Кожна епоха має власні риси, неповторні для інших часів. Наше дитинство та юність ми однозначно відокремимо від зрілих років. Все ніби так як і раніше: те ж саме сонце, таке ж синє небо, так само навесні і влітку буяє зелень, а взимку теж буває багато снігу... Однак все це для нас уже зовсім інакше, не таке яскраве та радісне як п'ятнадцять років тому.

Час мого дитинства співпав із горбачовською Перебудовою, щодо якої наше суспільство має діаметрально протилежні думки. Одна частина бачить у ній "мерзотник вилазку "ворогів народу ", "обрізування й паплюження усього святого", "змову", "зраду" тощо. Інша вважала це "ковтком свободи" (хоч та свобода мала суворо обмежений простір), сподіваючись на те що люди "заживуть інакше ", "краще", "по-новому". Наша ж мета не ставати на бік одних чи інших, а показати нюанси того часу і людей, що у ньому жили такими як вони були.

Взагалі -то це був місцями тривожний, але веселий час коли можна було почути щось таке що раніше замовчувалось, старанно приховувалось. І не лише по телевізору...

Наприклад, саме тоді я почув таку історію. Стоїть на розі широкої вулиці нашого селища та маленького провулку гарний будинок з красивою оздобою та ліпниною, а на його фасаді зображено лева. Зачаївся хижак за каменем, опустив хвоста і вистежує здобич, готується до стрибка. Цей будинок настільки виділяється посеред інших, що коли люди їдуть маршруткою по цій вулиці говорять водієві: "Зупиніть, будь ласка, біля лева". А спитайте когось із тих хто живе в тому кварталі: "Чому на будинку зображений лев?" І ніхто вам не відповість, бо не знає та й не задавався цим питанням: "Стоїть собі будинок, і скільки себе пам'ятаю він завше тут був."

Ніхто з нинішнього покоління не пам'ятає як звали першого власника дому. А звали його Лев. Було це ще в перше десятиліття радянської влади, і був той Лев парторгом на якомусь із заводів нашого міста (де він працював історія не зберегла відомостей).

Якось на Великдень йшли люди з церкви по тій вулиці, а дядько порався на подвір'ї. Як комуніст він зовсім не шанував релігійних свят, вважаючи їх пережитком "старого режиму", що має зникнути в міру розбудови соціалізму.

Проходять парафіяни повз його двір і вітають господаря.

- Здоров був, Левку! Христос Воскрес!

А він їм у відповідь:

-Да какой я вам Лёвка?! Я Лев Андреевич, тезка самого отца Великой Октябрьской Социалистической Революции Льва Давыдовича Троцкого!! Ко мне по имени и отчеству нужно обращаться! А религия ваша опиум для народа и вместо этого дурмана лучше б праздник труда Первомай отмечали.

Ех, даремно ти, Лев Андрійович, рівнявся до Троцького. Не минуло й трьох років як "отца революции" вигнали з Радянського Союзу, а всіх його поплічників оголосили "ворогами народу". І прийшли у двір той люди в чорних шкірянках, і забрали вони господаря на Соловки як троцкіста. Напевно, десь він там і загинув посеред тисяч і тисяч безіменних, а будинок стоїть і тепер, тільки нинішні господарі, не знаючи навіщо, перефарбували лева у золото, позбавивши його шарму й рис володарства.

Що вам сказати про ті часи? Те що радянська епоха була щедрою до безмежного споживання природних ресурсів це правда. Тоді ледь не біля кожного будинку були крани-колонки з яких можна було напитись води чи помити руки. Я гадаю, що спершу воду брали саме з цих кранів, а потім вже водопроводи були проведені в кожен будинок. Якщо це не так поправте мене. І була та вода майже дармова, так що дуже часто її не закривали і струмки збігали вулицями далеко. Згодом більшість кранів зламалися, їх перекрили, а далі взагалі зрізали. Лише одна колоночка животіє у північній частині селища.

