Марія, яке це горе для них. Хай буде проклята ця війна і ті хто її розпочав!

Леонтьєв промовчав і через мить продовжив:

- Солдат Геннадій Константінов приїхав до місця формування нашого батальйону в Гуляйпільському районі Запоріжчини, коли бандити захопили місто Юнком в якому він жив. Росіянин за національністю Константінов пішов воювати за свободу і єдність України. Оскільки його рідний Юнком лишився на окупованій території, ми маємо поховати його у Києві. Геннадієва родина зреклася його ("Майже як і моя мене" - подумав Алєксєй який також був присутній на прощанні), але я вірю що його дружина і двоє синів з часом прийдуть на його могилу. Герої не вмирають!

Потім виступили командири інших рот що розповіли про своїх загиблих бійців. У Алєксєя в голові крутилися рядки з пісні чеченського барда Тимура Муцураєва "Они ушли", яку слухав його побратим по Чечні Льоха Казанцев:

Они находят свой покой
Ютясь в зобу у райской птицы
И всё же с болью и тоской
Я вспоминаю эти лица.

Мегальов не любив Муцураєва і не розумів тих солдатів які слухали пісні ворога, але тут він згадав ці гіркі слова, проводжаючи тих хто став йому друзями.

А на Донбас поміж тим насувався тихий зимовий вечір...

І було в Алєксєя Мегальова до його звільнення в січні 2019 року багато фронтових днів, світлих і не дуже. Він неодноразово дивився в очі смерті, але Бог уберіг його. Можливо ми ще зустрінемося з ним у цивільному житті...

м. Дніпро

Вересень 2020 - Березень 2021.

* Роман Сінклера Льюіса "У нас це неможливо" розповідає про встановлення фашистського режиму в США у 1930-ті роки.

* Взято з монолога депутата Луганської обласної ради Наталії Максимець.

* Мордаунт - герой роману Олександра Дюма "Мушкетери двадцять років потому".

* Адонай (івр. Мій Пан) - так давні євреї називали Бога, вважаючи богохульством промовляти Єгова.