Посеред робітничого селища - одного з численних передмість величезного міста над Дніпром загубилась невеличка вулиця Понадярова (в російській топоніміці Надовражная). Названа вона так тому що розташована біля глибокої яруги з майже вертикальними схилами з вузеньким карнизом посередині. Подвір'я на лівому боці вулиці закінчуються не парканами, а урвищем. В парканах тут нема потреби, бо який же злодій залізе по такому крутосхилу, хіба що людина-павук. По дну яруги росла посадка, половина якої нині вирубана: там росли акації, ясени, клени, бузина, шовковиці та багато інших дерев і кущів назв яких я не знаю. Можливо колись тут протікав струмок чи навіть невеличка річечка - одна з численних приток Дніпра, що зникли внаслідок того що з'явилась людина і, оголосивши себе царем природи, стала господарювати, руйнуючи й нищачи все що на очі потрапить. Трохи нижче балка повертає праворуч і вулиця виходить у тупик, тож випадковий перехожий, не знаючи цього, вийде у ворота останнього подвір'я. Озирнувшись довкола, він бачить праворуч неподалік прохід на сусідню вулицю Сонячну.

Крім цих ознак вулиця мало чим відрізняється від інших. Як і сусідні вона ніколи не бачила асфальту: її встелено шлаком - відходами виробництва місцевого металургійного заводу розташованого за сім кілометрів звідси. Насипаний той шлак аби-як і в дощ або навесні як тане сніг, вода що тече по вулиці несе його вниз, залишаючи після себе вибоїни та купи каміння. Той же шлак використовується тут у спорудженні парканів, які господарі дбайливо білять щоліта. Навесні на подвір'ях розквітають абрикоси, вишні, груші, яблуні та сливи. Влітку на клумбах переливається кольорами ружі, чорнобривці та кущики високої барині (вона ж космея), у серпні з'являються зірочки айстр та хризантем, а ці квітнуть вже аж до перших морозів та снігу. Подекуди, замість хат лише городи відгороджено сіткою-рабицею, крізь яку видно численні ряди картоплі, кукурудзи або соняхів, котрі справді схожі на сонце.

Цю вулицю я добре вивчив ще з дитинства, бо там розташована дитяча амбулаторія нашої районної поліклініки. Знаходиться вона у звичайній хаті, яку передала держава після смерті одного бездітного старого подружжя. Мені доводилося там бувати через кожні два - три тижні, бо хворів я дуже часто.

З усіх будинків вирізнявся один. І вирізнявся тут ще м'яко сказано. Високий триповерховий будинок підпертий з одного боку риштуванням, дах складався з фанери, рубероїду, дощок, залізних листів і бозна ще чого. Поруч біля будинку під невисокою тополею лежали складені штабелі шлакоблоків. Далі подвір'я відгороджували стоси цегли обтягнутої іржавою сіткою по якій вчився дикий виноград. Довершували картину голі крокви якоїсь будівлі, що визирали з-за цієї барикади з цегли. Господаря чудернацького будинку на вулиці називали "Архітектором" і вважали схибнутим. Жив тоді він там один і значну частину сидів на риштуванні, прибиваючи молотком рубероїд чи дошки, що раз у раз із так званого даху зривав вітер. Він зовсім не був схожий на біча чи якогось п'яницю: одягнений у чистий одяг і сам був гарний на вигляд, білявий, високий із сивими очима.

Взимку коли вулицю вкривала паморозь виходив він з двору і витрушував з сита жужелицю на проїжджу частину. У хмарі жужелиці був він схожий на середньовічного мага-некроманта пана Твардовського.

- Вацлав! Перестань розсіювати золу, ти нас нею всіх засиплеш. Золовщик ти, Вацлав, не "Архітектор", а золовщик, - кричала йому сусідка.

- Якщо я золовщик, то ти, Маріє, суржиковіца. В українській мові слова золовщик немає. Я жужельник.

Але ні золовщиком, ні жужельником цього чоловіка не називали. Чому він жив так? Своїм дитячим серцем я відчув, що тут схована якась таємниця. Та більшість людей не знали цього, а ті хто знали тримали язик за зубами, бо на це були вагомі причини. Знав її й дід мого друга дитинства Роми, бо той щось мені натякав. Та коли я спитав діда, той відповів: "Якби ти був дорослим, тоді може б і розказав, бо це історія про яку слід мовчати." Лише через роки, коли я перейшов до десятого класу він розповів мені чому на цьому подвір'ї панує такий розгардіяш. Отож слухайте уважно.

