Нещодавно Газета побачила нарис, який, певно, кожний із нас прочитав уважно. Я ж особисто прочитав тричі, з болем, якщо чесно. Адже мені не вірилося в прочитане і є що з цього приводу сказати, як за освітою, так і за досвідом прочитання різнорідної літератури, часто першотворами. – Це останнє дало мені можливість судити про цінність написаного, без огляду на традиційну техніку того чи іншого народу, без абсолютного пріоритету до силабо-тоніки чи, наприклад, натуралізму. Отож спробуємо обговорити явні слабкі цього нарису та «полеміку», що довкола нього раніше виникла, зробивши висновки.
   Перше, що кидеється у вічі з тез автора, це – розмитість визначення самого «графомана» і плебеїзація «письменника» – явно постмодерністська риса. Але якщо Фуко, Дерріда, Павич і Зюскінд мали беззаперечний літературний талант, гострий розум і «гралися» з літературною наївністю свого сучасника, розширюючи її закостенілість, то тут я би припустив нерозуміння визначень і підміну понять. І той, і той одержимі невгамовною жагою писати. Одразу ж хотілося би згадати, що Артюр Рембо – метеор європейської поезії, як кажуть – із 37 років свого життя писав лише чотири, причому в юності, а потім зовсім закинув цю справу; Його доробок вміщується у невелику книжечку, тоді як Золя написав 20-томну хроніку. Міцкевич другу половину життя теж писав майже винятково публіцистику, а художню літературу покинув. І далі, якщо без історії, а за словником, то по-перше, графоманія не є самостійним явищем, що когось визначає, а симптомом психічного порушення, наприклад, шизофренії. Людина хвора не може адекватно оцінити своїх переваг чи недоліків. Тому деякі з таких подаються у президенти в маніакальній фазі БАР чи вважають себе контактерами з іншопланетними цивілізаціями. По-друге, графоман – не просто відчуває «непереборну жагу писати», а пише з претензією на літературність або науковість без будь-яких спеціалізованих знань у галузі. Отже, це – або психіатрична, або педагогічна патологія, що тільки шкодить, не даючи корисного залишку навіть потенційно: якщо зміняться смаки, суспільно-політичні реалії й т.п. Письменник, філософ, митець творять, бо внутрішній зміст їх переповнює і вони хочуть висловитися. Якщо говорити нічого, то вони і замовкають, як цілком здорові люди. У мистецькій плідності теж свої градації. Хоча не завжди для поета чи мислителя це буде саме письмове мовлення – Сократ за життя не написав жодної книги, але його ідеї передували всій цивілізації Європи, а в Україні глибока традиція фольклору створеного навіть у шляхецькому середовищі, де напевно вміли писати.
   І втім, кожен із нас колись намагався вести щоденник, аби вилити туди всі думки та переживання, події. Багато людей наперед роблять список покупок і книги остаточних витрат. І що? Усі ці люди – графомани, бо відчувають непереборну жагу писати списки, аби не забути нічого у крамниці, чи аналізувати власні думки, які так і залишаться в шухляді? Звісно ж ні. І тут проявляється патологічний бік графоманії – вона відверто заявляє про свою значимість і титулярність, постійно за неї бореться; вона войовнича, агресивна, ображена. Але при цьому, як уже можна здогадатися «совершенно бестолкова». Не від пихи журнальних критиків, а об’єктивно-змістовно. Адже Бальзаку свого часу теж сказали, що він мав би займатися чим завгодно, але не літературою. Можна було би подумати про містичну віру цих двох категорій людей, що пишуть, у власну обраність, загадкову впевненість, що рано чи пізно слава прийде, але це теж буде логічна хиба. Шопенгауер за життя особливої слави не набув, постійно сперечаючись із Геґелем, також видатним, але модним за того часу ґенієм слова, хоча вірив у те, що його колись зрозуміють. Безумовно, Шопенгауер і сам був трохи «того», тому якась «віра у власну обраність» могла би бути виправдана тільки цим, але ні. Ніхто й ніколи не зможе заперечити спритність його слова, ясність образів і чар його думок, що перетинається із художньою літературою, навіть якщо ні в чому з ним не згоден. Він робив поетичні та прозові переклади з багатьох мов, був обізнаний у найсучасніших природничих науках – навіть це відрізняло його від простого філістера з претензіями та комплексам бога. Важка хвороба не була причиною його самооцінки і не заважала належне себе оцінити. Те ж уявлення про щирого ґенія як про людину, яка знає собі ціну, а не психозно марить або ж психопатично ігнорує реальність, стосується і Кіркегора – це якщо про видатних філософів, яких заперечувала хіба рупорна радянська пропаґанда, але навіть не її адепти, які дуже швидко оцінили згаданих людей належним чином, щойно зникла загроза їхньому життю та діяльності.
