Кожна епоха має власні риси, неповторні для інших часів. Наше дитинство та юність ми однозначно відокремимо від зрілих років. Все ніби так як і раніше: те ж саме сонце, таке ж синє небо, так само навесні і влітку буяє зелень, а взимку теж буває багато снігу... Однак все це для нас уже зовсім інакше, не таке яскраве та радісне як п'ятнадцять років тому.

Час мого дитинства співпав із горбачовською Перебудовою, щодо якої наше суспільство має діаметрально протилежні думки. Одна частина бачить у ній "мерзотник вилазку "ворогів народу ", "обрізування й паплюження усього святого", "змову", "зраду" тощо. Інша вважала це "ковтком свободи" (хоч та свобода мала суворо обмежений простір), сподіваючись на те що люди "заживуть інакше ", "краще", "по-новому". Наша ж мета не ставати на бік одних чи інших, а показати нюанси того часу і людей, що у ньому жили такими як вони були.

Взагалі -то це був місцями тривожний, але веселий час коли можна було почути щось таке що раніше замовчувалось, старанно приховувалось. І не лише по телевізору...

Наприклад, саме тоді я почув таку історію. Стоїть на розі широкої вулиці нашого селища та маленького провулку гарний будинок з красивою оздобою та ліпниною, а на його фасаді зображено лева. Зачаївся хижак за каменем, опустив хвоста і вистежує здобич, готується до стрибка. Цей будинок настільки виділяється посеред інших, що коли люди їдуть маршруткою по цій вулиці говорять водієві: "Зупиніть, будь ласка, біля лева". А спитайте когось із тих хто живе в тому кварталі: "Чому на будинку зображений лев?" І ніхто вам не відповість, бо не знає та й не задавався цим питанням: "Стоїть собі будинок, і скільки себе пам'ятаю він завше тут був."

Ніхто з нинішнього покоління не пам'ятає як звали першого власника дому. А звали його Лев. Було це ще в перше десятиліття радянської влади, і був той Лев парторгом на якомусь із заводів нашого міста (де він працював історія не зберегла відомостей).

Якось на Великдень йшли люди з церкви по тій вулиці, а дядько порався на подвір'ї. Як комуніст він зовсім не шанував релігійних свят, вважаючи їх пережитком "старого режиму", що має зникнути в міру розбудови соціалізму.

Проходять парафіяни повз його двір і вітають господаря.

- Здоров був, Левку! Христос Воскрес!

А він їм у відповідь:

-Да какой я вам Лёвка?! Я Лев Андреевич, тезка самого отца Великой Октябрьской Социалистической Революции Льва Давыдовича Троцкого!! Ко мне по имени и отчеству нужно обращаться! А религия ваша опиум для народа и вместо этого дурмана лучше б праздник труда Первомай отмечали.

Ех, даремно ти, Лев Андрійович, рівнявся до Троцького. Не минуло й трьох років як "отца революции" вигнали з Радянського Союзу, а всіх його поплічників оголосили "ворогами народу". І прийшли у двір той люди в чорних шкірянках, і забрали вони господаря на Соловки як троцкіста. Напевно, десь він там і загинув посеред тисяч і тисяч безіменних, а будинок стоїть і тепер, тільки нинішні господарі, не знаючи навіщо, перефарбували лева у золото, позбавивши його шарму й рис володарства.

Що вам сказати про ті часи? Те що радянська епоха була щедрою до безмежного споживання природних ресурсів це правда. Тоді ледь не біля кожного будинку були крани-колонки з яких можна було напитись води чи помити руки. Я гадаю, що спершу воду брали саме з цих кранів, а потім вже водопроводи були проведені в кожен будинок. Якщо це не так поправте мене. І була та вода майже дармова, так що дуже часто її не закривали і струмки збігали вулицями далеко. Згодом більшість кранів зламалися, їх перекрили, а далі взагалі зрізали. Лише одна колоночка животіє у північній частині селища.