У радянський час всі хто працював (в працювали тоді всі) могли заробити на шматок хліба з маслом. Однак купити той хліб у магазині можна було лише тоді як його привезуть; а траплялося це найчастіше всього аж у другій половині дня. Чому так? Просто все було державне, все було в руках одного власника. А як сказав Маркс, всяка монополія - шлях до загнивання. Перш ніж відвезти хліб, машини мали дочекатися коли їм привезуть бензин, мастило, запчастини. Тож в очікуванні їх проходило півдня: головне державні потреби, в проблеми простих людей - справа десята. Як наслідок, проходячи повз магазин люди бачили що нарешті привезли хліб, молоко, кефір чи інші продукти і сповіщали своїх сусідів. За лічені хвилини перед магазином збирались довжелезні черги, в яких доводилось відстояти або півгодини або цілих півтори. Іноді привезені продукти закінчувались і тоді доводилось йти до іншого магазину, щоб відстояти чергу там. Якщо теж і в ньому вистачало не на всіх, йшли до третього.

В наше століття інформаційних технологій люди спілкуються між собою через соціальні мережі, крізь різні країни та континенти. Тоді ж айфонів не існувало, комп'ютер був для радянського громадянина недосяжною дивиною, а стаціонарний телефон мала хіба що одна родина на все селище. Відтак, стоячи у черзі люди обговорювали своє життя, проблеми, чутки, "лікувальні сеанси" Анатолія Кашпіровського і перипетії першого латиноамериканського серіалу "Рабиня Ізаура". Ну і звичайно ділилися думками щодо подій в країні: що сказали увечері в програмі "Врємя" те обговорювали вдень у магазинних чергах. Чим ближчим був кінець Радянського Союзу тим тривожнішими ставали події: аварія на Чорнобильській АЕС, загибель теплоходу "Адмірал Нахімов", землетрус у Вірменії, башкирська катастрофа*, початок вірмено-азербайджанського конфлікту. Не те щоб подібного не бувало раніше; просто до Горбачова, всі стихійні лиха, аварії і соціальні катаклізми висвітлювались в новинах тільки тоді якщо вони траплялись у капіталістичних країнах.

Активним учасником обговорення новин у черзі був вантажник нашого магазину і водночас сторож дядя Льоня. Я навіть не знаю його прізвища. Пам'ятаю тільки що проживали його Льонька-Кацап, бо він був з Росії . Він прожив там більшу частину життя, а до нашого міста приїхав коли захворів.

На відміну від безталанного Вацлава - Архітектора, дядя Льоня не розмахувався з будівництвом, а відтак жив у звичайній одноповерховій хаті, обгородженій шлаковим парканом. Проте на воротах було видно великий гарний орнамент. Його намалював сам господар, який був вправним художником. Не простим мадяром, а справжнім талановитим митцем. Малював він візерунки і для інших, але в більшості то були прості геометричні фігури. Тоді на них була мода.

Наш сусід Іван Федорович збудував альтанку, потому на стіні він натягнув полотно і запросив дядька Льоню щоб він розмалював його.

- Льоню, намалюй тут картинку: сосновий ліс та річка, а на річці сидить кіт з вудочкою і ловить рибу. Я тобі за це грошей дам ще й згори пляшку поставлю.

- Федоровичу, таке може намалювати і простий маляр. А я на подібних замальовках не спеціалізуюсь.

І не погодився. Так і залишилась альтанка без інтер'єра. Згодом вже через багато років, я, почувши історію старезного потрісканого полотна зафарбованого білою і зеленою фарбами сказав:
- Шкода, що дядя Льоня, не погодився тоді намалювати. Була б то пам'ять про нього.

З дядьком Льонею, Іваном Федоровичем та його онуком Ромою пов'язаний ще один спогад. Неподалік від нас проходить Криворізьке Шосе, і в радянський час його патрулювали з повітря даішники. Двічі на годину над нами пролітали гелікоптери та аероплани, розносячи по небу оглушливий гуркіт. Коли Радянський Союз розпався, міліційна авіація з неба зникла, і в нас з'явились зозулі, журавлі, вивільги, а тоді все птаство обходило стороною наш район. Навіть кури на подвір'ях розбігались і розлітались навсебіч, коли чули над собою оглушливий гуркіт гелікоптера.

Так от, сидимо ми на вулиці і бачимо як з обох боків летять неначе на таран один одному два літаки.

- От ідіоти, Федоровичу, - сказав дядя Льоня - вони ж, не дай Бог зіштовхуються і вб'ють на додачу людей у хатах.

Дивлюся я і бачу що зустрінуться вони і вріжуться одне в одного просто над моєю хатою.

Я біжу щоб попередити своїх батьків, а дід Іван кричить мені услід:

- Стій! Куди ти? Зараз і тебе накриє уламками.