   Що ж про письменників? Взагалі – про митців слова та думки. Себто як в такому разі відріжнити їх від претензійних профанів, якщо вони в своїй суті однаковісінькі (!!!)? Один із дійсних аналітиків цієї проблематики, Отто Вайнінґер, ще сто двадцять років тому дав чітке практичне розуміння ґенія (на відміну від просто талановитого епігона, або й, ще краще, графомана) як людини, що активно поглинає наявний людський досвід, людські характери, вчинки та транслює їх через призму самої себе у світ. Це – дійсний інтелект: уміння застосовувати свої навички до незнайомих ситуацій, умовно-змодельованих у романі, наприклад. Її твори мають постійне екзистенційне значення, бо це аргументований цілісний світогляд, навіть якщо ми з ним зовсім не погоджуємося. Одна професорка з моєї філософської аспірантури вжила чудовий зворот: естетичне право бути. І це не про сьогоденні модні тенденції контрольованого постдемократичного суспільства, ні. Кампанеллу, Брамса, Ренана читають у будь-який час не тому, що примушують учителі (інакше би вони вимерли так само як 15 томів Сталіна, котрий навіть у російській філології вважав себе знавцем), а тому що їхня думка органічна та жива, конкурентноспроможна, якщо зовсім просто та прагматично, і альтернативна (а не абсурдна чи шаблонна); вона викликає естетично-інтелектуальне зацікавлення, бо з неї дійсно є чому навчитися: знайти відповіді на екзистенційні питання, виховати в собі естетичне й інтелектуальне чуття, розвинути власну «розумову мускулатуру». Твори графоманів можуть слугувати хіба що матеріалом для психіатрів або ж як приклад того, чого взагалі не має бути неписано.
   І навіть час не завжди може бути тут абсолютно-чесним суддею, тільки – Вищий розум. Бо час – це люди з усіма їхніми нагальними вадами, а не ідеї, які вічні. Скільки є прикладів з виданими книгами, які після короткочасного читацького ажіотажу йдуть у небуття? У певному сенсі справедливо. Адже твори Сапфо й Алкая з часом були настільки «класичними» та всім відомими, настільки зрозумілими та завченими, що їх просто припинили переписувати наново і вважали занадто взірцевим доробком «минулих майстрів». З історичних обставин, їхні добре відомі книги майже у повному обсязі погнили та згоріли під час нашестя варварів. Тому від обох меліків ми маємо лише фрагменти філологів і епігонів. А багатьох видатних митців і не помітили зовсім, бо їм бракувало «популістської жилки», сміливості заявити про себе: їхні твори не були навіть прочитані – таке життя людини, а не ідеї. Але при тому скільки було – питаю я – популярних свого часу письменників-одноденьок, улюбленців партії та королів, яких ми навіть не знаємо зараз? Не дарма. Вони не пройшли перевірки часом і у цьому випадку «час» дійсно гідний суддя: мішуру відкинули і, якщо друкують, то у загальних антологіях, присвячених певному періоду історії, як «тяглість літературного процесу» конкретної нації, а не тому що вони дійсно значимі. Графоманія та бульварне чтиво тим і відрізняються від справжньої літератури, що у них немає «вічного змісту», а є лише «тимчасова форма», імітація, частіше – приторна. І це легко довести порівняльним аналізом. Ще Аристотель казав, що всі вірші когось там (забув) не варті одного «Едипа» Софокла, нехай цей дійсний ґеній часто і спотикається, і плутається. Він виражає вічне через індивідуальне і так, що це варіант, правди, а не маячня, точка зору; причому фундаментальна для подальшого розвитку людства чи свого часу. Письменник у ідеалі має бути пломінним пророком, а не просто щось писати. Є в науці така річ як справедлива оцінка минулого, теперішнього та майбутнього. Естетичне й інтелектуальне право бути, яке не можна остаточно купити телевізійною пропаґандою чи затьмарити партійним нищенням.