У радянський час всі хто працював (в працювали тоді всі) могли заробити на шматок хліба з маслом. Однак купити той хліб у магазині можна було лише тоді як його привезуть; а траплялося це найчастіше всього аж у другій половині дня. Чому так? Просто все було державне, все було в руках одного власника. А як сказав Маркс, всяка монополія - шлях до загнивання. Перш ніж відвезти хліб, машини мали дочекатися коли їм привезуть бензин, мастило, запчастини. Тож в очікуванні їх проходило півдня: головне державні потреби, в проблеми простих людей - справа десята. Як наслідок, проходячи повз магазин люди бачили що нарешті привезли хліб, молоко, кефір чи інші продукти і сповіщали своїх сусідів. За лічені хвилини перед магазином збирались довжелезні черги, в яких доводилось відстояти або півгодини або цілих півтори. Іноді привезені продукти закінчувались і тоді доводилось йти до іншого магазину, щоб відстояти чергу там. Якщо теж і в ньому вистачало не на всіх, йшли до третього.

В наше століття інформаційних технологій люди спілкуються між собою через соціальні мережі, крізь різні країни та континенти. Тоді ж айфонів не існувало, комп'ютер був для радянського громадянина недосяжною дивиною, а стаціонарний телефон мала хіба що одна родина на все селище. Відтак, стоячи у черзі люди обговорювали своє життя, проблеми, чутки, "лікувальні сеанси" Анатолія Кашпіровського і перипетії першого латиноамериканського серіалу "Рабиня Ізаура". Ну і звичайно ділилися думками щодо подій в країні: що сказали увечері в програмі "Врємя" те обговорювали вдень у магазинних чергах. Чим ближчим був кінець Радянського Союзу тим тривожнішими ставали події: аварія на Чорнобильській АЕС, загибель теплоходу "Адмірал Нахімов", землетрус у Вірменії, башкирська катастрофа*, початок вірмено-азербайджанського конфлікту. Не те щоб подібного не бувало раніше; просто до Горбачова, всі стихійні лиха, аварії і соціальні катаклізми висвітлювались в новинах тільки тоді якщо вони траплялись у капіталістичних країнах.

Активним учасником обговорення новин у черзі був вантажник нашого магазину і водночас сторож дядя Льоня. Я навіть не знаю його прізвища. Пам'ятаю тільки що проживали його Льонька-Кацап, бо він був з Росії . Він прожив там більшу частину життя, а до нашого міста приїхав коли захворів.

На відміну від безталанного Вацлава - Архітектора, дядя Льоня не розрахувався з будівництвом, а відтак жив у звичайній одноповерховійихаті, обгородженій шлаковим парканом. Проте на воротах було видно великий гарний орнамент. Його намалював сам господар, який був вправним художником. Не простим мадяром, а справжнім талановитим митцем. Малював він візерунки і для інших, але в більшості то були прості геометричні фігури. Тоді на них була мода.

Наш сусід Іван Федорович збудував альтанку, потому на стіні він натягнув полотно і запросив дядька Льоню щоб він розмалював його.

- Льоню, намалюй тут картинку: сосновий ліс та річка, а на річці сидить кіт з вудочкою і ловить рибу. Я тобі за це грошей дам ще й згори пляшку поставлю.

- Федоровичу, таке може намалювати і простий маляр. А я на подібних замальовках не спеціалізуюсь.

І не погодився. Так і залишилась альтанка без інтер'єра. Згодом вже через багато років, я, почувши історію старезного потрісканого полотна зафарбованого білою і зеленою фарбами сказав:
- Шкода, що дядя Льоня, не погодився тоді намалювати. Була б то пам'ять про нього.

З дядьком Льонею, Іваном Федоровичем та його онуком Ромою пов'язаний ще один спогад. Неподалік від нас проходить Криворізьке Шосе, і в радянський час його патрулювали з повітря даішники. Двічі на годину над нами пролітали гелікоптери та аероплани, розносячи по небу оглушливий гуркіт. Коли Радянський Союз розпався, міліційна авіація з неба зникла, і в нас з'явились зозулі, журавлі, вивільни, а тоді все птаство обходило стороною наш район. Навіть кури на подвір'ях розбігались і розлітались навсебіч, коли чули над собою оглушливий гуркіт гелікоптера.