Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бог, а інші всі – ніхто.
Він Україну вже б давно продав
Своєму другу Путіну, одначе,
Як то зробити «гарно» – ще не бачить.
Щоб ще за те і премію він мав.
Якби ж народ наш опір не чинив,
Якби ж Європа мовчки споглядала,
Вже б нам Росії гамузом продали,
Пішли б на всі умови москалів.
І, навіть не про Трампа я тепер,
А про оту Америку, що здатна
Таких, як Путін, легко зупиняти.
Він би супроти неї не попер.
Америка – хвалений лідер світу
«На стражі демократії стоїть».
Не здатна президента зупинить,
Що розтоптав століттями нажите.
Америці отій не первина
Союзників і друзів продавати.
Афганістан хоча би пригадати.
Вже півстоліття там іде війна,
Яку ще запалили москалі.
Коли Америку війна та зачепила,
В повітря башти-близнюки злетіли,
Америка взялась на цій землі
Довгостраждальній ворогів шукати.
Війська ввела, взялась навести лад,
Уклала грошей не один мільярд.
Взялася демократії навчати.
Та Трамп прийшов уперше, все зламав,
Заколотив так у цілому світі,
Що довелося забиратись звідти.
Та то не він, вже Байден розгрібав.
Так поспішали – кинули усе.
А головне – людей, що мали віру
В Америку й зосталися допіру
Беззахисні, бо знали, що знесе
Талібська буря всіх зі світу їх.
Американці їх не рятували,
Бо ні бажання, ні часу не мали.
Взяли на душу (вже не вперше) гріх,
На смерть страшну лишаючи людей.
Про гуманізм, про людяність забули,
Заледве тільки смалене зачули.
Вже не до демократій та ідей…
Чому не вперше? Бо ж уже давно
Стоїть на них страшне тавро В‘єтнаму.
Бо там колись також було так само.
Тут тільки повторилося воно.
Хто мого віку, добре пам‘ята,
Бо кожен день звучало у новинах,
Як бідні люди у В‘єтнамі гинуть,
Американська давить їх п‘ята.
І Сонгмі, і карателі, й напалм…
Але все те в‘єтнамців не зломило.
Вони в повітрі і у джунглях били
Тих, хто на них «підступно» так напав…
Насправді ж, звісно, все було не так.
Колись отам французи панували,
Індокитай – ті землі називали.
Війна у світі скінчилась, однак
Радянські і китайські комуняки
Поклали око на багатий край.
Комуністичний тут створити «рай»
Їм забажалось за ціну за всяку.
Знайшлися ті, хто втілював в життя
Дурні ідеї – кров лилась струмками.
Робилось все в‘єтнамськими руками.
Та в комуняк немає каяття.
Хай всі в‘єтнамці згинуть у борні,
Але розширить «світ соціалізму».
Йшла без кінця в країну зброя різна,
Горіло все в пекельному вогні.
Французи були змушені піти,
Боротись за ці землі не схотіли.
На четверо частин все поділили:
Лаос, Камбоджа стали, поряд з тим
Аж два В’єтнами. Землі під Китай
В‘єтнам Північний взяв, комуністичний.
На Півдні уряд був демократичний.
Здавалося б, війні прийшов вже край.
Ось вибори повсюдно проведуть
І вже тоді країну об’єднають.
Та комуняки ж совісті не мають,
Нікому обирати не дадуть.
На Півночі вождь їхній Хо Ши Мін
Усіх незгодних винищив безжально,
Бо в комуняк то правило нагальне,
Щоб міг спокійно верховодить він.
Та готуватись взявся до війни,
Щоби під себе й Південь підім‘яти.
Чого б їм жити вільно дозволяти?
До «раю» хай долучаться вони.
Як не земного, то на небеса
Одразу відправляються, до Бога.
Хоч комуняки і не вірять в Нього.
Над Півднем вже загроза нависа.
Народ там Нго Дін Д‘єма обира.
Загрозу він прекрасно розуміє,
Тож в нього на Америку надія,
Тож з нею домовлятися пора.
Америці то, звісно, ласий шмат,
Вважай, задарма. Тож пообіцяли
І поміч, й захист. Зброю надіслали,
Інструкторів теж чималенький штат.
Та й Нго Дін Д‘єм, звичайно не дрімав.
Дав людям землю, армію узявся
Творити, на народ свій сподівався,
Хоча проблем, звичайно купу мав.
Бо ж казнокрадів було, глитаїв,
Що крали і безбожно продавали
Та хабарі за оборудки брали.