   Причому, ґеніальній людині, незалежно від її профілю: письменник, науковець або ремісник – безумовно властиво час від часу сумніватися в собі. Адже вона живе у постійному симбіозі й порівнянні з іншими і вона чутлива до визнання у глибині душі, а не просто каже, що усі довкола – це якісь невігласи та дурні і просто не розуміють її «глибокої душі». Вона розуміє, чому її не розуміють, чому її ігнорують, але знає собі ціну. Знає, і тому не погоджується із порядком речей. Графоману сумнів у власній ґеніальності не властивий взагалі, принципово: він «пре напролом з переломоребром(?)». Петрарка був видатний письменник не тому, що з ним пов’язана канонізація італійського сонета (з точки зору слов’янської поетики, більше подібна до одинадцятискладової «частівки», ніж до чеканного письменства маестро), а тому що став провісником і синтезатором нової епохи, нового мислення (звісно ж, без цілковитого відриву від свого ідеологічного коріння) – гуманістичного ренесансу; зміни точки опори від божества та фатуму до живої людини, її проблем і радостей тут і зараз. Цьому присвячені, наприклад, його теоретико-естетичні роботи, окрім віршів і латинської поеми «Африка». Кафка, якого також було десь побіжно згадано в публікації про «Графоманів» як аргумент, хоч і не все з наявного у нього надрукував за життя, і читати його буває важко – так само як Іова, але це був експресіоніст-пророк, представник цілого альтернативного світу, що, як виявилося, органічно узгоджувався із Першою та Другою світовими війнами. І досі ми судимо про його епоху не тільки з офіційних документів чи газет, але й за його творами. Чи була тут претензія у поєднанні з цілковитою бездарністю? Ні. Це був не зовсім вчасно і не цілком повно помічений «стовп епохи», що акумулював старе, обдумував сучасне та пророкував майбутнє; передтеча екзистенціалізму в усьому західноєвропеському мисленні та найяскравіший представник експресіонізму в художній літературі: трагічний, замкнений, безнадійний, але прекрасний. Чи дотичне таке уявлення до «графомана», якого просто визнали чи не визнали у якомусь видавництві? Ні. «Митець» – воно і звучить шляхетно, звучить відповідально за кожного, хто міг би спожити плоди твоєї праці в майбутньому. З деяким пафосом, можна було би сказати, що митці, науковці, філософи – це «справжні живі люди» в очах істориків майбутніх поколінь; люди, що не просто залишають слід (адже Герострат залишив такий також), а поєднують епохи між собою як тяглість і поступ людської культури (а не просто історії чи традиції); це – певні «якорі». Не дарма тому Ґете, ознайомившись із творами Хафіза проголосив виникнення світової літератури: він помітив загальнолюдський зв’язок між найкращими представниками таких далеких один від одного народів як німці й іранці.
   Тоді чому постала взагалі така тема на сторінках Газети? Чому я читаю такий нарис у всеукраїнському виданні та відповідаю на нього через «непереборну потребу говорити» про це, роз’яснити згубну помилку всім, хто міг улеститися? Таке явище «літературно-мистецької ерозії», криво сприйнятого постмодернізму, як мені здається, передбачуване для України. Адже не тільки людина лінива за природою своєю й від того не всі читають хороші книжки та навіть не всі слідкують за своїм станом здоров’я й харчуванням. Радянська влада, роки формалізму в освіті, здичавіння капіталізму зараз теж своє мають. Наш сучасник погано розбирається в «хорошій» літературі. Тому, якщо читає, то майже напевно читає все підряд. Його розум і естетичне чуття не доформовуються до рівня свідомого громадянина і він не бачить різниці між Ґете й умовною «Донцовою»; він ладен присуджувати якісь премії авторам не просто посереднім, а відверто зайвим, якщо висловлюватися прямо, бо вони десь підточили свої «ямби», залишившись без змісту. Абсолютна безграмотність населення в літературі призвела не тільки до того, що образи «класика» та «писаки» (власне, різновиду графомана) почали змішуватися, а й до того, що люди, освічені за простою шкільною програмою і які пишуть у деяких канонах почали вважати себе живими ідолами, тільки тому що інші пишуть аж зовсім безграмотно або ж не поділяють їхніх поглядів. Тобто проблема, піднята тут, значно перевищує першопричину – нарис відомого автора. Ми говоримо про занепад і ерозію українського мистецтва, що стало популістським, профанським, псевдоінтелектуальним. Багатьох наших інтеліґентів розстріляли, закрили в божевільні, закатували в таборах. Такий кількісний удар не міг не виразитися у якості: ті нечисельні ґенії нашого народу, які ще живуть, не можуть впоратися із населенням у кілька десятків мільйонів україномовних. Я вважаю, що цю проблему – корінь інших, більш вузьких – треба вирішувати насамперед жвавим обговоренням, самовихованням, дисципліною, здоровим суперництвом із найкращими. Ми маємо боротися за відтворення старшої інтеліґенції у молодшому поколінні. Аби не всякий, хто пише чи співає українською був одразу ж проголошений митцем, попри безапеляційну дурню його текстів. Маємо боротися за свою культурну честь без надмірного пафосу та фальшивого лоску – для того, щоби все рідше виникали питання про різницю між письменниками, взагалі «інтелектуально-художнім пролетаріатом», і графоманами, дешево замаскованими під знакових профанами від пера.