У семидесяті роки тепер уже минулого століття двадцятого століття приїхав до нашого селища із братньої Речі Посполитої Народової Польської молодий чоловік Вацлав Адамовіч. Тут він купив ділянку землі зі старою хатиною, кухнею, сараєм, лазнею; знайшов дівчину Ніку, вони побралися і з'явилося у них троє діток Віталік, Катя і Артур. Вацлав був настільки порядною людиною що й серед багатьох наших слід пошукати: не пив, не палив і, що дивувало наших людей, - не крав. Працював він інженером у проектному відділі заводу металургійного обладнання і ще як працював: після важкої денної зміни лишався на надурочну в ніч. Керівництво не могло ним натішитися, портрет Вацлава висів на Дошці Пошани. Так би й жив він як усі люди; та на своє лихо вирішив завести велике господарство: триповерховий будинок, пташник з голубником на даху. Мав він велику зарплатню, більшу частину якої витрачав на будматеріали і скоро його подвір'я перетворилось на великий будівельний майданчик. Розвалив стару хату, тимчасово переселившись з родиною до кухні. Став будувати дім. З'явився один поверх, другий, а потім і третій. Певно Вацлав був хуторянин за походженням, бо хотів щоб діти лишились при батьках після одруження й заміжжя, мріяв про велику патріархальну родину. Та в Радянській країні така мета була ледве не злочином. Тож працівники Бюро технічної інвентаризації, дізнавшись про третій поверх, одразу повідомили куди слід. І викликали Вацлава в партком.

- Громадянин Адамовіч, вам тут не Польща. Негайно розберіть третій поверх.

- Чого б то я мав його розбирати? Я нічого ніде не вкрав. Все чесно заробляю.

- Розберіть, бо матимете неприємності.

Та Вацлав уперся і не став нічого розбирати. Спершу зняли його портрет з дошки пошани, далі виключили з партії і перевели на менш оплачувану роботу. Зрештою керівникам складів під страхом звільнення заборонили продавати будматеріали гоноровому полякові. Потрапив Вацлав у обструкцію. Обструкцією називався перевірений на багатьох трюк: бігає людина по проклятому колу мов заєць і всюди отримує відмову - немає йому ні премії, ні путівки дітям у піонертабори, на усіх засіданнях пісочать, а кінця-краю цьому не видно.

Тиха вулиця Понадярова щомісяця переживала Армагеддон: звідусіль, як батиєва орда, сунуло на неї усіляке високе начальство. Кавалькади машин: волги та чайки під'їзджали до вацлавового двору. Комісії, комісії, комісії... Все шукали приводу щоб зруйнувати "незаконний" третій поверх. Постоявши, потинявшись, садились у свої авта і ніяк не могли роз'їхались. Вузенька вуличка була заповнена вщент. Водії гнули матюки, машини загрузали в шлаку, минало не менш ніж півгодини, доки нехарактерний для тихеньких кварталів корок не розсмоктувався. Тоді на вулиці панував спокій до наступної татаро-монгольської... Даруйте, надзвичайної комісії.

Радянська держава дуже не любила дрібних власників, а тих хто будував третій поверх на власному будинку вважала своїми запеклими ворогами. Як то так вона у 1930-ті роки винищила терором і голодом куркулів, а тут знов з'являється куркуль. Та тільки дозволь одному триповерховий будинок - всі захочуть. "Всі то захочуть, але у дві зміни працювати як Вацлав, не всі зможуть, кишка тонка" - резюмував дід мого друга.

Так тривало три роки, а на четвертий рік побачив господар що нищать дощі та сніги його хату, невдовзі стіни почнуть тріскатись і розсипатись. Тоді пішов Вацлав на відчайдушний крок: обідрав покрівлю на сараї, лазні , кухні і наклепав як зміг на будинок, дістав десь дошки, рубероїд і фанеру і оббив ними "дах".

За таке "раціоналізаторське" вирішення проблеми і прозвали Вацлава "Архітектором", і це прізвисько було відоме по всіх довколишніх кварталах звідки було видно вершечок будинку що став схожим на латиноамериканські трущоби, де "начал жизнь" ватажок банди безпритульних з фільму "Генерали піщаних кар'єрів".

Спочатку Вацлав думав, що часи зміняться і він поставить нормальний дах та добудує останню стіну. Але стара аксіома, що немає нічого постійнішого ніж тимчасове дала про себе взнаки. Роки йшли, а маразм залишалися, мінялися хіба що старі маразматики у Кремлі...