Державні гроші мали за свої.
Це нам близьке… І в них таке було.
Тим часом Хо вже воювати взявся.
З договорами він не рахувався,
Робив усе, що в голову прийшло.
В’єтконгівці полізли звідусіль:
І через лінію, що землі роз‘єднала,
Через Камбоджу і Лаоса пхали.
Їм не важливо – як, важлива ціль.
Тож дуже скоро Південь запалав.
Американці ( бо ж пообіцяли)
Сюди війська все більше й більше слали.
В’ְєтнам американцям в горлі став.
Бо ж професійна армія у них
Лише тепер. Раніше – по призову
Служили всі – тож проливати крові
У чужі землі посилали всіх.
Не дивно, що і бунти там були,
Бо ж люди воювати не бажали.
Але тоді в них згоди не питали.
Тож домовини і везли й везли.
Хто винен в тому? Президент рішив,
Що Нго Дін Д’єм. Його слід замінити.
Дали команду, аби його вбити.
Їх ставленик переворот здійснив.
Але від того іще гірше стало.
Народ тому хоч трохи довіряв.
Тепер бардак у уряді настав,
Його ледь не щомісяця міняли.
В’єтконгівці ж, неначе таргани
З усіх щілин на Південь проникали.
Всіх «зрадників» нещадно убивали
І нищили все на шляху вони.
Американці і труїли їх,
І джунглі всі напалмом поливали,
І «килимово» все бомбардували.
Ніщо, як тарганів, не брало їх.
Їм би шляхи з Камбоджі перекрить,
Через Лаос на південь не пускати.
Але ж договори, кордони – свято.
Та й воювати треба також вміть.
От проти регулярних військ – то так,
А тут – удень йде в поле працювати,
А уночі хапає автомата.
І ти ж його не виявиш ніяк.
Народ сидів заляканий, мовчав.
Ще прийдуть уночі і вже не жити.
Бо ж комуняки – ті самі бандити.
Як президентом уже Ніксон став,
То хоч дозволив бити по шляхах
В Лаосі і Камбоджі. Та вже пізно.
Занадто сила піднімалась грізна
І доля Півдня бачилась лиха.
За Північ був комуністичний світ.
Не лише зброю безкінечно слали,
Але й народи світу «обробляли».
Америка, мовляв багато літ
Кров у В‘єтнамі щедро пролива.
Не хоче, щоб країна возз‘єдналась.
А люди по всім світі дослухались.
В Америці лунали теж слова,
Що із війною покінчити слід.
«Чого б десь наші хлопці помирали?»
Про те газети, радіо кричали.
До рішення «дозрів», нарешті світ.
Те комуняцьке на весь світ брехло,
Яке, на жаль, і нині не змовкає,
Людей наївних так переконає,
Що, навіть чорне білим в них було.
Про те, що там на Півночі, ніхто
Не знав нічого. А про Південь, звісно
Про все по світу розлітались вісті.
І кожна смерть вже виростала в сто.
В‘єтконгівцям люд всюди співчував,
Американців всяко обзивали.
Їх просто окупантами вважали…
І от, нарешті, той момент настав.
Щоб вибори наступні не програти
Із-за тієї клятої війни,
Американські узялись чини
Політику нашвидкуруч міняти.
Рішили, щоб самі в’єтнамці там
Із комуняками отими воювали.
Із Хо Ши Міном домовлятись стали,
Щоби, нарешті мирним став В’єтнам.
Домовились. Війська всі відвели,
Як в договорі те і прописали.
Та комуняки на те все начхали.
Війну вони і далі повели.
З Китаю і Союзу зброя йшла
Потоком наскінченим. Йшли військові
На Південь, щоби проливати крові.
До дупи їм домовленість була.
Америка ж, хоч обіцяла та
Покинула людей напризволяще.
Зі сторони ж бо споглядати краще,
Як «червоніють» села і міста.
Америка на те закрила очі,
Конгрес війська послать заборонив,
А через рік і поміч припинив.
Рятуйтеся, мовляв, хто вже як хоче.
Через два роки і Сайгон упав.
Американці, звісно ж «помагали»
Кількох «своїх» та сім’ї врятували.
А для країни смертний час настав.
Мільйони опинились в таборах.
Десь півмільйона море потопило –
Тікали, жити в «раї» не хотіли.
Запанував по всім В’єтнаму страх.
Америка ж забулася про них.
Що там в’єтнамці – вибори на носі!..
Такі вони зосталися і досі
І вже, мабуть, не переробиш їх.