Добіг я, а літаки ледь-ледь розминулися у мене над хатою. Це вони спеціально зробили так аби пограти в нас на нервах. Робили вони так неодноразово і називали їх за це два придурки.


Бувало летять вони удвох, і обов'язково один з них робить довкола іншого мертві петлі. Високо в небесній блакиті кружляють один біля одного два маленькі білі літачки.

- Але ж як красиво! - кажу я, дивлячись угору.

- Не дай Бог, зіштовхнуться і посипляться уламки на нас, ото буде красота! - відповідали мені люди.


Зрештою це й закінчилось тим чим і мало закінчитись: "придурки" зіштовхнулися й розбились. Добре ще що це трапилось над полем, а не над хатами. Тому крім самих винуватців катастрофи, інших жертв не було...

Коли в дяді Льоні випадав вихідний день дядя Льоня вранці брав із собою етюдник і йшов малювати пейзажі на Дніпро або на нашу країну тисячі річок у дніпровських плавнях поблизу Парусу, Комунару та Червоного Каменя. Найгарнішою з них була річечка що протікала біля Новокодацького кар'єру з великим озером. На маленькому плесі річечки цвіли жовті глечики та білі лілеї, плавали сріблясті рибки, місце це любили качки та гуси з новокайдацьких подвір'їв. Час від часу там з'являлись рибалки з вудками. За озером Кар'єру що виникло у 1941 році, коли червоноармійці при відступі підірвали бар'єр, що убезпечував каменярню від ґрунтових вод, далі йшла проїжджа частина широкої вулиці Панаса Мирного, а за нею починалися дерева й газони парку імені Леніна, який зараз називається Новокайдацький.

Однак восени 1988 року річку було закрито в колектор і не стало ідилії, замість неї залишилася чорна, розтріскана канава. Хто знає де тепер пейзажі дяді Льоні: чи збереглися вони, чи їх викинули як непотреб?

Дядя Льоня був компанійським, відкритим чоловіком, що у вільний час теревенів зі знайомими по окрузі. До своїх ровесників він звертався на "ти", бо вважав "ви" фальшшю.

Іще дядя Льоня любив дітей, пригощав їх цукерками. Мене називав "художником", бо я тоді ходив до художньої студії при Палаці культури імені Ілліча, де, зокрема, навчали малюванню. Однак мої батьки хотіли щоб я одразу став Рєпіним і художника з мене не вийшло.

Я кинув малювати зовсім і далі дитячого малюнка в мене навряд чи щось вийде. Зараз, розтоплюючи піч своїми "роботами", я іноді думаю що з часом із мене міг би вийти непоганий графік...

Як і всі росіяни, дядя Льоня любив випити. Запоями він не пив, але на здоров'ї його це погано позначалось. Бувало йде він п'яний і весь вимазаний.

- Льоня, ну що ж ти твориш? - кричить йому жінка. - Як пивнушку відкрили все туди вчащає.

- Дві пивнушки, - відповідає дядько, показавши знак Viktory.

- Ну так що, можна нажиратись?

Була в нього дуже страшна хвороба - епілепсія. Він раптово падав і починав корчитись. Якщо це траплялось на роботі, то продавці починали метушитись.

- Дайте хто-небудь ложку. В Льоні напад!

- Уже проходить...

Як я дізнався згодом, він закінчив художнє училище, потім два курси в інституті. Працював на висоті, реставруючи розписи в старовинних російських церквах. Він виграв у лотерею багато грошей за які його згодом жорстоко побили грабіжники. Після цього в нього й проявилась та хвороба. На висоті він більше працювати не міг і переїхав до нас. Була в нього родина: дружина й кілька дітей, з них найменша дочка померла від зараження крові. І після цього дядя Льоня став пити ще більше.

Розпочалась війна в Нагірному Карабаху. По телебаченню довго брехали про те що обстановка в регіоні є напруженою, але контрольованою. Проте одного дня, наприкінці осені 1988 року з вікна електрички ми побачили заповнені ущент танками і бетеерами залізничні вагони - платформи.

- Це що війна? - спитав я.

- Та ні, то навчання - відповіла мені мама.

- Та які там навчання, - озвався з протилежного боку чоловік. - Війна в Радянському Союзі. На початку року погром стався в Сумгаїті, а тепер у відповідь розпочалося в Нагірному Карабаху.

Що можна уявити страшніше від звістки, що війна йде в твоїй країні?