Дружина Вацлава кілька років поспіль умовляла його розвалити третій поверх, через який їх родину цькували по всіх фронтах. Але чоловік стояв стіною - сказано гоноровий поляк. Не домігшись нічого, одного разу вона забрала дітей і більше не повернулася. Відтоді господар жив один.

Нові часи прийшли з Перебудовою, але разом з ними настав страшенний дефіцит будматеріалів. Так що подвір'я Вацлава й надалі залишалось великим складом цегли, шлакоблоків, а чорнороті тіточки, йдучи вулицею на чім світ стоїть кляли господаря, погрожуючи йому ОБХСом (хто не знає це була контора, що начебто боролась з розкраданням "соціалістичної" власності, які вже тоді набули безбожних обсягів) чи не вкрадено, бува, з будівництв багатоповерхівок, що на той час зростали мов гриби після дощу (в цій сфері ще не настав гострий дефіцит). Та сусіди знали, що не вкрав Вацлав нічого, а якби украв то одразу ж би поїхав на Коли у років так на сім. Його тоді було наказано ловити на всьому. Горбачов дав право будувати більше ніж два поверхи, але право це було без можливості реалізації. Коли ввели Гласність місцеві гострослови, озираючись на всі боки говорили, що будинок "Архітектора" нагадує комунізм який партія будує вже сьомий десяток літ, а тепер узялася перебудовувати.

Що ж до мене, то в моїй дитячій уяві міцно закріпилося враження що архітектор це той, хто будує всілякі халабуди. Повторюю ще раз, я не знав тоді причин, що призвели до цього, а багато хто й досі думає що в дядька були не всі клепки в голові...

Одного ранку Вацлав вкотре поліз ремонтувати хиткий дах і, послизнувшись, впав з висоти. Піднятися вже не зміг, бо зламав ногу і, пролежав дві години, доки його не знайшли сусіди. Нога зрослася неправильно і всю решту життя він ходив на милицях. Залізти нагору він уже не зміг...

Наступного літа розпався Радянський Союз. Відтоді вже ніхто не будував комунізм, якому загрожував третій поверх вацлавового будинку. Прийшли шалені роки, коли прості люди ставали жебраками з мільйонами купоно-карбованців у гаманці. Люди сподівалися, що після багатьох років радянської бідності заживуть краще, а отримали злидні. Вацлавова батьківщина Польща також зіткнулася із економічними проблемами, але завдяки "шоковій терапії" прем'єра Бальцеровича змогла їх подолати і стала заможною державою. Україна ж пережила тільки "шок" без терапії. Частина населення хотіла назад до Радянського Союзу і голосувала за комуністів та прогресивних соціалістів, які влаштовували провокації та бійки у Верховній Раді, створювали, одним словом, галас. А спритні людці в цей час набивали собі кишені, тихенько ділячи між собою фабрики й заводи.

Серед всіх цих перипетій будинок Вацлава пішов у рознос: вітер обривав жалюгідний дах, глина якою було обмазаної стіни сипалася, риштування похилилилось набік. Постарілий і кульгавий господар нічим вже не міг цьому зарадити. На людях він з'являвся дуже рідко.

Подвір'я все більше занедбувалось, здавалось, що в ньому вже ніхто не живе.

Минуло кілька років, я підріс і лікувався вже в поліклініці (дякувати Богу я тоді хворів уже значно менше). Вулиця Понадярова випала з мого життя на цілих десять років. За цей час я закінчив школу, вступив до університету, жив звичайним молодим життям і забув про химерний будинок і чоловіка таємницю якого я вже дізнався.

В те десятиліття жити стало трохи легше, але з одного боку це принесло й лихо; бо з'явилися "господарі життя" із великими грішми, і ще більшим нахабством, але без совісті й найменшого почуття естетизму. Якщо Вацлаву поламали життя за один поверх, то цим ділкам було дозволено все. Вони захаращили центр міста потворними будівлями. Купивши все і вся, орда скоробагатьків нищила старі будиночки, вирубувала сквери, влаштовувала "загадкові" пожежі. Та якщо на вацлавів будинок показували пальцем, то тут більшість людей ходять із спокійним виразом обличчя ніби так і треба. Проте завдяки цим, з дозволу сказати, архітекторам нам ще буде соромно за бездарні споруди, що понівечили не лише одне наше місто, а й цілу країну. З центру міста зникли зразки різночинної та дворянської російської архітектури, нахабно знищили наш "маленький Ізраїль" - старовинний єврейський квартал, а далі - великий дитячий універмаг, на місці старих селищ стали виростати "гламурні" житлові комплекси. Одним словом це була "золота доба" для всілякої будівельної мафії і тільки нова економічна криза зупинила це безумство.

І ось через десять років, ідучи до магазину, я вирішив зазирнути на вулицю Понадярову. На місці триповерхового будинку стояли рештки стін першого поверху порослі бузиною, поруч лежали шматки шлакоблоку придатні хіба що для засипання яру. В руїнах жило двійко старих собак (один з них вже був майже зовсім сліпий), які раптом вискакували й на чому світ стоїть обгавкували перехожих. Невисоку тополю очевидно зламав якийсь буревій і її трухлявий уламок стовбура стирчав догори, неначе гнилий зуб. На перший погляд здавалося, що господар давно помер і сусіди розтягли його будинок щоб він не впав на їх хати. Так тоді я і вирішив, але насправді виявилось все набагато страшніше.

Якось перед Великоднем я їхав на роботу електричкою і на протилежній платформі побачив Вацлава. "Не може бути! - подумав я. - При ясному сонці привиди по землі не ходять". Та то таки був він. Постарілий, сивий, із довжелезною бородою, на милицях, він стояв, збираючись до міста. Ні, він не жив, а існував у своїй напівзруйнованій хаті (колишній кухні) в цілковитих злиднях. Дев'яності роки зовсім зруйнували його життя і він втратив усе що мав.

Минуло ще три роки. Настала рання холодна весна. З півдня прилетіли шпаки. Сніг, як тепер часто трапляється, зійшов ще в лютому. Все було б добре, якби не війна, що йшла біля кордонів нашої області. І мов нагадування про війну щовечора при заході сонця, у безвітряній тиші чомусь ставало тхнути горілим лахміттям. Оскільки ми, мешканці селища, маємо звичку спалювати будь-яке сміття, що на очі потрапить, то ж я не звертав на це уваги.

Проте одного ранку, чекаючи на електричку, я побачив, що над яругою з боку вулиці Понадярової заливався стовп диму і холодний північно-східній вітер ніс разом із ним ядучиц сморід. Поруч біля мене стояли чоловік та жінка і про щось розмовляли:

- Оце ж він ходив, увесь зарослий, і просив милостиню, - говорив чоловік.

- І ніхто не гасить, - сказала жінка.

Придивившись уважніше, я побачив, що напевно горить на обісті "Архітектора", то ж вирішив піти увечері Понадярової і роздивитись уважніше, що там діється.

У вечірній імлі, освітлювана лише двома - трьома ліхтарями вулиця нічим особливим не вирізнялася, як і покинуте обістя Вацлава все у заростях.
Але з-за кущів просто з якоїсь ями (може там був підвал теж напевно заповнений старим мотлохом) виривалось полум'я. Воно, власне і чаділо на півселища. На подвір'ї поралися сусіди, які засипали все камінням щоб загасити надокучливе смердюче пожарище, що, як виявилося, горіло вже два місяці.
Від них я дізнався, що взимку якась наволоч вбила дядька і, щоб замести сліди злочину, підпалила залишки кухні, від якої тепер лишились обгорілі балки та інше сміття. Кому заважав старий дід в житті якого нічого не лишилося крім купи будівельного сміття невідомо. Може це були наркомани, які хотіли поживитись його мізерною пенсією. А може підлітки, виховані на дуже "крутих" бандитських бойовиках, яким набридло знущатись над кішками й собаками і вони вже взялися вбивати людей. Можливо... Та зрештою, все можливо.

Спускаючись униз додому, я спотикався в темряві, але перед очима стояв епізод із дитинства. Мама веде мене до лікарні, мені п'ять років, я боюся уколів і не хочу йти туди. Бачу праворуч дивний будинок висотою в два з половиною поверхи, підперьий риштуванням з одного боку. На ньому сидить гарний, білявий чоловік і махає мені рукою згори. Зривається злива і заливає все переді мною. Та то не дощ, то сльози течуть із моїх очей. Світе, світе, навіщо ти чиниш таке з людьми, які перенесли стільки горя й страждань?

Як дивно влаштована людина усе життя вона женеться за міражами, будує повітряні замки, долає перешкоди... І при цьому забуває просто жити, марнує дні, роки щоб на старість впасти в розчарування.

Я йду униз вулицею і поривчастий вітер несе мені у спину якесь сміття. Чому так довго немає тепла?