Коли у черзі обговорювались ці події дядя Льоня сказав мені:

- Не бійся малий. Вона сюди не дійде. Це далеко за Кавказькими горами воюють вірмени та азербайджанці. А у нас в Росії, Україні та Білорусі цього нема і бути не може. Ми ж бо слов'яни та ще й брати.

Втім, відголоски тієї війни доходили і сюди: одного разу на центральному міському ринку десяток вірмен кинувся бити азербайджанців. Пам'ятаю ще в останнє літо Радянського Союзу, коли я вже ходив до школи і, прочитавши два місяці тому оповідання одного з вірменських письменників, побачив у небі ластівок і сказав:

- Мамо! Ціцернаки літають.

І чорнява жіночка, що стояла біля мене, посміхнувшись, спитала:

- Звідки ти знаєш як по-нашому називаються ластівки?

- Ви з Вірменії? - спитала моя мати

- Та ні я вірменка, але втекла з Баку.

А далі вже вона зі злістю стала розповідати про те що азербайджанці не люди, а звірі...

Ми стояли на залізничній платформі і я відвернувся щоб подивитись на товарняк який наближався. З протилежного краю до нас ішов дядя Льоня. Перш ніж стук поїзда заглушив нас, дядя Льоня підійшов і сказав:

- Привіт! Не слухай її, малий, не шукай правих і винуватих у міжнаціональному розбраті. Та де люди б'ють і вбивають одне одного за національність неправі обидві сторони.

Сам дядя Льоня любив Радянський Союз, але не як "державу робітників і селян ", а наступника Російської імперії. В комунізм як ідеологію він, швидше за все, не вірив (принаймі коли я спитав про це сказав, що коли я підросту то сам зрозумію).

Сам він шкодував за церквами, які були зруйновані більшовиками і говорив що царську сім'ю було жорстоко вбито (для тих часів це була досить смілива заява).


Українофобом дядя Льоня наче й не був, але напередодні референдуму за незалежність України, коли він чув про те що хтось виступає "за", то спалахував наче порох. Продавці гуртом заспокоювали його:

- Льоня тихо, а то знову буде погано.

Якби він прожив довше, то безумовно став би прихильником Януковича і поповнив би лави так званих "ватників". Але прожив дядя Льоня недовго. Виглядав він все гірше, хоч йому не було ще й п'ятдесят років. Давалися взнаки його хвороба та згубна звичка. Останній раз коли я його бачив у мене з'явилось передчуття що він скоро помре.

В ніч на Різдво 1995 року по вулиці проходила молода пара. Перед магазином вони побачили якесь вогнище. Горів чоловік. Збивши полум'я, вони викликали швидку з телефона-автомата що тоді був встановлений поруч. І по дорозі до лікарні, не приходячи до свідомості дядя Льоня помер.

Про те що трапилося ще кілька днів потому нагадувала чорна пляма зі шматками обгорілої спецівки та купоно-карбованців. Що там сталося ніхто досі не знає.

Минув уже двадцять один рік. Багатьох людей, що жили в нас давно нема на світі. Ворота тепер не прикрашають візерунками, пройшла мода... Багато хто поставив європаркани та величезні ворота за якими не видно двору. Якщо раніше люди сиділи на лавочці й спілкувалися, переповідаючи новини та плітки, то тепер більшість живе у своїх хатах і що діється в сусідів не знає. Люди не пам'ятають попереднє покоління, живучи одним днем. Якщо ще століття тому (особливо в селах) українці, росіяни, білоруси, узбеки, грузини, татари та інші народи пам'ятали своїх предків до шостого коліна, то лихоліття двадцятого віку обірвали коріння дерева роду і люди по смерті йдуть у забуття й зникають зовсім.

Колись Антуан де Сент-Екзюпері писав, що найбільша трагедія коли в дитині помирає Моцарт, але ще більша - тоді коли талант жив поруч із тобою і після смерті лишився всіма забутий.

Колись я розповів про дядю Льоню художникам із Кам'янського, і вони напівжартома-напівсерйозно порадили написати про нього. Власне це я і зробив.

* 4 червня 1989 року внаслідок розгерметизації продуктопроводу під Уфою (Башкирська АРСР) стався вибух внаслідок чого згоріли два поїзди Челябінськ-Новоросійськ та Новоросійськ-Челябінськ. Загинуло 10020 людей. Це була найбільша в історії Росії та СРСР катастрофа на залізниці.